Схоже, мені варто негайно рушати додому до моїх дорогих родичів і спробувати.
Тож воно почимчикувало через Африку до рідної домівки, мотаючи та виляючи своїм хоботом. Коли малому хотілося фруктів, він знімав їх просто з дерев, замість того щоб чекати, поки плоди самі впадуть, як це було раніше. Коли вирішував підживитися травою, зривав її просто з землі, замість того щоб падати на коліна, як це було досі. Коли надокучали мухи, виламував гілку й обмахувавсь нею, ніби віялом; коли пекло сонце, робив собі на голову вологий компрес. Коли ж ставало нудно брести африканськими просторами, співав хоботом пісень, а ті мелодії лунали дзвінкіше, ніж кілька духових оркестрів.
Завжди тримаю при собі
Шістьох чудових слуг.
Вони розказують мені
Про все, що є навкруг.
Якщо потрібно, кличу їх,
За йменнями їх зву,
А звати вірних слуг моїх:
Що? Де? Коли? Хто? Як? Чому?
Я посилаю слуг моїх
На Захід і на Схід,
На Південь, Північ, де лиш сніг
Та океанський лід.
Відтак спочинок їм даю,
Рукам їх і ногам.
Нагодувавши, напою
Й берусь до праці сам.
Слоненя навмисне збочило з основного шляху в пошуках гладкої бегемотихи (хоч сáме ця не була йому родичкою), і трішки, щоб лише впевнитися, що змій мав рацію стосовно хобота, пововтузило її. Решту часу воно підбирало динні шкурки, які вимушено розкидало по дорозі до Лімпопо, — адже батьки виховали його охайною товстошкірою тваринкою.
Врешті, одного пізнього вечора слоненя повернулось до своїх близьких і, завбачливо згорнувши хобот калачиком, промовило:
— Здоровенькі були! Як ся маєте?
Побачивши небожа, всі родичі неймовірно зраділи:
— А йди-но, голубчику, сюди! Зараз одержиш прочуханку за твою нестерпну ввічливу допитливість.
— Овва! — хитрувато примружилося слоненя. — Не думаю, що ви, на відміну від мене, щось у цьому пéтраєте[47]; я вам це миттю доведу.
Затим слоненя розгорнуло свого хобота, і одразу два дорогих братики беркицьнули шкереберть.
— Щоб нам удавитися бананами! — вражено вигукнули вони. — Де ти навчивсь такої штуки і що ти утнув зі своїм носом?
— Отримав нового від крокодила на берегах величної сіро-зеленої каламутної річки Лімпопо, — чесно відповіло слоненя. — Я поцікавився щодо його обіднього меню, а він подарував мені цю обнову.
— Потворний ніс, — презирливо скривився кошлатий дядечко павіан.
— Ваша правда, — не заперечив племінник. — Зате вельми корисний.
І взявши кудлатого дядька за волохату лапу, жбурнув його до осиного гнізда.
Словом, розходилося наше слоненя не на жарт. Ох і завдало воно добрячого перцю всім неабияк здивованим дорогим родичам, аж їм жарко стало! Зокрема, вискубло своїй довготелесій тітці страусисі пір'я на хвості; ухопило свого рослого дядечка жирафа за задню ногу і проволокло його через тернові кущі; гаркнуло на свою огрядну тітоньку бегемотиху й напустило їй бульбашки у вухо, коли вона дрімала у воді після їди; тільки птáшки колоколо навіть кінчиком хобота не зачепило.
Не дивно, що невдовзі його найближчі родичі один за одним спішно подалися до вкритих деревами-лихоманками берегів величної сіро-зеленої каламутної річки Лімпопо, аби й собі одержати у крокодила нові носи.
Відтоді, мої любі, всі слони, яких ви коли-небудь зустрінете, та й ті, яких ви ніколи не побачите, мають такі самі хоботи, що й невгамовне допитливе слоненя.
Дівча маленьке — відчайдух[48] —
Вона цікава вкрай,
Їй десять тих мільйонів слуг
Щодня, як є, подай!
Спочити їм немає де,
Улітку і взиму…
Мільйонам Як? Мільйонам Де?
Мільйонам Що? й Чому?