Обіцяєте бути о дванадцятій, а замість того обтираєте тут двері панни Клари. Я ж обіцяв Вам опівночі щось цікаве, і вже його приніс".
На цих словах він передав Карлові листа. На конверті було написано "Карлові Росману. Вручити особисто опівночі, хоч би де він перебував". "Урешті-решт, — сказав пан Ґрін, заки Карл розкривав листа, — гадаю, вже сама та обставина, що я через Вас приїхав сюди з Нью-Йорка, заслуговує визнання, тож не змушуйте мене ще й бігати за Вами коридорами".
"Від вуйка! — сказав Карл, тільки-но глянувши на лист. — Я цього сподівався", — сказав він, повернувшись до пана Ґріна.
"Чи сподівалися, чи не сподівалися, це мене анітрохи не обходить. Та читайте вже", — сказав той, підносячи Карлові свічку.
При її світлі Карл прочитав: Любий небоже! Як Ти, мабуть, уже встиг збагнути за час нашого, на жаль, аж надто короткого знайомства, я чоловік принципу. Не тільки для мого оточення, але й для мене самого це вкрай неприємно і сумно, але я завдячую своїм принципам усе, чим я є, і ніхто не сміє вимагати від мене, щоб я заперечував саме своє існування, ніхто, в тому числі й Ти, дорогий мій племіннику, навіть якщо Ти був би й першим у ряду, якби мені колись спало на думку допустити ту загальну атаку на мене. Тоді я саме Тебе найрадше підхопив і підніс би цими руками, якими я оце тримаю папір і пишу на ньому. Та позаяк наразі нічого не вказує на те, що таке колись мало би статися, я конче змушений відіслати Тебе від мене після сьогоднішнього випадку і наполегливо прошу ані не намагатися зустрітися зі мною особисто, ні не шукати порозуміння зі мною листовно чи через посередників. Проти моєї волі Ти вирішив піти від мене сьогодні ввечері, але тоді стій при своєму рішенні решту життя, тільки тоді це буде рішення мужа. Для вручення цього листа я обрав пана Ґріна, мого найкращого друга, який із певністю знайде для Тебе достатньо слів утіхи, яких я наразі справді не знаходжу. Він впливовий чоловік і бодай вже з любові до мене підтримає Тебе словом і ділом у Твоїх перших самостійних починаннях. Щоби осягнути нашу розлуку, яка тепер, наприкінці цього листа, знову здається мені незбагненною, я знову й знову змушений повторювати: від Твоєї родини, Карле, не йде нічого доброго. Якби пан Ґрін часом забув вручити Тобі Твою валізку і парасолю, нагадай йому. З найкращими побажаннями всіх майбутніх благ
Твій вірний вуйко Якоб.
"Дочитали?" — спитав Ґрін. "Так, — сказав Карл. — Ви принесли мені валізку й парасолю?" — спитав Карл. "Ось вона", — сказав Ґрін і поставив стару Карлову дорожню валізку, яку досі тримав у лівій руці, сховану за спиною, коло Карла на підлогу. "А парасоля?" — випитував Карл. "Усе тут, — сказав Ґрін і витягнув парасолю, що висіла зачеплена за кишеню його штанів. — Ці речі приніс такий-от Шубаль, головний машиніст Гамбурзько-Американської Лінії, він стверджував, що знайшов їх на кораблі. Можете подякувати йому при нагоді". "Що ж, принаймні маю свої старі речі", — сказав Карл і поклав парасолю на валізку. "Але на майбутнє Вам слід краще їх пильнувати, переказує Вам пан сенатор", — зауважив пан Ґрін, а тоді спитав, тепер уже явно з власної цікавости: "А що це за така дивна валізка?" "Це валізка, з якою солдати в мене на батьківщині йдуть до війська, — відповів Карл, — це стара військова валізка мого батька. Та вона й поза тим вельми практична". Усміхаючись, додав: "За умови, що ніде її не забудеш". "Урешті, життя вже чогось Вас навчило, — сказав пан Ґрін, — а іншого вуйка в Америці у Вас, як я розумію, немає. Ось, даю Вам квиток третього класу до Сан-Франциско. Я вирішив, що так буде для Вас краще, бо, по-перше, можливості заробітку на Сході набагато більші, а по-друге, тому, що тут у всіх справах, які могли би Вам придатися, якось замішаний Ваш вуйко, а Вам конче слід уникати зустрічі. Натомість у Фриско Ви зможете цілком безперешкодно працювати, спокійно починайте від самого низу і спробуйте поступово пробитися догори".
