Місця, відведені для цього, відокремлені від світу. Заходячи туди, облиш і страх, і надію. Розмовляти там не обов'язково, те, по що прийшов, можна дістати й без слів, а часто навіть і без грошей — так-так. Ах, дозвольте мені, будь ласка, віддати хвалу безвісним і забутим жінкам, котрі допомагали мені тоді. Навіть тепер до моїх споминів про них долучається щось подібне до пошани.
Отож-бо я без усякого стриму користувався цими засобами проти туги. Мене бачили навіть в особливому готелі, призначеному, так би мовити, для перелюбства, я жив там водночас із повією зрілого віку, і з молодою дівчиною з вищого світу. З першою я грав роль вірного лицаря, а другу втаємничував у реальну дійсність. На лихо, повія була від природи вкрай буржуазна, згодом вона погодилась написати свої спогади для одного церковного часопису, що не цурався сучасних проблем. А молода дівчина вийшла заміж, аби заспокоїти свою розбещену жагу і знайти вжиток своїм чудовим обдаруванням. Признаюся не без гордості, що в ту пору мене як рівню прийняла до себе одна чоловіча корпорація, яку часто паплюжать. Згадаю про це лише мимохідь; як вам відомо, навіть дуже мудрі люди пишаються з того, що вони здатні вижлуктати на одну пляшку більше, ніж сусіда. Можливо, мені пощастило б знайти в цих приємних розвагах спокій і порятунок від мук. Але знову на заваді цьому постав я сам. Раптом схопила печінка, та ще далася взнаки незмірна втома, що й досі не полишає мене. От граєш у гру "жадоба безсмертя", а через тиждень-другий ти ледь живий і не знаєш, чи дотягнеш бодай до завтра. Я відмовився від своїх нічних подвигів, життя стало не таке нестерпне, і то була єдина користь від такого експерименту. Втома, підточуючи моє тіло, притупила багато колючок, що роздирали мені душу. Всяка надмірність підточує життєву силу, а отже, втишує й муки. Всупереч звичайному уявленню, в розпусті нема нічого несамовитого. Це просто довгий сон. Ви, мабуть, помічали, що для людей, змучених ревнощами, найважливіше переспати з тою, котра, як вони гадають, зрадила їх. їм, безперечно, хочеться ще раз упевнитися, що неоціненний скарб усе ще належить, їм. Вони, як то кажуть, прагнуть владання, до того ж відразу по тому вони менше ревнують. Плотські ревнощі — то наслідок уяви, а також і думки людини про саму себе. Суперникові вона приписує ті брудні думки, які вона мала сама за подібних обставин. На щастя, від надміру блаженства уява хиріє так само, як і зарозумілість. Муки ревнощів вигасають разом з мужністю і дрімають так само довго, як і вона. З тої ж таки причини юнаки після першої коханки позбуваються метафізичної тривоги, зате деякі шлюби — не що інше як узаконена розпуста — стають одноманітними похоронами сміливості й винахідливості. Так, любий друже, буржуазний шлюб узув нашу країну в домашні капці і незабаром приведе її до брами смерті. Я перебільшую? Ні, лише відхиляюсь. Мені просто хотілося сказати, яку вигоду я здобув з кількох місяців розпусти. Я жив ніби в тумані, і сміх, що переслідував мене, лунав так глухо, що я зрештою навіть і не чув його. Байдужість, така властива мені й колись, не зустрічала більше опору, і цей склероз усе ширився. Більше ніяких емоцій! Рівний настрій, точніше, ніякого настрою. У сухотника, який одужує, легені, вражені туберкульозом, іноді зсихаються, і помалу їхній щасливий власник гине від ядухи. Так і я любісінько помирав від свого зцілення. Я все ще жив адвокатством, хоча й підірвав свою репутацію зухвалими вихватками в розмовах, а регулярно вести судову практику заважало моє непутяще життя. Цікаво, до речі, зауважити, що мені менше ставили на карб нічні походеньки, ніж браваду в моїх промовах. Суто ораторські посилання на Господа Бога в моїх судових виступах будили недовіру в моїх клієнтів. Вони, мабуть, боялися, що небеса не годні так добре захистити їхні інтереси, як умілий правозахисник, незламний знавець карного і цивільного кодексів. Вони цілком могли подумати, що я волаю до Бога через своє невігластво. Тому клієнтури порідшало. Вряди-годи я ще виступав у суді. Інколи, забувши про те, що я більше не вірю своїм словам, я говорив добре. Власний голос поривав мене, я йшов слідом за ним; хоча я й не злітав до неба, як колись, а все ж таки трохи відривався від землі, летів бриючим польотом. Окрім ділових знайомих, я мало з ким бачився, знехотя підтримував два-три осоружні зв'язки. Траплялося навіть, що я віддавав вечори чисто дружній близькості, до якої не примішувалися грішні бажання, й покірно зносив ці нудні години, проте майже не слухаючи того, що мені казали. Я трохи погладшав, і мені вже здавалося, що криза зрештою минулася. Тепер мені лишалося тільки старіти. Аж ось якось, під час морської подорожі, в яку я запросив свою подругу, не сказавши їй про те, що я вирушив у неї, аби відсвяткувати своє зцілення, я опинився на борту океанського лайнера, звісно, на верхній палубі; ми пливли в чистому морі і раптом удалині на поверхні синясто-сірих хвиль я спостеріг чорну цятку. Я зразу відвів очі, серце моє закалатало. Коли я знову змусив себе подивитись у той бік, чорна цятка кудись