А тоді знову пішли двері за дверима, він спробував відчинити декілька, вони були зачинені й, вочевидь, необжиті. Несусвітенне марнування простору, і Карл подумав про східні нью-йоркські дільниці, які вуйко обіцяв йому показати, де в одній малесенькій кімнатчині начебто тулилося кілька сімей, а домівкою для однієї родини був закапелок кімнати, де товклися діти та їхні батьки. А тут стільки кімнат пустують, і вся користь із них — порожнисте відлуння, коли стукаєш у двері. Карлові здалося, що пана Полюндера вводять в оману вдавані друзі, що він світу білого не бачить поза донькою, а відтак що він пропащий чоловік. Вуйко ще й як правильно його оцінив, і лише його засада — не впливати на Карлову думку про людей — завинила в цих відвідинах і цьому блуканні коридорами. Карл збирався завтра так і сказати вуйкові, бо, згідно зі своїми принципами, вуйко радо і спокійно вислухає небожеву думку. До речі, засада ця була чи не єдина, яка йому у вуйкові не подобалась, але навіть це неподобання не було безумовним.
Зненацька стіна з одного боку коридору закінчилася, поступившись місцем якомусь крижаному мармуровому поруччю. Карл поставив свічку й обережно перехилився. Назустріч йому війнуло темною порожнечею. Якщо це головний гол будинку, — в слабкому світелку свічки відслонився шматок склепінчастої стелі, — чому ж тоді вони ним не увійшли? Для чого ж тоді взагалі це велике, глибоке приміщення? Стоячи тут, ти почуваєшся наче на верхній галереї церкви. Карл уже майже шкодував, що не зможе залишитися тут до завтра, він радо походив би скрізь із паном Полюндером, а той йому все розповідав би.
Поруччя, до речі, не було аж таке довге, і незабаром Карла знову прийняв закритий коридор. На якомусь раптовому повороті коридору Карл зі всього розмаху налетів на стіну, і тільки неодмінна обережність, із якою він судомно тримав свічку, якимось щастям уберегла її від падіння і згасання. Позаяк коридор навіть не збирався закінчуватися, ніде не видно було вікна, ані згори, ні вглибині нічого не ворушилося, Карл запідозрив, що увесь час ходить колами, і вже сподівався був, можливо, знову відшукати відчинені двері своєї кімнати, та ні вони, ні поруччя ніяк не поверталися. Досі Карл стримувався голосно гукати, бо не хотів у чужому домі о такій пізній порі зчиняти галас, однак тепер побачив, що в цьому неосвітленому будинку це не буде аж так недоречно, і вже лаштувався вигукнути в обидва боки коридору голосне "Агов!", коли з боку, звідки він прийшов, побачив наближення маленького світелка. Лише тепер він зміг оцінити справжню довжину прямого коридору, цей дім був просто-таки фортецею якоюсь, не віллою. Карл так зрадів цьому рятівному світлу, що забув про будь-яку обережність, кинувся бігти, і вже з першими стрибками свічка згасла. Він не зважав на це, адже вона вже не була йому потрібна, і тут назустріч йому з'явився якийсь старий служник із ліхтарем, що покаже йому шлях.
"Хто Ви?" — спитав служник, підносячи йому до лиця ліхтар і освітивши тим самим і своє власне. Його лице здавалося доволі непорушним через довгу сиву бороду, що аж на грудях закінчувалася шовковистими кучерями. Мабуть, вірний служник, якщо йому дозволяють носити таку бороду, подумав Карл, невідривно розглядаючи бороду вздовж і вшир й анітрохи не переймаючись, що і його самого розглядають. До речі, він відразу й відповів, що він гість пана Полюндера й хотів зі своєї кімнати піти до їдальні, але не зміг її знайти. "Он як, — сказав служник, — ми ще не провели електричне освітлення". "Я знаю", — сказав Карл. "Не хочете припалити свічку від моєї лампи?" — запитав служник. "Прошу", — сказав Карл, так і зробивши. "У цих коридорах такий протяг, — сказав служник, — свічка легко гасне, тому я маю ліхтар". "Так, ліхтар набагато практичніший", — сказав Карл. "Свічка Вас уже всього заляпала", — сказав служник, освітивши свічкою Карлове вбрання. "А я й не зауважив", — вигукнув Карл; йому було дуже прикро, що це був саме той чорний костюм, про який вуйко сказав, ніби він пасує найкраще з усіх. Та й сутичка з Кларою, мабуть, не пішла йому на користь, пригадав він знову. Служник був такий люб'язний, що почистив костюм, наскільки це дозволяв поспіх; Карл знов і знов обертався перед ним, показуючи то тут, то там плями, які служник слухняно видаляв. "А чому, власне кажучи, тут такий протяг?" — запитав Карл, коли вони вже рушили далі. "Та тут ще будувати й будувати, — сказав служник, — хоча за перебудову вже взялися, але рухається вона дуже поволі. А тепер іще й застрайкували будівельники, як Ви, можливо, знаєте. З такою будовою купа мороки. От зробили кілька великих проломів, яких ніхто не замуровує, і протяги гуляють цілим домом. Якби я не напихав вуха ватою, нізащо не витримав би". "То що, говорити голосніше?" — спитав Карл. "Ні, у Вас виразний голос, — сказав служник. — Але повертаючись до будівництва: особливо коло каплиці, яку згодом конче доведеться від'єднати від решти будівлі, протяг такий, що витримати неможливо". "Тобто те поруччя, повз яке йдеш цим коридором, виходить до каплиці?" "Так". "Так я