Карл не відчував у цих словах жодної неприхильносте:, звістку, що весь вечір просиділа в Ґріні, було передано, і відтепер Ґрін здавався цілком сумирним чоловіком, із яким можна було говорити, можливо, відвертіше, ніж із будь-ким іншим. Найкраща людина, що без власної на те провини стає посланцем такого таємного і мучівного рішення, мусить, заки вона носить її при собі, здаватися підозрілою. "Я, — сказав Карл, сподіваючись схвалення досвідченого чоловіка, — негайно покину цей дім, бо мене приймали тут тільки як небожа мого вуйка, натомість як чужинцеві мені нічого тут робити. Чи були би Ви такі ласкаві показати мені, де вихід, а потім вивести мене на дорогу, якою я дійду до найближчого заїзду". "Тільки швидко, — сказав Ґрін, — Ви створюєте мені неабиякі клопоти". На вид сягнистого кроку, що його відразу взяв Ґрін, Карл отетерів, усе-таки якийсь підозрілий поспіх, схопив Ґріна за полу сурдута і сказав, нараз збагнувши саму суть справи: "Ви мусите мені пояснити ще одну річ. На конверті листа, якого Ви мали мені передати, написано просто, що я повинен дістати його опівночі, хоч де би Ви мене зустріли. Чому ж Ви тоді, покликаючись на цей лист, затримали мене, коли я чверть на дванадцяту хотів звідси піти? Цим Ви перейшли межі Вашого доручення". Свою відповідь Ґрін почав із руху рукою, що надмірно підкреслював марність Карлового зауваження, а тоді сказав: "Може, на конверті написано, що я через Вас маю забігатися до смерти, чи, може, зміст листа дозволяє зробити висновок, що цей напис слід тлумачити саме так? Якби я Вас не затримав, мені просто довелося б вручити Вам листа опівночі на приміському шосе". "Ні, — сказав Карл незворушно, — це не зовсім так. На конверті написано: "Передати після півночі". Якщо Ви були надто втомлені, Ви б, можливо, не поспіли за мною, або ж я був би, що, втім, заперечив навіть сам пан Полюндер, уже опівночі приїхав до вуйка, або, врешті-решт, Вашим обов'язком було би відвезти мене Вашим автомобілем, про якого раптом не було мови, до вуйка, якщо я так прагнув повернутися. Чи ж не означає цей напис, що північ є для мене останнім строком? І саме Ви винні в тому, що я його не дотримав".
Карл дивився на Ґріна пильним поглядом і дуже виразно помітив, як у Ґріні засоромлення від цього викриття боролося з радістю від здійснення його наміру. Врешті він опанував себе і сказав таким тоном, ніби Карл, який уже давно мовчав, перебив його: "Ані слова більше!" — і випхав його, що знову підхопив валізку і парасолю, через якісь маленькі двері, розчахнувши їх перед ним, назовні.
Карл спантеличено стояв надворі. Якісь прибудовані до будинку сходи без поруччя вели вниз. Треба було лише зійти, а тоді повернути ледь ліворуч до алеї, що виводила на приміське шосе. В ясному місячному світлі було неможливо заблукати. Внизу в саду він почув безперестанне гавкання псів, що, спущені з ланців, бігали в сутіні дерев. Серед цілковитої тиші виразно було чути, як після кожного великого стрибка вони шелестять травою.
Собаки його не чіпали, і він щасливо вийшов із саду. Йому важко було напевно визначити, в якому боці лежить Нью-Йорк, ідучи сюди, він замало зважав на подробиці, які тепер ще й як знадобилися би. Нарешті він сказав собі, що йому зовсім не конче й треба до Нью-Йорка, де на нього ніхто не чекає, а один навіть із певністю не чекає. Тож він обрав перший-ліпший напрям і вирушив у дорогу.
4. Похід до Рамзеса
У невеличкій господі, куди Карл дістався по недовгому переході, і яка, власне кажучи, була лише маленькою кінцевою станцією нью-йоркських кебів, а тому її майже не використовували як нічліг, Карл попросив найдешевше ліжко, яке тільки було, бо вважав, що негайно мусить починати заощаджувати. Відповідно до його вимоги повівся з ним і господар, який кивком голови, мов наймитові, вказав йому на сходи, де його зустріла якась стара розтелепана бабега, зла, що її розбудили, і, майже не слухаючи його, зате невпинно застерігаючи ступати тихо, завела до якоїсь кімнати, двері якої, не оминувши просичати своє "Тсс!", за ним і зачинила.
Спочатку Карл не зорієнтувався, чи то просто спущено фіранки, чи в цій кімнаті взагалі немає вікон, так темно тут було; врешті він помітив невеличкий завішений люк, відсунув тканину, від чого до кімнати потрапило трохи світла. В тій кімнаті було два ліжка, обидва, проте, вже зайняті. Там Карл побачив двох молодих людей, що лежали у важкому сні й передусім тому виглядали на таких, що не вельми вселяють довіру, бо без жодної зрозумілої причини спали одягнені, один навіть у чоботях.
У мить, коли Карл відслонив люк, один зі сплячих ледь підвів догори руки й ноги, і це виглядало так кумедно, що Карл, попри свої клопоти, тишком засміявся.
Незабаром він погодився з тим, що, поминаючи ту обставину, що тут і так не було нічого іншого, де би можна було спати, ні канапи, ні софи, він однаково не зможе заснути, бо не можна було наражати на небезпеку щойно віднайдену валізку і гроші, які він мав при собі. Йти геть йому теж не хотілося, бо він не наважувався отак відразу покинути дім, проходячи повз ту покоївку і господаря. Врешті-решт, тут, мабуть, і не було небезпечніше, ніж на дорозі. Дивно було, однак, що в усій кімнаті, наскільки можна було розгледіти в цій напівтемряві, ніде не було помітно жодних пакунків. Та, мабуть, а навіть дуже ймовірно, ці двоє молодих людей тутешні служники, які через гостей незабаром будуть змушені встати, а тому сплять одягнені. Тоді, щоправда, не надто почесно спати разом із ними, зате тим безпечніше. Ось тільки він не може, принаймні доки це не виявиться поза сумнівом, кластися до сну.
На підлозі коло одного ліжка стояла свічка із сірниками, і Карл узяв їх, підкравшись. Він не вагався, чи запалювати світло, бо за розпорядженням господаря кімната належала йому так само, як і тим двом, які до того ж уже пів ночі насолоджувалися сном і в своїх ліжках мали безумовну перевагу перед ним. Окрім того, він, ясна річ, своєю обережністю в ходінні та поранні всіляко намагався їх не збудити.
Насамперед йому хотілося як слід оглянути валізку, щоби взагалі зрозуміти, що в нього є, бо він уже встиг забути, що там мав, а найцінніше і так уже, мабуть, пропало. Бо коли вже на щось накладає свою лапу Шубаль, то мало надії, що воно повернеться до тебе без втрат.