Припустімо, кожний золотий обернеться на п'ятсот золотих: помнож п'ятсот на п'ять і на ранок ти матимеш у кишені дві тисячі п'ятсот блискучих і дзвінких золотих монет.
— Ой як чудово! — вигукнув Піноккіо, пританцьовуючи від радості.—Як тільки я зберу врожай золотих, то візьму собі дві тисячі, а п'ятсот подарую вам обом.
— Він подарує нам? — обурено вереснула Лисиця І додала вдавано ображеним голосом: — Хай тебе бог боронить!
— Хай бог боронить! — вторив Кіт.
— Ми,— вела далі Лисиця,— побиваємося не заради нікчемної власної вигоди, ми працюємо для щастя інших.
— Інших! — повторив Кіт.
"Які вони доброчесні",— подумав Піноккіо. І, в одну мить забувши про свого батька, нову куртку й буквар, про всі свої добрі наміри, сказав Лисиці й Котові:
— Мерщій ходімо! Я йду з вами.
XIII. ТАВЕРНА "ЧЕРВОНИЙ РАК"
Вони йшли та йшли і аж надвечір, геть потомлені, дісталися до таверни, що називалася "Червоний рак".
— Зупинімося тут на хвилиночку,— сказала Лисиця.— Попоїмо трохи і відпочинемо якусь годину, опівночі знову вирушимо в дорогу, а завтра па світанку будемо на Чарівному полі.
Зайшовши до таверни, втрьох сіли за стіл, але ні в кого з них не було апетиту.
Бідний Кіт, у якого саме болів живіт, ум'яв лише п'ять рибок-барбульок у томатному соусі ї чотири порції кендюха з сиром пармезан. Але кендюх здався йому не досить добре приготованим, і він ще тричі замовляв тертого сиру з маслом.
Лисиця теж хотіла б трішечки чогось перекусити— Але через те, що лікар прописав їй сувору дієту, вона мусила вдовольнитися звичайним солодким зайцем з легеньким гарніром— вгодовацими курочками й молодими півниками. На закуску вона замовила рагу з куріпок, кроликів, жаб, ящірок і винограду. Більше нічого вона не захотіла. її вже, мовляв, нудить від їжі, вона й крихітки в рот не може взяти.
Хто їв найменше, то це ПІноккіо. Він попросив шматочок горіха і скибочку хліба, та й це залишив на тарілці. Бідолаха був ситий думками про золоті монети, які він збере на Чарівному полі.
Після вечері Лисиця звернулась до хазяїна:
— Приготуйте нам дві гарні кімнати: одну для синьйора Піноккіо, другу для мене й мого приятеля. Ми подрімаємо перед дорогою. Не забудьте опівночі нас розбудити.
— Слухаюсь, синьйори,— відповів хазяїн і підморгнув Лисиці й Котові, мовляв: "Зрозумів, ясно!"
Піноккіо тільки ліг, одразу й заснув. Йому приснився сон, ніби він стоїть посеред поля, де густо ростуть деревця, а з них гронами звисають золоті монети. Вітер хитає гілля, і монети видзвонюють "дзінь-дзінь-дзінь", ніби запрошують: "Підходьте і рвіть нас". Та коли Піноккіо простягнув руки, щоб зірвати з дерева пригорщу золотих монет і покласти собі в кишеню, він прокинувся, бо хтось тричі бухнув у двері кімнати.
Це був хазяїн, який прийшов сказати, що вже пробило північ.
— А мої друзі вже готові? — спитав дерев'яний хлопчик.
— Не тільки готові! Вони вже годину як пішли.
— Чому так спішно?
— Бо Кіт дістав звістку, що його старшеньке котеня відморозило собі лапки й ось-ось помре.
— А вони заплатили за вечерю?
— Та що ви кажете? Вони так добре виховані, що не могли виявити до вас таку нечемність.
— Даремно! Така нечемність не дуже образила б мене! — промовив Піноккїо, почухавши потилицю. Потім запитав:
— А мої добрі друзі сказали, де вони чекатимуть мене?
— На Чарівному полі завтра вдосвіта.
Піноккіо заплатив один золотий за себе та своїх супутників і вийшов з таверни.
Він посувався вперед майже помацки, бо надворі було темно, хоч в око стрель. Тиша, ніде ані шелесне. Тільки якісь нічні птахи перелітали через вулицю, мало не черкаючись крильми об ніс Піноккіо. Він перелякано зупинявся, кричав: "Хто там?", і луна від навколишніх горбів відповідала йому: "Хто там, хто там, хто там".
