Якщо мама сьогодні гнівається, може бути, бабуся втішить; мама відмовиться, може бути, бабуся допоможе. У бабусі більше часу — отже, вислухає уважніше. Цікаво розповідають старі люди. І взагалі як це дивно: бабуся пам'ятає маму маленькою дівчинкою, а тата юнаком. А ще раніше бабуся сама була дитиною.
Пам'ятає давні часи. Іншими тоді були й будинки, іншими лампи й годинники, навіть люди були іншими. Не було багатьох винаходів, і книжок, і іграшок, розваг.
І з людей — одні вже померли, інших ще не було на світі...
І приходять у голову "важкі" думки, вже не тільки про те, що зараз є, а й про те, що було і що буде.
Дивовижно...
ДІМ —КВАРТИРА
Люди живуть у великих містах, маленьких містечках і в селах.
Рідною домівкою може бути хата, маєток, кімната в дерев'яному будинку, кімната чи кілька кімнат у високій кам'яній будівлі і палац.
Дім може бути власністю батьків або найматись у домовласника, якому щомісяця платять за квартиру. Хто не може платити, мусить вибратись.
Маленькі діти нічого цього не знають, їхні "легкі" думки такі:
"Тут мої мама й тато, тут моє ліжечко й іграшки, тут я сплю, і їм, і поспішаю сюди, коли холодно і йде дощик".
Як птах до свого гнізда.
І лише згодом дитина знайомиться з іншими квартирами — дивиться і трохи бентежиться, трохи боїться. Бачить інших мам, інші столи, ліжка й шафи. Дивується, думає, порівнює і нарешті твердо щось знає.
Вже чималий хлопчик з невеликого містечка сказав:
— Я думав, у Варшаві великі гори, і море, і кораблі, і навколо самі пам'ятники, як на кладовищі. Сам не знаю, що я думав.
Часто правда переплітається зі сном і казкою.
Одна чимала дівчинка сказала:
— Я не можу собі уявити, як це люди живуть узимку в селі. Довкола сніг, холодно, а вони сидять там!
Лише коли людина добре ознайомиться із своїм житлом, вона починає цікавитися тим, що далеко й інакше. Немовби мандрує подумки незнаними країнами.
Дитині добряче доводиться потрудитись, щоб узнати свою домівку. Хто старший, той навіть уже й не пам'ятає, як він розглядав кімнату, підлогу, стелю і стіни, скільки бачив незрозумілих речей, скільки його підстерігало несподіваних сюрпризів і таємниць. Дивовижна лампа, неоднакова вдень, увечері і вночі.
Годинник, який цокає і вибиває. Що в ньому, чому й навіщо? Мама гляне на годинник і знає, що скоро прийде тато. Немовби годинник знає, що робиться поза домом, знає, коли буде темно, і вибиває, щоб люди їли, вкладалися спати, вставали. Ні на хвилину не перестає шепотітися на стіні.
Дивовижне дзеркало. Зовсім не таке, як картина. У ньому можна побачити різні речі. Якщо перед дзеркалом стане мама, буде дві мами.
— А це я!
Дитина піднімає руку, висолоплює язика, тримає кицьку, піднімає фартушок — у дзеркалі те саме.
Висять картини й фотографії — і щось говорять, і пояснюють, а малюк любить їх або не любить, радіє або боїться.
Перекинув стілець — злякався, боляче; упав, забився об стіл, об шафу. Звалився звідкілясь. Ударився об двері. Обпікся об плиту. І плита тут щось робить, все тут щось та, означає. Іноді добре й весело, а іноді сварять. За що?
-.1 Кажуть, що зіпсував, зламав, забруднив. Трапляється з малюком і біда: зробив баюру на підлозі, сам не знає, як це вийшло. Знову прикрість.
Та бувають і перемоги: вперше сам виліз на підвіконня, вперше дотягнувся до ручки на дверях, вперше допався до щітки й мете або витирає ганчіркою пилюку.