відразу й подумав", — сказав Карл. "Там є на що подивитися, — сказав служник, — якби не вона, пан Мак, мабуть, і не купив би дому". "Пан Мак? — спитав Карл. — Я гадав, будинок належить панові Полюндеру". "Ну, звісно, — сказав служник, — але ж голос пана Мака був при купівлі вирішальним. Ви не знаєте пана Мака?" "Знаю-знаю, — сказав Карл. — Але який його стосунок до пана Полюндера?" "Він наречений панни", — сказав служник. "А от цього я справді не знав", — сказав Карл і зупинився. "Це аж так Вас дивує?" — запитав служник. "Просто намагаюся собі якось усе поукладати. Якщо не знати про такі стосунки, можна наробити великих помилок", — відповів Карл. "Мене лишень дивує, що Вам про це не сказали", — сказав служник. "І справді", — сказав Карл засоромлено. "Мабуть, думали, що Ви й так знаєте, — сказав служник, — бо ж це ніяка не новина. До речі, ми прийшли", — і розчинив двері, за якими показалися сходи, що вертикально піднімалися до задніх дверей їдальні, звідки так само незмінно, як і, мабуть, уже добрі дві години тому, долинали голоси пана Полюндера і пана Ґріна. Служник сказав: "Якщо хочете, я зачекаю Вас тут, а тоді відпроваджу до кімнати. Бо як не глянь, нелегко тут зорієнтуватися в перший же вечір". "Я вже не повернуся до кімнати", — сказав Карл, сам не розуміючи, чому на ці слова йому стало так сумно. "Аж так зле не буде", — сказав служник, ледь зверхньо усміхаючись, і поплескав його по руці. Вочевидь, він витлумачив Карлові слова так, що Карл збирається цілу ніч просидіти в їдальні, розмовляючи і випиваючи з панами. Карлові не хотілося тепер робити зізнань, до того ж він подумав, цей служник, що подобався йому більше, ніж інші тутешні служники, зможе показати йому напрям на Нью-Йорк, а тому сказав: "Якщо хочете тут зачекати, то це без сумніву буде з Вашого боку велика люб'язність, і я радо прийму її. В кожному разі, за хвильку я вийду і скажу Вам, що далі. Гадаю, Ваша допомога мені ще знадобиться". "Згода, — сказав служник, поставив ліхтар на підлогу і вмостився на низенький постамент, порожнеча якого, ймовірно, була пов'язана з перебудовою будинку, — отже, я чекаю тут". "Свічку також можете залишити в мене", — встиг іще сказати служник, коли Карлуже збирався зайти до зали із запаленою свічкою. "Але ж я розтелепа", — сказав Карл і простягнув свічку служникові, що лише кивнув на це, і то невідомо, чи навмисне, чи то просто внаслідок погладжування бороди.
Карл відчинив двері, які без його провини голосно задеренчали, бо ж складалися з однієї-єдиної скляної пластини, що майже прогиналася, коли швидко розчахнути двері й триматися за саму клямку. Карл злякано відпустив двері, бо збирався увійти якраз дуже тихо. Вже не озираючись, він іще помітив, як служник, що, вочевидь, зліз зі свого постаменту, без жодного звуку зачинив за ним двері. "Вибачте, що перешкоджаю", — сказав він обом панам, що подивилися на нього дуже здивовано. Водночас він швидким поглядом оббіг залу, чи не знайде, бува, десь мерщій капелюха. Та його ніде не було видно, зі столу вже геть усе прибрали, може, його зовсім недоречно вже винесли кудись до кухні. "Де ж Ви залишили Клару?" — спитав пан Полюндер, для якого, до речі, Карлова поява, здавалося, була не така вже й небажана, бо він одразу ж по-іншому сів у своєму фотелі, повернувшись до Карла. Пан Ґрін із удаваною байдужістю витягнув гаманця, за розміром і товщиною справжнє чудовисько свого виду, здавалося, в багатьох відділеннях він шукає чогось певного, та, шукаючи, читав і інші папери, що потрапляли йому під руку. "Я маю одне прохання, тільки прошу Вас, не зрозумійте його хибно", — сказав Карл, хутко підійшов до пана Полюндера і поклав, стоячи праворуч від нього, руку на бильце фотеля. "І що ж то за прохання? — запитав пан Полюндер, дивлячись на Карла прямим, відвертим поглядом. — Вважайте, що його вже виконано". І він обняв Карла і притягнув його собі поміж коліна. Карл залюбки це терпів, хоча загалом і почувся надто дорослим, щоби з ним так поводилися. Та вимовити прохання стало, річ ясна, складніше. "Як Вам, власне кажучи, тут у нас подобається? — запитав пан Полюндер. — Чи не здається і Вам, що на селі якось звільняєшся, повернувшись із міста. Загалом, — і він цілком недвозначно поглянув з-поза Карла в бік пана Ґріна, — загалом у мене це враження з'являється постійно, щовечора". "Він говорить так, — подумав Карл, — ніби нічого не знає про цей великий дім, безконечні коридори, про каплицю, ці порожні кімнати, цю кромішну темряву скрізь". "Отож! — сказав пан Полюндер. — Прохання!" — і він приязно потрусив Карла, що німо стояв перед ним. "Я прошу, — сказав Карл, і, хоч як намагався притишити голос, все одно не вдалося уникнути, що Ґрін, сидячи поряд, усе чув, а Карлові так хотілося приховати від нього це прохання, що його можна було витлумачити і як образу для Полюндера, — я прошу, дозвольте мені ще тепер, вночі, повернутися додому". А позаяк найгірше було вже вимовлено, все решта тим стрімкіше полилося вслід, він казав, не вдаючись навіть до найменшої брехні, речі, про які перед тим і близько не думав.