Недаремно ви прозиваєтесь Вільним Племенем! Ви прагнули свободи — і вона з вами. Їжте її, о вовки!
— Людська Зграя і Вовча Зграя прогнали мене, — сказав Мауглі. — Тепер я полюватиму в Джунглях сам!
— І ми полюватимемо з тобою! — закричали четверо вовків.
Мауглі пішов геть і з цього дня почав полювати в Джунглях з своїми чотирма братами. Але він не залишився назавжди самотнім. Минуло чимало років, він знову відчув себе Людиною і одружився.
Але це вже інше оповідання, для дорослих.
ПІСНЯ МАУГЛІ,
яку він співав на Скелі Ради, танцюючи на шкурі Шер-Хана
Пісню Мауглі, я, Мауглі, сам і співаю.
Послухайте, Джунглі, що я вчинив!
Шер-Хан похвалявся убити —
так, вбити! —
в раннім присмерку вбити мене, Мауглі-Жабеня!
Він наївся і воду хлебтав.
Пий, Шер-Хане, бо чи ще доведеться тобі коли пити?
Спи, і хай тобі сниться смерть.
Я сам на пасовиську.
Сірий Брат мій до мене прийшов!
Ходім зі мною, Самотній Вовче, буде велика й цікава ловитва.
Жени під гору могутніх биків, блакитношерстих буйволів із
гнівними очима.
Жени туди, куди я повелю!
Ти все ще спиш, Шер-Хане?
Прокиньсь, мерщій прокинься!
Це я прийшов і буйволів привів!
Цар буйволів Рама грізно тупнув ногою.
Хвилі Вайнгунги, куди ж це подівся Шер-Хан?
Адже не Сагі він, щоб у нору чкурнути,
Не Мор, павич, щоб злетіти увись;
Він і не Манг, кажан, щоб учепитись за гілку.
Говіркі низькорослі бамбуки, скажіть же хоч ви,
куди це подівся Шер-Хан?
Агов! Він тут! Ось де він!
Під ногами у Рами Кульгавий лежить!
Вставай, Шер-Хане! Вставай і вбивай!
Ось твоя здобич!
Буйволи шиї свої могутні
самі підставляють тобі під удар.
Тихше! О тихше!.. Він спить.
Не будіте його,
бо він сильний занадто…
Ось шуліки злетілися вже подивитись,
як міцно він спить.
І сповзлась мурашва, щоб дізнатись,
в чім справа.
Он яка тобі честь превелика, Шер-Хане!
Алала! Я не маю одежі, щоб тіло прикрити своє.
Мені соромно так зустрічати гостей,
і шуліки побачать, що я зовсім голий.
Тож позич мені шкуру, Шер-Хане!
Дай мені свою гарну, смугасту шкуру,
щоб я міг в ній з'явитись
на Скелі Ради.
Присягаюсь биком, що викупив мене,
Присягаюсь, я дав обіцянку —
маленьку обіцянку.
І тільки шкури твоєї бракує мені, щоб додержати слова свого.
З ножем у руці, з довгим іклом, яким користуються люди,
я згинаю коліна, щоб взяти дарунок собі.
Хвилі Вайнгунги, з любові до мене Шер-Хан віддає мені шкуру!
Тягни її, Акело! Тягни, Сірий Брате!
Ой, важчезна Шер-Ханова шкура!
Люди з села чомусь розгнівались на мене.
Вони кидали в мене камінням і сердито кричали на мене.
І от рот мій посічений, губи розбиті…
Я піду вже від них.
Ходімте зо мною, Сірі Брати!
Крізь гарячу темряву ночі ми підем від людської оселі;
замість вогників в їхніх хатинах
нам світитиме місяць у небі.
Хвилі Вайнгунги,
за що люди прогнали мене?
Я ж нічого поганого їм не зробив,
але люди злякались мене і…
прогнали.
Чому?
Ти, Вовча Зграє, також прогнала мене.
І от Джунглі заперті для мене,
як заперті ворота сільські.
Чому?
Як блукає між звірами й птаством кажан,
так і я от блукаю
між Джунглями й селом.
Чому?
Я танцюю на шкурі Шер-Хана, а на серці мені дуже тяжко.
Рот мій посічений, губи розбиті,
та на серці вже легко мені,
бо я знов повернувся у Джунглі.
