Владарка мовить моя, що моєю б вона залишилась,
Навіть коли б її втіх батько богів зажадав.
Те ж, про що кажуть жінки своїм легковірним коханцям,
Тільки б на вітрі писать та на текучій воді.
72. ПРО ЛЕСБІЮ
Часто ти мовила: "Ти — мій єдиний. Без тебе, Катулле,
Навіть Юпітер мене, Лесбію, не звеселить".
Що ж, і тебе я любив, і не так, як то дівчини хочуть,
Ні, лиш як батько дітей — з ніжним любив почуттям.
Нині — тебе я пізнав, і, хоча й пломенію сильніше,
Все ж то далеко не так я над тобою тремчу.
"Як це?" — спитаєш.— Зрада твоя мене змушує нині
Більше любити, але... менше бажати добра.
73. ПРО ЛЕСБІЮ
Марно за добрі діла свої вдячності ждатимеш, марно:
Не пошанують, повір, доброго серця твого.
Всюди — невдячність одна; добродійством собі не привернеш
Друга: цей друг, навпаки, ворогом стане тобі.
Ось і мене ще ніхто так не кривдив, як той, що присягу
Вчора складав, що лиш я — друг незамінний його.
76. ДО СЕБЕ САМОГО
Спогад про добрі діла... Якщо ним утішатися можем,
Знаючи те, що свій вік чесно жили ми й святу
Вірність усе берегли, не клялися богами, щоб підло
Ближніх в оману ввести, о, тоді ціле життя
Будеш черпать насолоду, Катулле, з тієї любові,
Що до сьогодні тобі лиш гіркотою була.
Як лише може людина людині словами чи ділом
Марно пішло все, невдячній довірене, чом же ти й досі
Мучишся день при дні, мовби прокляв тебе хто?
Чом себе в руки не візьмеш, чому на щось інше не глянеш?
Годі, не треба вже мук — їх не бажають боги.
Важко так раптом, умить, любов тривалу забути,
Важко, та мусиш будь-що перебороти себе.
В тому — твій вихід єдиний, і ти це повинен зробити,
Хай то під силу тобі, хай не під силу — дарма.
Світлі боги, якщо ласку даруєте ви, якщо справді
В мить передсмертну комусь ви порятунком були,
Гляньте на мене тепер, і якщо без гріха досі жив я,-
Вибавте, врешті, мене з чорного лиха того!
77. ДО РУФА
Даром я, Руфе, дружив і братався з тобою, невірним.
Даром! — Ця дружба, на жаль, даром мені не пройшла:
Нишком підкравшись, ти викрав усе, що я мав найдорожче,
Викрав — і в грудях мені, бідному, серце спалив.
Викрав... О горе! Отрутою чорною в кров мою влився
Й мов та чума перетяв нашої приязні шлях.
Розум туманиться мій, як згадаю, що дівчині чистій
Чистії губи сквернить слина плюгава твоя.
Кари, однак, не минеш: поки світа й сонця — про тебе
З уст в уста між людьми йтиме та слава лиха.
83. ЛЕСБІЯ
Лесбія при чоловікові лає мене щохвилини,
Так уже лає, що той — з радощів прямо цвіте.
Осле, осле тупий! — Коли б мене й справді забула,
Значить мовчала б вона, ну а коли так сварить,
То не лише не забула — гнівиться, а це вже щось більше,
Це вже говорить про те, що там бентежить її.
85. ПРО СВОЄ КОХАННЯ
Я і люблю, і ненавиджу. "Як це?" — спитаєш.— Не знаю.
Чую, що так воно є. Чую — і мучуся тим.
86. ПРО СВОЄ КОХАННЯ
Квінтія, кажуть,— красуня; і справді: висока, білява,
Статна. Буває, і я всі ці прикмети хвалю,
Взяті зокрема. У цілому ж — це для краси ще замало:
Зваби в тім тілі гладкім солі крупинки нема.
Лесбія — ось хто красуня! Для себе лише однієї
Чари всіх інших жінок викрала нишком вона.
Лесбія все наді мною глумиться, злословить, одначе,
Лесбія — хай не живу! — справді кохає мене.
Доказів треба? — Зі мною таке ж; і сварюся я часто
З нею та — хай не живу! — справді кохаю її.
87. ДО СЕБЕ САМОГО
Гаряче так не кохали ще жодної жінки на світі,
Так, як тебе я кохав, Лесбіє, мила моя.
Ще не єднали нікого зв'язки так міцні і надійні,
Як поєднала колись нас наша вірна любов.
95. ПРО СВОЄ КОХАННЯ
"Смірну" мій Цінна скінчив. Дев'ять зим, дев'ять жнив ми зустріли
З часу, як задум його першим пробився рядком.
А тисячами рядків борзописець Гортензій щороку
Без особливих зусиль сипав, немов з рукава.
"Смірну" читатимуть там, де хвилює Сатрах повноводний,
Сиві, далекі віки "Смірни" розгорнуть сувій.
В Падуї, де й народивсь, "Аннали" Волюзія згинуть,
Скумбрію ними не раз руки обгорнуть масні.
Пам'ятки скромні друга мого — мене хай втішають,
Повний пихи Антімах — радість юрбі хай дає.
101. ДО БРАТА
Скільки морів переплив і земель перейшов я, щоб нині,
Брате, над гробом твоїм, журно схиливши чоло,
Шану, належну померлим, віддати тобі вже востаннє,
Марно розмову вести з прахом безмовно-німим.
Заздрісна доля тебе передчасно забрала від мене...
Горе! Тепер я один, брате мій бідний, зоставсь.
Ось і складаю тобі за звичаєм предків сьогодні,
В серці тамуючи біль, ці подарунки сумні.
Глянь, вони мокрі від сліз, від братових сліз неутішних,
То ж не відкинь їх, прийми, брате, й навіки прощай.
109. ДО ЛЕСБІЇ
Світлу любов обіцяєш мені, моїх днів насолодо,
Радість на ціле життя — світлу й тривалу любов,
Хай же, великі боги, обіцянка та правдою стане,
Хай це, що каже вона,— каже від серця й душі,
Хай нам і справді щастить крізь довге життя, мов святиню,
Ніжної дружби зв'язок аж до кінця пронести.