Зрада, переполох. Власне, не зрада, а сигнал розсіятись і дременути на цікавіші ділянки бою.
Він правильно вчинив, що не здався, тому що в останній момент йому приходять на поміч. Ми попадаємо під цілий град сніжок у незахищені спини. А він уже вислизнув, скориставшись загальною розгубленістю, ослаблий, білий з голови до ніг, проте непереможений.
Або один з трійці нагодує його останньою, погано зліпленою у поспіху сніжкою — пригорщею сипучого снігу, а це заборонено...
Або отак—нараз розбіжимося врізнобіч, не знаючи, проти кого воювали і разом з ким.
Все змішалося. Миготять знайомі, напівзнайомі і геть чужі обличчями боремося не з людиною, а з часом. Треба використати кожну частку секунди, витиснути її до останньої краплі насолоди рухом.
Ось ми обидва лежимо в снігу. Я нагорі. І вже навмисне послаблюю хватку, щоб дати і йому можливість реваншу. На мить. Він зрозумів. Ми підхоплюємось і біжимо разом, тримаючись за руки.
Одне тільки бажання: вичерпати всі можливості ситуації бою. Поглинути, увібрати якомога більше вражень. Напружити кожен м'яз, кожен нерв. Вдихнути повітря кожною клітиною легенів. Тисячоразово перегнати через серце пружну хвилю крові.
Ніщо не буде забуто. І у втомі наступної шкільної години ми знову, мить за миттю, переживаємо ці прекрасні десять хвилин, які увібрали стільки потрясінь.
Діти ростуть, чи не правда? Росте й міцніє їхнє тіло, росте й міцніє їхній дух. Я хотів би неспростовно, науково довести, що найбільше ростуть діти в ось такі перерви.
Ага, дзвінок. Дарма. Ще краще. Дзвінок надає темп грі. Так при звуках оркестру твердішою стає хода солдатів. Якщо до дзвінка ми, можливо, трошки заощаджували сили, то тепер уже ні. До кінця, до дна, дотла — всі рештки сил, наче в "білій мазурці", кинути на останню хвилину боротьби.
Рішуча, небезпечна, несвідома хвилина. Зараз, коли вже немає розрахунку й умисності, саме зараз і розбивається найчастіше шибка, зникає безслідно надто сильно кинутий м'яч. Зараз може зненацька виникнути коротка затята бійка. І б'єшся не тому, що не любиш свого супротивника, не тому, що в тебе з ним давні порахунки, а тому, що дзвінок уже закликає до класу. Він не навмисне штовхнув тебе чи вдарив. До дзвінка ти пробачив би, навіть не звернув би уваги, а тепер, після дзвінка, ти образився, не пробачаєш. Сам потім дивуєшся, і соромишся, і шкодуєш. І тобі співчувають товариші, і їм неприємно, що не запобігли вчасно бійці.
Шкода, розклеїлась така прекрасна гра!..
Прекрасна?..
Яка ж убога людська мова! Ну як тут скажеш? Ми бігали. Було весело.
І все.
Був би я сторожем, я дзвонив би в такі сніжні перерви довго-довго. Тому що ми ж не розуміємо дзвінка і включаємо його відлуння в гру, але це тільки доти, доки він дзвонить. І, лише коли він замовк, у першій після нього тиші, гра вже незаконна, тривожна, безглузда. Вже розпадаються лави, більш дисципліновані виходять, з'являється нерішучість у рухах, у поглядах, втрачається впевненість, віра. Ти вагаєшся: знаєш, що треба поступитись, але ж це поразка, дезертирство, зрада!
Тиша, проте з хвилини на хвилину в ній лясне батіг другого дзвінка. І буде пізно.
Ми біжимо у вестибюль. Там нас, мабуть, завбачливо затримає той, хто відповідає за чистоту коридорів.
— Ноги витирайте!
Отут хтось і жбурне останню, тверду, добре зліплену, міцно збиту грудку снігу в юрбу дітей біля дверей. Рука здригнулась, і сніжка влучає не в нас, а у вікно.
Коли я знову стану дорослим, я це питання поставлю на повен голос, з усією ясністю, винесу на порядок денний.