Чому?
Ці дві думки змагаються в мені,
як напровесні борються гади.
Сльози тьмарять мій зір, а проте я сміюсь,
коли вони ллються у мене з очей.
Чому?
Два Мауглі в мені…
Та Шер-Ханова шкура уже під ногами у мене.
Всі Джунглі знають, що я переміг Шер-Хана.
Подивіться ж,
пильніш подивіться, вовки!
Але ж лихо мені! Бо на серці у мене так тяжко від дум,
котрих я зрозуміти не можу.
НАШЕСТЯ ДЖУНГЛІВ
Дерева й ліани, закрийте хатини,
Здушіте їх безліччю віт!
Забудьмо назавжди і мову Людини.
І вигляд, і запах, і слід!
Дощ хай погасить і змиє
Вогнище в лігві людському,
В полі хай спіє, що вітер посіє,-
І голод їх вижене з дому;
Стіни покришаться, ложе зотліє —
Тут вже не жити нікому!
Ви звичайно, пам'ятаєте, як Мауглі, прикувавши шкуру Шер-Хана до Скелі Ради, сказав уцілілим вовкам Сіонійської Зграї, що віднині він полюватиме в Джунглях сам, а четверо дітей Матері Вовчиці і Батька Вовка заявили, що полюватимуть разом з ним. Але нелегко зразу перемінити свій спосіб життя, та ще в Джунглях. Передусім, як тільки розійшлася Зграя, Мауглі забрався у свою рідну печеру і проспав там цілий день і цілу ніч. Потім він розповів Матері Вовчиці та Батькові Вовкові все, що вони могли збагнути, про свої пригоди серед людей; і коли хлопчик примусив промені вранішнього сонця бавитися на лезі мисливського ножа, того самого ножа, яким він здер шкуру з Шер-Хана, батьки сказали, що їхній син дечого навчився. Акелі і Сірому Братові теж довелось розповісти, як вони допомагали Мауглі загнати буйволів у яр; навіть Балу видерся на горб, щоб послухати їх, а Багіра чухалася і муркотіла від задоволення, слухаючи, як Мауглі переміг тигра.
Вже давно зійшло сонце, але ніхто ще не збирався спати, і час від часу Мати Вовчиця закидала голову вгору і пирхала, з насолодою втягуючи повітря, коли вітер доносив запах тигрової шкури із Скелі Ради.
— Але без Акели і Сірого Брата, — сказав, нарешті, Мауглі,— я б нічого не міг зробити. Ех, Мамо, Мамо, аби ти побачила, як ці блакитношерсті буйволи летіли яром або як вони ринули у ворота, коли Людська Зграя почала кидати в мене каміння!
— Я рада, що не бачила останнього, — сказала суворо Мати Вовчиця. — Не моя звичка спокійно дивитися, як моїх дитинчат ганяють, мов шакалів! Я примусила б Людську Зграю поплатитись, але пожаліла б жінку, яка давала тобі молоко. Так, я помилувала б тільки її одну.
— Годі тобі, Ракшо! — ліниво озвався Батько Вовк. — Наше Жабеня повернулося таке мудре, що його власний батько мусить лизати йому ноги. А що значить одна-дві зайвих подряпини на голові? Дай Людині спокій!
— Дай Людині спокій! — обізвались луною голоси Балу та Багіри.
Мауглі поклав голову на бік Матері Вовчиці, задоволено всміхнувся і сказав, що особисто йому більше не хочеться ані бачити, ані чути Людину.
— А що, — сказав Акела, нашорошуючи вухо, — коли люди не дадуть тобі спокою, Братику?
— Нас п'ятеро, — озвався Сірий Брат, окинувши поглядом гурт і клацнувши щелепами при останньому слові.
— Ми також не відмовилися б від такого полювання, — сказала Багіра, злегка помахуючи хвостом і не зводячи очей з Балу. — Але навіщо думати зараз про Людину, Акело?
— Річ у тому, — відповів Самотній Вовк, — що коли шкуру жовтого злодія розстелили на скелі, я повернувся в село по своїх власних слідах, і всю дорогу збочував, і перекидався, щоб переплутати всі сліди-стежки на випадок, якщо хто-небудь надумає за нами погнатися. Коли ж я переплутав сліди так, що й сам не міг у них утямити, Манг, кажан, пурхнув між деревами і повис наді мною. Він сказав: "Село Людської Зграї, звідки вигнали Людське дитинча, гуде, мов осине гніздо".
