Механічне Его

Генрі Каттнер

Сторінка 3 з 10

І не сперечайтеся зі мною, інакше ви мене зіб'єте з пантелику і мені доведеться висьорбати ще одну чарочку напруги. Й тоді я зовсім зіб'юся. Коли я темперую, мені й так вистачає турбот з пам'яттю. Подорож у часі завжди створює синаптичний поріг затримки, але лихо в тому, що він дуже варіюється. От чому я спочатку сплутав вас з Іваном. Але до нього я повинний відправитися лише після побачення з вами — я проводжу дослід хронологічно, а тисячу дев'ятсот п'ятдесят другий рік йде, зрозуміло, перед тисячу п'ятсот сімдесятим.

— А от і не йде, — сказав Мартін, підносячи келих до губ. — Навіть у Голівуді тисячу дев'ятсот п'ятдесят другий рік не настає перед тисячу п'ятсот сімдесятим.

— Я користуюся часовою шкалою Кальдекуза, — пояснив робот. — Але тільки для зручності. Ну то як, потрібен вам ідеальний екологічний коефіцієнт чи ні? Тому що… — Тут він знову помахав червоною стрічкою, зазирнув у шолом, пильно подивився на Мартіна і похитав головою. — Вибачте, боюся, що з цього наміру вийде пшик. У вас занадто маленька голова. Ймовірно, мозок невеликий. Цей шолом розрахований на розмір вісім з половиною, але ваша голова занадто…

— Вісім з половиною — мій розмір, — з гідністю заперечив Мартін.

— Не може бути, — лукаво засперечався робот. — В цьому випадку шолом був би вам до міри, а він вам великий.

— Він мені якраз, — сказав Мартін.

— До чого ж важко розмовляти з дороботами, — зазначив ЕНІАК, немов про себе. — Нерозвиненість, брутальність, нелогічність. Чи варто дивуватися, що в них такі маленькі голови? Послухайте, містер Мартін — він немов звертався до дурної і впертої дитини, — спробуйте зрозуміти: розмір цього шолома вісім з половиною; ваша голова, на нещастя, настільки мала, що шолом вам не до міри…

— Дідько б вас взяв! — у сказі крикнув Мартін, від прикрості і віскі забуваючи про обережність. — Він мені саме до міри! От, дивіться! — Він схопив шолом і насунув його на голову. — Сидить як влитий.

— Я помилився, — визнав робот, і його очі так блиснули, що Мартін раптом похопився, поспіхом зірвав шолом з голови і кинув його на стіл. ЕНІАК неквапливо взяв шолом, поклав в сумку і заходився швидко згортати стрічку. Під здивованим поглядом Мартіна він скінчив вкладати стрічку в сумку, застебнув її, закинув на плече і повернувся до дверей.

— Всього доброго, — сказав робот, — і дозвольте вам подякувати.

— За що? — люто запитав Мартін.

— За вашу люб'язну співпрацю, — сказав робот.

— Я не збираюся з вами співпрацювати! — відрізав Мартін. — І не намагайтеся мене переконати. Можете залишити свій патентований курс лікування при собі, а мене…

— Але ж ви вже пройшли курс екологічної обробки, — незворушно відповів ЕНІАК. — Я повернуся ввечері, щоб відновити заряд. Його вистачає тільки на дванадцять годин.

— Що?!

ЕНІАК провів вказівними пальцями від кутиків рота, викреслюючи ввічливу посмішку. Потім він вийшов і закрив за собою двері. Мартін хрипко пискнув, немов зарізана свиня з кляпом у роті. В нього в голові ЩОСЬ відбувалося.

Ніколас Мартін почував себе як людина, яку раптово засунули під крижаний душ. Ні, не під крижаний — під гарячий. І до того ж ароматичний. Вітер, який залітав у відкрите вікно, ніс із собою задушливий сморід — бензину, полину, олійної фарби і (з буфета в сусідньому корпусі) бутербродів з шинкою.