Скло нібито винайшли ще фінікійці. І за стільки століть не можна було придумати нічого міцнішого? Про що ж думають хіміки й фізики в своїх лабораторіях? Невже й справді не можна винайти нічого іншого?
Нехай шибки не б'ються. Це вони винні, а не ми.
Чому ж ми всі повинні раптом завмерти, заціпеніти зі страху, чекати нещастя? Чому я, ні в чому не винний, мушу ховатися, тікати звідти, де скоєно злочин? Чого раптом усі, хто був випадково присутнім, стали злочинцями?
Чому після цієї п'ятихвилинної — ну, десятихвилинної — перерви мене зустрічає лютий погляд і грізне запитання:
— Хто?
— Не я.
І, хоч я кажу правду, я відчуваю себе так, ніби брешу. Належало б відповісти:
— Випадково не я.
Я знаю, що проти мене є докази. Мене викриває засніжений одяг. Я грався в сніжки, як і решта, як усі. Адже це можна? А втім, звідки я знаю? Може, й не можна. Я кваплюсь у клас, я хочу встигнути й напевне встигну. А втім, звідки я знаю? Може, я й справді винен, що не побіг у клас з першим звуком дзвінка? Але хіба це було можливо — відразу, тієї ж хвилини?
— Не я.
Я кинув кілька дозволених, невинних сніжок. Кілька? Не знаю скільки. Чи вважати лише добре зліплені сніжки правильної геометричної форми, чи й ці напівсніжки, чверть-сніжки, котрі я кидав похапцем.
А знайшовся ж один — тьху, брехун нещасний! — каже:
— Я тільки дві сніжки кинув, там, далеко...
Пройда, брехун, шельма.
. Таких перерв, як сьогоднішня, в житті людини небагато. Іноді протягом усієї зими жодної не трапиться. Тому що має бути тепло, інакше сніг буде сипкий і сніжку не зліпиш. До того ж мерзнуть руки. Сніг має бути вологий і глибокий. Але погано і якщо надто тепло, тому що тоді все дуже швидко розтане. Сніг повинен випасти вночі або вранці, щоб його не встигли прибрати. Він повинен бути першим, незайманим, щоб у ньому не було ні шматочків льоду, ні грудок землі. Ми, знавці й шанувальники снігу, все це глибоко відчуваємо.
Ми знаємо: ви, дорослі, часто буваєте нами невдово-лені. Трапляється, що ви маєте слушність.
Що ж, це правда, ми любимо стрибати на дивані. Ви кажете, що диван псується — пружини ламаються. Не зразу, потроху. Диван, якщо на ньому не стрибати, протримається десятки років. Ми вам віримо, хоча, живучи на світі всього років десять, ми не могли ще в цьому пересвідчитись.
Ви не дозволяєте лущити дверима горіхи. Двері псуються. Це ще більш дивно. Двері — це ж будинок. А будинки — високі, міцні, стоять сотні років. Ну що ж, нехай буде так!..
Навіть покататися на дверях не можна, тому що, хоч завіси й залізні, вони можуть зламатись. Дивно! Ми живемо на світі з недавніх часів і тільки ще оглядаємось. І ви, і весь світ — все таке дивовижне. Але в злій волі ми вас не звинувачуємо. Залізо ламається? Згодні.
Одяг рветься? Так, на жаль.
Шибки б'ються? З першої-ліпшої нагоди. Вони б'ються самі, не ми їх б'ємо. Світ твердий і непіддатливий. Гепнешся на землю або вдаришся об стіну, об підвіконня, об шафу, об стіл, об гострий ріг — боляче, іноді навіть дуже боляче.
І ось небо для нас, для дітей, заслало землю білим килимом, наче птах вистилає для пташенят пухом своє гніздо. Зеленої трави взимку нема, і не скоро вона буде. А якщо и буде, то огороджена і топтати її не можна. А зі снігом можна робити що завгодно.
Є сніжки невинні, злостиві, є благородні і е підступні дум-дум, заборонені гуманним законом війни. Є картеч, є бомби, є гранати. А для вас де все — сніжки, якими вибивають шибки. Та що вдієш — війна!..