Дитина старша, яка ходить до школи, уже все це забула. А шкода: якби вона пам'ятала, як їй самій було важко, не судила б малюка суворо.
Покажу на прикладі, що й старшим дітям не все зрозуміло: чому, приміром, дорослі не дозволяють стрибати на дивані? Кажуть, "псується", а це ж зовсім не так; а вже як приємно стрибати, як високо підкидають пружини.
Діти не знають, що є дорогі речі, які купуються на довгі роки. Диван від стрибання вмить не зіпсується, але через рік-другий порвуться мотузки, якими зв'язані пружини, і доведеться платити оббивальнику за лагодження, а то й за нову оббивку.
Малюкові батьки іноді дозволяють пострибати, не хочеться забороняти: малюк легенький, не так уже й зіпсує. А на старшого дуже сердяться, грошей .немає на ремонт.
Батьки сердяться, якщо дряпати ножиком стіл, клацати вимикачем, запалювати сірники, гратися в кімнаті м'ячиком. І, треба визнати, вони мають слушність.
Пригадую, я розбив, граючи в м'яча, дорогу вазу. Довго вдавалося мені нічого не бити,— можливо, цілий рік. Я обіцяв кидати м'ячик тільки об підлогу, і мама дозволила. І ось чи то я надто сильно вдарив, чи то забув про обіцянку. Ваза здригнулася, захиталася і впала.
Коли діти приходять до мене в кімнату, я завжди ставлю лампу й будильник у безпечне місце. Не хочу, щоб у дітей були неприємності, а в мене збитки. І всім раджу так робити: краще вчасно відсунути чорнило, ніж сердитись, що розлили.
Дорослі не дуже люблять, коли у дітей гості, і хочуть знати, чи спокійні твої товариші й чи добре виховані. І сердяться, коли щось станеться: поназапрошував, мовляв, бешкетників. А неприємно ж відмовляти, коли товариш просить:
— Я прийду до тебе.
Тихому хлопчикові навіть чай розлити неприємно; а вже завжди так буває', що, коли надто стараєшся, щось та не вийде. Тому тихі не люблять ходити по знайомих, вважають за краще понудьгувати. А все тому, що не знають, як відвідувати товаришів і як приймати, щоб і гостя не образити, і самому не мати неприємностей. А шкода...
Погано, що саме у гарних дітей завжди стільки побоювань, а безсоромним на все начхати, і саме у чужого вони роблять'все те, що їм забороняють вдома.
Один хлопчик запросив до себе товаришів. Звичайно, мама дозволила. Але прийшов один непроханий. Навіть у школі він завжди грався якось дико, і його звали "скаженим". А що було робити? Гість!
Добре погрались. Тільки той розійшовся і розбив велике дзеркало, і мама веліла всім забиратися геть.
— Ти навіщо його кликав?
— А от і не кликав.
— Треба було так йому й сказати.
Хлопчик не знав правила, яке вчить, що не в кожним можна бути делікатним.
А я знаю випадок, коли гість узяв у мами зі столика
золотий годинник.
Де велика квартира, там легше. Тоді діти й дорослі менше заважають одне одному. А чим більше народу й тісніше, тим більше жалів, заборон і збитків. Хто винен? Ніхто.
Я читав у книжці, що, коли в тебе неприємність і ти знаєш через що вона, тобі вже не так боляче. А маленькі не знають.
Там, де є дитяча кімната, рідше скажуть:
— Не бігай, не галасуй.
Хоча і не завжди так буває, багаті менш терплячі, більше думають про свій спокій і вигоди.
Дуже важко сказати, де важче.
Один хлопчик, у якого сім'я тулилася в одній кімнатці, побував у гостях у багатого товариша і сказав так:
— Добре там. У нього своя кімната. Всілякі килими, картини. Іграшок стільки... Тільки я не хотів би там жити. У нас краще — веселіше.