Ідучи далі, він помітив на стовбурі дерева малу комаху, яка світилася блідим світлом, мов нічник під абажуром.
— Ти хто? —спитав Піноккїо.
— Я тінь Цвіркуна-балакуна,—відповіла комаха таким тихеньким і слабеньким голоском, ніби він долинав з того світу.
— Чого ти від мене хочеш?
— Хочу дати тобі пораду. Повертайся назад і віднеси тих чотири золотих, що лишились у тебе, своєму бідному татові, який плаче й побивається, що більше ніколи тебе не побачить.
— Завтра мій тато стане багачем, бо з цих чотирьох золотих зробляться дві тисячі.
— Не вір, мій хлопчику, тим, хто обіцяє тебе зробити багатим за один день. Так чинять божевільні або шахраї. Послухайся мене, вертайсь додому.
— Ні, я піду далі.
— Вже пізня година!..
— Я піду!
— Ніч така темна...
— Я піду далі!
— Шлях небезпечний...
— А я піду!
— Пам'ятай, ПіноккІо, діти, які роблять, що їм заманеться, рано чи пізно жалкують про це.
— Давня байка. На добраніч, Цвіркуне.
— На добраніч, ПіноккІо. Хай береже тебе небо від лиха й розбійників.
Промовивши останні слова, Цвіркун-балакун погас одразу, мов свічка, на яку дмухнули. На дорозі стало ще темніше, ніж перед тим.
XIV. НЕ ПОСЛУХАВШИСЬ ДОБРИХ ПОРАД ЦВІРКУНА-БАЛАКУНА, ПІНОККЮ ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ З РОЗБІЙНИКАМИ
І справді,— міркував Піноккіо, прямуючи все далі й далі,— які ми, діти, бідні й нещасні! Всі нас лають, всі мам вичитують, дають поради. Кожен пнеться у вихователі, в батьки, у вчителі. Всі—навіть Цвір-куни-балакуни. І ось, будь ласка, слухайся нудних порад Цвіркуна, а то хто знає, які лиха мене спіткають! Уже навіть розбійників маю зустріти на дорозі! На щастя, я не вірю в розбійників і ніколи не вірив. На мою думку, розбійників навмисне вигадали батьки, щоб лякати дітей, які хочуть гуляти, вночі! А коли б вони й зустрілися мені оце, то хіба я злякався б? Ніскілечки! Я б гукнув їм: "Синьйори розбійники, чого ви хочете від мене? Пам'ятайте, що я жартів не люблю! Відчепіться від мене і йдіть своєю дорогою". Після таких слів розбійники, по-моєму, дадуть драла, аж закурить. А як вони, боронь боже, не схочуть тікати, то дремену я, і квит".
Та не встиг Піноккіо обміркувати все до кінця, як позад нього почувся легкий шелест листя.
Оглянувшись, він побачив у темряві дві постаті, закутані в мішки з-під вугілля. Невідомі бігли за ним навшпиньки, немов привиди.
— А ось і вони,— промовив Піноккіо сам до себе і, не знаючи, куди сховати своє золото, поклав монети в рота під язик.
Після цього він спробував утекти, але не ступив ще й кроку, як його схопили за руки, І ,два приглушені голоси загрозливо сказали:
— Гаманець або життя!
Піноккіо боявся вимовити бодай слово, бо тримав у роті монети. Він почав кланятись І махати руками, неначе німий, щоб дати зрозуміти незнайомцям у мішках, накинутих на голови (крізь прорізані дірки поблискували тільки очі), що він бідний дерев'яний хлопчик і в нього в кишені немає навіть фальшивого чентесімо.
— Давай, давай! Менше базікай І викладай гроші! — гримали бандити.
Дерев'яний хлопчик захитав головою І розвів руками, що мало означати: "Немає в мене грошей".
— Давай гроші, бо тут тобі й смерть,— погрозив розбійник, вищий на зріст.
— Смерть! — повторив другий.
— Ми порішимо тебе, а потім і твого батька.
— І твого батька!
— Ні, ні, тільки не татуся! — вигукнув розпачливо Піноккіо, і в роті в нього задзвеніли монети.
— Ах ти, негіднику! Значить, ти сховав гроші під язиком? Виплюнь їх негайно!
Піноккіо вперто мовчав.
— Ага, ти прикинувся глухим? Зачекай трохи, ми тебе примусимо виплюнути монети.