"П'яний, — думав Мартін з розпачем, — я п'яний або збожеволів!" Він підхопився і заметушився по кімнаті, але відразу побачив щілину в паркеті і пішов по ній. "Якщо я зможу пройти по прямій, — розмірковував він, — отже, я не п'яний… Я просто збожеволів". І думка ця була не надто втішна.

Він прекрасно пройшов по щілині. Він міг навіть йти значно пряміше щілини, яка, як він тепер переконався, була ледь-ледь звивистою. Будь-коли раніше він не рухався з такою впевненістю і легкістю. В результаті свого досліду він виявився в іншому кутку кімнати перед дзеркалом, і, коли він випрямився, щоб подивитися на себе, хаос і сум'яття кудись випарувались. Шалене загострення відчуттів згладилося і притупилося. Все було спокійно. Все було нормально. Мартін подивився в очі своєму відображенню. Ні, все не було нормально.

Він був тверезий як скельце. Немов він пив не віскі, а джерельну воду. Мартін нахилився до самого скла, намагаючись крізь очі зазирнути в глибини власного мозку. Тому що там відбувалося щось вражаюче. По всій поверхні його мозку почали рухатися малюсінькі заслінки — одні закривалися майже зовсім, залишаючи лише крихітну щілину, у яку визирали ока-бусинки нейронів, інші з легким тріском відчинялися, і швидкі павучки — інші нейрони — кидалися навтьоки, шукаючи, де б сховатися.

Зміна порогів, позитивної і негативної реакції конусів пам'яті, їх ключових емоційних індексів і асоціацій… Ага! Робот!

Голова Мартіна повернулася до закритих дверей. Але він лишився стояти на місці. Вираз сліпого жаху на його обличчі почав повільно і непомітно для нього змінюватись. Робот… може і почекати.

Машинально Мартін підняв руку, немов поправляючи невидимий монокль. Позаду задзеленчав телефон. Мартін оглянувся. Його губи скривилися в презирливу посмішку. Витонченим рухом змахнувши порошину з лацкану піджака, Мартін взяв трубку, але не сказав будь-чого. Настало тривале мовчання. Потім хрипкий голос заревів:

— Алло, алло, алло! Ви слухаєте? Я з вами говорю, Мартін! Мартін незворушно мовчав.

— Ви змушуєте мене чекати! — рикав голос. — Мене, Сен-Сіра! Негайно бути в залі! Перегляд починається… Мартін, ви мене чуєте?

Мартін обережно поклав трубку на стіл. Він повернувся до дзеркала, озирнув себе критичним поглядом і насупився.

— Блідо, — пробурмотів він. — Без сумніву, блідо. Не розумію, навіщо я купив цю краватку?

Його увагу відвернула буркотлива телефонна трубка. Він подивився на неї, а потім гучно ляснув у долоні біля самого мікрофона. З трубки долинув агонізуючий крик.

— Прекрасно, — пробурмотів Мартін, відвертаючись. — Цей робот зробив мені велику послугу. Варто було б зрозуміти це раніш. Зрештою, така супермашина, як ЕНІАК, повинна бути набагато розумнішою від людини, що всього лише проста машина. Так, — додав він, виходячи в хол і зіштовхуючись з Тоні Ла-Мотта, яка знімалася в одному з фільмів "Вершини". — Чоловік — це машина, а жінка… — Отут він кинув на міс Ла-Мотта такий багатозначний і зарозумілий погляд, що вона навіть здригнулася, — а жінка — іграшка, — докінчив Мартін і попрямував до першого переглядового залу, де його чекали Сен-Сір і доля.

Кіностудія "Вершина" на кожен епізод витрачала в десять разів більше плівки, ніж він займав у фільмі, побивши, таким способом рекорд "Метро-Голдвін-Мейер". Перед початком кожного знімального дня ці купи целулоїдних стрічок проглядалися в особистому переглядовому залі Сен-Сіра — невеликій розкішній кімнаті з відкидними кріслами і всілякими іншими зручностями. На перший погляд там зовсім не було екрана. Якщо другий погляд ви кидали на стелю, то виявляли екран саме там.