Іноді людині здається, що вона хоче, аби все було інакше, не так, як є. Немовби заздрить: тому, мовляв, краще. Та насправді рідко кому хочеться бути іншим, мати іншу маму й жити в іншому місці. Не хочеться, щоб усе було зовсім інакше. Хочеться тільки трохи змінити, підправити.
А втім, люди бувають різні: один більш прихилистий, інший менше.
У тісній квартирі можуть панувати любов і злагода й бути весело, а у великій — жити недружно, самі обмеження і нудьга. Самотньою дитина може бути і тут і там.
Важко навіть сказати, краще жити у великому місті чи в маленькому. В маленькому діти бояться пожежі, у великому — машин і злодіїв. У великому більше розваг, книжок, кінотеатрів, зате в маленькому дальні екскурсії, гарні весна й осінь, більше квітів, птахів.
Як приємно доглядати рослини, скільки радості, коли саджаєш у горщики насіння і воно сходить, вистругуєш підпорки, пересаджуєш, поливаєш, виставляєш під дощик, обкурюєш!
А канарка в клітці, а рибки в акваріумі чи хоча б у банці? А в маленькому містечку й голуби, і кролики, і собаки, і курчата...
— Я хочу, щоб було так, як є,— сказав один хлопчик.
Іноді батьки живуть у селі. Там, де жили ще й дідусь, і прадідусь.
Дорослі кажуть, що маленькі люблять переїжджати. І я раніше так думав. Аж ні.
Іноді переїжджати весело. Кожен радий, коли на літо їде в село. І канікули — і літо — і не назавжди.
Добре переїхати у веселіший дім, де є балкон, і більше вікон, і ближче парк. І батьки задоволені, кажуть, що буде зручно. Та навіть і тоді шкода дому, який ти знаєш, і сусідів. Порожньо стає, коли виносять речі...
А бувають і зовсім невеселі переїзди, коли хтось помер або батькам погано ведеться.
Часто переїзд викликає тривожне відчуття: як воно буде в чужому місті, в дальньому краю? Невже ніколи я не побачу того, що було?
Не завжди маленькі швидко забувають і звикають. Іноді у дорослих, зайнятих на новому місці новими справами, немає часу думати про минуле.
А дитина нудьгує.
ДОРОСЛІ ВДОМА
Вдома, крім мами й тата, бувають іще покоївка, куховарка, іноді няня чи бонна, гувернантка або гувернер.
Нелегко зразу збагнути, як з усім цим народом порозумітися. Скільки треба людей взнати, щоб не потрапити в біду!
Треба відверто сказати, іноді батьки багато дозволяють, роблять мало зауважень, а іноді справді надто вже часто чуєш:
"Не смій, не можна, не чіпай, перестань, не так, потім".
Або:
"Іди, візьми, грайся, їж, спи".
Одному легко слухатись, іншому важко. Спокійній дитині легше, а неспокійна сердиться.
Каже: "Мучать, набридають, спокою не дають, над душею стоять, лізуть".
А дорослі про таку: "Неслухняна, погана, свавільна".
Ось тоді й приходять (як сказав один хлопчик) "поперечні думки".
Тобто хочеться робити наперекір. А дорослі знай своє:
"Впертий, норовистий, капосний, бешкетник".
Проте мамі, а ще більше татові доводиться поступатись. Звичайно, хоч і не завжди, суворіший буває батько. Так чи інак, тільки кожен знає, що в мами і в тата є право наказувати й забороняти.
На маму й тата важко довго ображатись. Не можна сказати, щоб їх не любили.
От дитина й старається, а якщо треба, і визнає провину, й перепросить. Навіть тоді перепросить, коли не вважає їхню правоту цілковитою.
Іноді бабуся надто поблажлива, і можна не слухатись. Але потім бабусю стає шкода. Та й небезпечно: розгнівається і поскаржиться мамі або татові.
А як зв'яжешся зі старшим братом або сестрою — напевне віддубасять...
А тут іще покоївка із скаргою.