Один розбійник схопив Піноккіо за носа, а другий —за "підборіддя, і почали смикати в гору-вниз, щоб примусити дерев'яного хлопчика роззявити рота, але марно: рот ніби хто забив цвяшками чи наглухо заклепав.
Тоді розбійник, нижчий на зріст, Витягнув ножаку І спробував засунути лезо між губи. Але Піноккіо миттю схопив його руку в рота, відкусив і виплюнув. На превеликий свій подив, він побачив, що то не рука, а котяча лапа.
Підбадьорений першою перемогою, Піноккіо вирвався з лап розбійників, перескочив через огорожу і побіг через поле. Розбійники гналися за ним, мов собаки за зайцем.
Пробігши кілометрів п'ятнадцять, Піноккіо зовсім знемігся. І коли вже думав, що загине, він раптом побачив височенну сосну, видерся на неї і вмостився на самісінькім вершечку. Розбійники теж спробували вилізти на дерево, але долізли тільки до середини стовбура, зірвались і попадали на землю, обчухравши до крові руки й ноги.
Та вони не кинули своїх намірів. Назбиравши хмизу, вони обіклали ним сосну і розвели вогонь. Сосна запалала, мов смолоскип на вітрі. Піноккіо, бачачи, що полум'я сягає все вище, і не бажаючи засмажитися, одчайдушно стрибонув з дерева і помчав через поля та виноградники. Розбійники — за.ним, наступаючи на п'яти й навіть не задихавшись.
Вже й розвиднялося, а вони все бігли. І раптом Піноккіо опинився перед широким ї глибоким ровом, повним брудної, кольору кави з молоком, води. Що робити? "Раз, два, три!" — гукнув утікач і, розігнавшись, перескочив на той бік. Розбійники й собі пострибали, та не доскочили й шубовснули у воду. Піноккіо радісно загукав:
— Щасливо вам покупатись, синьйори розбійники,— І по біг далі.
Він думав, що ті вже потопились, але, оглянувшись, побачив, що вони біжать слідом у своїх мішках, з яких аж струменить вода.
XV. РОЗБІЙНИКИ ЖЕНУТЬСЯ ЗА ПІНОККІО І, СПІЙМАВШИ. ВІШАЮТЬ НА ГІЛЦІ ВЕЛИКОГО ДУБА
Піноккіо вже зовсім зневірився у своїх силах і ладен був упасти на землю, визнавши себе переможеним, та, оглядівшись довкола, побачив удалині серед купи зелених дерев білий як сніг будиночок.
— Якщо в мене стане сили добігти до того будиночка, я врятуюся: —І він щодуху помчав лісом. Розбійники — за н и м.
Так відчайдушно біг він майже дві години, поки, геть засапавшись, добувся до будиночка. Постукав у двері.
Ніхто не озвався.
Він постукав ще дужче, бо чув за спиною кроки і хекання своїх напасників. Знову тиша.
Тоді Піноккіо почав гатити в двері головою і ногами. У вікні показалася Прекрасна Дівчинка з блакитним волоссям, обличчя в неї було жовте як віск, очі заплющені, руки складені на грудях.
Не поворухнувши навіть губами, вона промовила голосом, що долинав ніби з того світу.
— В цьому будинку немає нікого. Всі померли.
— То хоч ти відчини мені! — благально закричав Піноккіо.
— Я теж мертва.
— Мертва? А що ж ти робиш там у вікні?
— Виглядаю домовину, в якій мене понесуть на кладовище.
Промовивши ці слова, Дівчинка зникла, а вікно нечутно зачинилося.
— О Прекрасна Дівчинко з блакитним волоссям,— вигукнув Піноккіо,— пожалій мене, відчини! Зглянься над бідним хлопчиком, за яким женуться розбій...
Він не доказав, бо його схопили за горло і ті ж таки голоси загрозливо пробубоніли:
— Ага, впіймався!
Нещасний, відчувши, що смерть стоїть у нього за плечима, затремтів так, що застукотіли руки й ноги в суглобах, задзвеніли І чотири золоті, сховані під язиком.
— То що? —запитали розбійники.— Роззявиш свого рота чи ні? Ага, мовчиш! Ну, зараз ти в нас розтулиш рота.
Вони витягли два здоровенні й гострі, як бритва, ножі і вдарили ними Піноккіо.
Та хлопчик, на щастя, був із твердого дерева, і леза ножів розлетілись на друзки.