Коли Мартін увійшов, йому стало зрозуміло, що з екологією щось не так. Якщо вважати, що в дверях з'явився колишній Ніколас Мартін, переглядовий зал, який купався в дорогій атмосфері вишуканої самовпевненості, виявив до нього крижане ставлення. Ворс перського килима гидливо скулювався під його святотатськими підошвами. Крісло, на яке він наткнувся в густому мороці, здавалося, презирливо знизало спинкою. А три чоловіки, що сиділи в залі, кинули на нього погляд, яким був би спопелений орангутанг, якби він з безглуздої випадковості вдостоївся запрошення в Бекінгемский палац.

Діді Флемінг (її справжнє прізвище запам'ятати було неможливо, не кажучи вже про те, що в ньому не було хоча б однієї голосної) безтурботно лежала у своєму кріслі, затишно задерши ніжки, склавши чарівні руки і спрямувавши погляд великих млосних очей на стелю, де Діді Флемінг в срібних лусочках кольорової кінорусалки флегматично плавала в хвилях перлинного туману.

Мартін в напівтемряві шукав на дотик вільне крісло. У його мозку відбувалися дивні речі: крихітні заслінки продовжували відкриватися і закриватися, і він вже не почував себе Ніколасом Мартіном. Але ким же він почував себе в такому випадку?

Ніколас на мить згадав нейрони, чиї очі-бусинки, ввижалось йому, визирали з його власних очей і заглядали в них. Але чи було це насправді? Незалежно від того, яким яскравим здавався спогад, можливо, це була лише ілюзія. Відповідь, що напрошувалась, була напрочуд проста і до жаху логічна. ЕНІАК Гама Дев'яносто Третій пояснив йому — щоправда, дещо незрозуміло, — в чому полягав його екологічний експеримент. Мартін просто дістав оптимальну рефлекторну схему свого щасливого прототипу, людини, що найповніше підкорила собі своє середовище. І ЕНІАК назвав йому ім'я цієї людини, правда серед плутаних посилань на інші прототипи, наприклад, Івана (якого?) і безіменного уйгура.

Прототипом Мартіна був Дізраелі, граф Біконсфілд. Мартін жваво згадав Джорджа Арліса в цій ролі. Розумний, нахабний, ексцентричний і в манері вдягатися, і в манері триматися, палкий, вкрадливий, вольовий, з плідною уявою…

— Ні, ні, ні, — сказала Діді з незворушним роздратуванням. — Обережніше, Нік. Сядьте, будь ласка, в інше крісло. На це я поклала ноги.

— Т-т-т-т, — сказав Рауль Сен-Сір випинаючи товсті губи і величезним пальцем вказуючи на скромний стілець біля стіни. — Сідайте за мною, Мартін. Та сідайте ж бо, щоб не заважати нам. І дивіться уважно. Дивіться, як я творю видатне з вашої дурної п'єски. Особливо зауважте, як чудово я завершую соло п'ятьма наростаючими падіннями у воду. Ритм — це все, — закінчив він. — А тепер — ні звуку.

Для людини, яка народилась в крихітній балканській країні Міксо-Лідії, Рауль Сен-Сір зробив в Голівуді воістину блискучу кар'єру. У тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятому році Сен-Сір, наляканий наближенням війни, емігрував в Америку, забравши із собою котушки знятого ним міксо-лідійського фільму, назву якого можна перекласти приблизно так: "Пори на селянському носі".

Завдяки цьому фільму, він заслужив репутацію великого кінорежисера, хоча насправді незрівнянні світлові ефекти в "Порах" пояснювались бідністю, а актори продемонстрували гру, незнану в анналах кіноісторії, лише тому, що були вщент п'яні.

1 2 3 4 5 6 7