— Так, я шпурнув туди великий камінь, — засміявся Мауглі, який часто розважався тим, що кидав спілі папави в осине гніздо і потім мчав до найближчого озера, щоб роздратовані оси не наздогнали його.
— Я поцікавився, що бачив Манг. Він відповів, що Червона Квітка цвіте біля сільських воріт, і люди з рушницями сидять навколо неї. Тепер я маю підстави думати, — Акела подивився скоса на старі шрами на боках, — що не ради забави люди беруться за рушниці. — Скоро, Братику, Людина з рушницею піде по нашому сліду, якщо вже не йде по ньому.
— Але навіщо? Люди вигнали мене. Чого ж їм ще треба? — сказав Мауглі сердито.
— Ти Людина, Братику, — заперечив Акела. — Не нам, Вільним Ловцям, розтлумачувати тобі, що і для чого роблять твої брати.
Він ледве встиг відхопити свою лапу, як ніж встромився глибоко в землю там, де вона щойно була. Мауглі вдарив швидше, ніж здатне устежити людське око, та Акела був вовк, а відомо, що навіть собака, який набагато відстав од дикого вовка, свого предка, прокидається (хоч який би міцний був його сон), якщо колесо воза доторкнеться до нього, і завжди одплигне раніше, ніж воно його придушить.
— Іншим разом, — промовив спокійно Мауглі, всуваючи ножа з піхви, — коли говоритимеш про Людську Зграю і Мауглі, не пов'язуй одне з одним.
— Пфф-у! Це гострий зуб, — зауважив Акела, обнюхуючи місце, куди був увігнаний ніж, — але життя серед людей зіпсувало тобі очі, Братику. Поки ти прицілявся, я міг би убити оленя.
Багіра схопилася на ноги, високо закинула голову, понюхала повітря, і всі її м'язи напружились. Сірий Брат швидко зробив те ж саме, але відійшов трохи ліворуч, щоб вдихнути вітер, що дув з правого боку. Акела відстрибнув кроків на п'ятдесят проти зітру і, трохи присівши на задні лапи, теж напружив свої м'язи. Мауглі із заздрістю подивився на них. Він відчував запахи так, як їх відчуває мало хто з людей, проте він не зміг розвинути в собі тонкого, мов найтонша павутина, чуття мешканців Джунглів, а три місяці у димному селі вплинули на нього дуже погано. Незважаючи на це, він зволожив палець, потер собі носа і почав витягатися на повний зріст, намагаючись піймати запах верхніх шарів повітря, щоправда, дуже слабкий, але зате і найбільш певний.
— Людина! — люто загарчав Акела, опускаючись на задні лапи.
— Бульдео! — промовив Мауглі, теж сідаючи. — Він іде нашими слідами. А он і сонце блищить на його рушниці. Дивись!
Це була всього-на-всього сонячна цяточка, яка тільки на одну мить засяяла на мідних замках старої рушниці, але ніщо в Джунглях не виблискує так яскраво, коли, звичайно, небом не пливуть хмари. Тоді лусочка слюди, маленька калюжка чи навіть просто гладенький листок блищать, ніби геліограф[4]. Але цього дня небо видалося спокійне і безхмарне.
— Я знав, що люди поженуться за нами, — промовив урочисто Акела. — Недаремно я був Ватажок Зграї!
Четверо братів Мауглі мовчки поповзли у терня і кущі.
— Куди ви пішли, не сказавши ні слова? — крикнув Мауглі.
— Ш-ш! Ми прикотимо сюди його череп ще до півдня, — відповів Сірий Брат.
— Назад! Назад і чекайте! Людина не їсть Людини! — викрикнув Мауглі.
— А хто тільки що видавав себе за вовка? Хто хотів штрикнути мене ножем, коли я подумав, що він Людина? — сказав Акела, коли четверо вовків сердито повернулись і вляглися біля ніг Мауглі.
— Невже я повинен пояснювати вам, чому я роблю те або інше? — люто закричав Мауглі.
— Це ж Людина! Так завжди каже Людина, — муркотіла Багіра у свої вуса, — точнісінько так розмовляли люди навколо князівських кліток в Удейпурі.