— Випадково не я.
— А хто?
Знизуєш плечима:
— Не знаю.
Справді не знаю. Якщо навіть і знаю, то все одно не знаю. Може, мені тільки здавалося, що це він. Згодом я, мабуть, дізнався б, порозпитував би спокійно хлопців, зєа-жив. Але зараз у мене немає цілковитої певності, що це саме він, напевне він, і ніхто інший.
Адже я біг після дзвінка, запізнювався. Стомлений, радісний, сторопілий. Мені могло здатися.
їх там двоє стояло. Мабуть, хтось із них. А тут майнуло ще чиєсь обличчя. Можливо, що якраз той, третій. А може, якась заблукана сніжка? Треба з'ясувати, потрібен час, а вчитель хоче дізнатися все зразу. І взагалі нехай інші скажуть: може, вони ближче стояли, більше бачили.
І ми похмуро мовчимо. Довго, нестерпно довго.
Закон божий минув спокійно.
Розповідали про Йосипа, якого фараон вкинув до в'язниці. Йосип умів розгадувати сни. Тому-то йому добре було, але скільки він усього зазнав! Брати звели на нього наклеп, продали, довгі роки він сидів у похмурому підземеллі. Я недовго стояв у кутку і то скільки вистраждав! А я ж стояв у класі, де є вікна, і розумів, що це тільки до дзвінка.
Чому ми не знаємо, який вигляд мала єгипетська темниця і як довго скнів у ній Йосип? Шкода мені Йосипа. Вчора я хотів знати все про ескімосів, сьогодні — про Йосипа. Запитань у мене дуже багато; чому дорослі не люблять наших запитань? Адже того, що було так давно й так далеко, можуть не знати й дорослі. Чому вони ніколи не зізнаються в тому, що не знають чогось? Вони ж могли б прочитати потім у книжці чи спитати того, хто знає більше. Або здогадатись. їм легше...
Раніше в школі не було навіть таблиць і картин. За мого часу навіть кіно не було. Якими ж бідами були дитячі роки без кіно! Нам розповідали про моря, про гори, про дикі племена, про давні війни. І ми мріяли все це побачити. Тепер, коли людина виходить з темної зали кінотеатру, вона може принаймні сказати: "Я там був, я сам бачив". Мене виводить із задуми шум у класі. Ми знову відпочили і прагнемо дванадцяти гарматних залпів.
Болить спина, тільки тепер заболіла. Міцна була, либонь, сніжка. Такий біль приємний. Як рубець, що його батько показує синові. Біль, про який говорять з гордістю: "Це нічого. Пусте".
Я обертаюсь, щоб глянути на Янека, якому я заліпив сніжкою просто в лоба, навіть шапка в нього звалилася. Він усміхається і блиском очей відповідає:
"Пам'ятаю. Але постривай, зараз знову почнеться. Вже я тобі не подарую".
Не знаю, чи частіше ми усміхаємося, ніж дорослі. Тільки їхні усмішки мало що говорять, а от наші ми добре розуміємо,— іноді усмішкою більше скажеш, ніж словом.
Коли я знову стану вчителем, я спробую знайти з учнями спільну мову. Щоб не було чогось на зразок двох ворожих таборів: з одного боку клас, а з другого — вчитель та кілька підлабузників. Спробую, чи не можна зробити так, щоб була взаємна відвертість.
Наприклад, такого оце дня першого снігу я під час уроку лясну раптом у долоні і скажу:
— Нумо, запам'ятайте, про що ви думаєте цієї хвилини. Хто не хоче, може не говорити. Тільки за бажанням.
Першого разу це не вдасться. Але я часто так робитиму,— тільки-но помічу, що клас не слухає.
Стану питати всіх по черзі:
— Ти про що думав? А ти про що?
Якщо хто-небудь скаже, що він думав про урок, я спитаю:
— А не вигадуєш?
Якщо хтось усміхнеться і я побачу, що йому не хочеться казати чому, запропоную:
— Не хочеш при всіх, тоді скажи на вухо, або я залишу на перерві.
— Навіщо це вам?
Я відповім:
— Хочу написати книжку про школу.