зникла. Але я знов побачив її і ладен був закричати, покликати на допомогу. Однак виявилось, що це просто уламок скрині, пароплави залишають таке позад себе. І все ж мені було нестерпно дивитися на нього, все здавалося, ніби це потопельник. Тоді без тіні обурення, як примиряються з фатальною звісткою, давно вже знаючи, що це правда, я зрозумів: крик, що пролунав на Сені багато років тому і рознісся десь за моєю спиною, не змовкнув: річка понесла його до вод Ла-Маншу, і він несеться тепер по всьому світу, в безмежних просторах океану; він чекав мене до того дня, як я зустрів його. Я зрозумів також, що він і надалі чигатиме на мене на морях і річках — словом, усюди, де тільки буде гірка вода мого хрещення. Адже тут ми також на воді, правда? На пласкій одноманітній безмежній поверхні, вона зливає свій окрай з окраєм землі. Якось не віриться, що ми скоро повернемося до Амстердама. Ні, ніколи нам не вибратися з цієї величезної купелі. Прислухайтесь. Хіба ви не чуєте квиління чайок? Чайки кличуть вас. Про що вони благають? Та це ж ті самі чайки, що квилили, кликали мене над Атлантикою того дня, коли мені стало цілком ясно, що я не зцілився, що я все ще в лещатах і мені треба щось робити. Прийшов край блискучій кар'єрі, але прийшов край і шаленству, і судомному борсанню. Треба скоритись і визнати свою провину. Треба жити в мішку. Так, то ви не знаєте, що таке "мішок"? Так називали в середні віки каземат підземної темниці. Звичайно в'язня кидали туди на все життя. Від інших камер цей каземат відрізнявся дотепно вирахуваними розмірами. Він був надто низький, щоб можна було випростатися на весь зріст, і надто короткий, щоб можна було лежати. Доводилося мимоволі жити там скорчившись, "по діагоналі"; сон звалював людину з ніг; не сплючи вона мусила сидіти навпочіпки. Друже мій, яка то була геніальна знахідка. Так просто, а воднораз геніально, я кажу це, зважуючи свої слова. Постійна вимушена непорушність, від якої німіло тіло, змушуючи засудженого примирятися з думкою, що він винний, а невинність дає право весело потягтися. Можете собі уявити в такому "мішку" людину, звиклу до гірських верховин і горішніх палуб? Прошу? Хіба можна було жити в таких казематах і бути не винним? Неймовірно, геть неймовірно! А інакше всі мої міркування не варті щербатого мідяка. Щоб не винному та довелося жити, перетворившись на горбаня, — ні, я не можу допустити бодай на хвилину такої гіпотези! А втім, не можна нікого вважати за не винного, зате впевнено можна сказати, що всі ми винні. Кожна людина свідчить про злочини людства — ото моя віра й моя надія. Повірте, релігії помиляються, тільки-но починають створювати засади моральності й кидають громи та блискавки, запроваджуючи заповіді. Нема потреби в Богові, щоб покласти на будь-кого тягар провини й покарати за неї. Це чудово зроблять наші ближні з нашою допомогою. От ви сказали про Страшний Суд. Дозвольте мені поштиво посміятися з цього. Я жду його без усякого трепету, бо ж я звідав дещо страшніше: суд людський. Для нього нема пом'якшувальних обставин, навіть добрі наміри ставляться за провину. Чи ви чули хоча б про камеру плювків? Якийсь народ недавно вигадав таку камеру, аби довести, що він найкращий народ на землі. Це кам'яна скриня, де в'язень стоїть на повен зріст, але рухатися не може. Міцні двері цієї кам'яної шкаралущі сягають йому до підборіддя. Отже, видно тільки його обличчя, і кожний тюремник, проходячи мимо, смачно в нього плює. В'язень, втиснутий у скриню, не може втертися, але йому, правда, дозволено заплющувати очі. Ну ось, любий мій, ось вам винахід розуму людського. Для цього маленького шедевру Бог людям не знадобився. Що я хочу сказати? А те, що єдина користь від Бога була б, якби він гарантував невинність, і на релігії я дивився б радше як на величезну пральню, чим вона, до речі, й була колись, але дуже недовго — протягом кількох років — і не називалась тоді релігією. Але відтоді мило скінчилось, а носи в нас брудні, от ми їх одне одному і втираємо. Всі капосні, всі покарані, а самі плюємо на провинних, і гоп — до кам'яного мішка! Нумо, хто кого переплюне, та й годі. Я вам зараз відкрию велику таємницю, любий мій. Не ждіть Страшного Суду. Він вершиться щодня. Ні, не турбуйтеся, я змерз трошки, тому й дрижу. Ото сирість клята! Та ми вже й підпливаємо. Стоп! Ні, ні, я пропускаю вас уперед. Тільки ви, будь ласка, не йдіть, а проведіть мене трошки. Я ще не скінчив, треба розповідати далі. А розповідати далі якраз і важко. Стривайте, ви знаєте, за що його розп'ято, того самого, про кого ви, можливо, думаєте в цю мить? Ясно, причин було немало. Причини завше знайдуться, аби вбити людину. І навпаки, неможливо виправдати помилування. Злочин завжди знайде оборонців, а невинність — лише зрідка. Та крім тих причин, що їх завзято тлумачили протягом двох тисяч років, була ще одна вагома причина тієї моторошної страти, і я не знаю, чому її так старанно приховують. Істинна причина ось у чому: адже він сам знав, що геть безневинним його не назвеш. Якщо на ньому не було тягаря злочину, в якому його звинувачено, він учинив інші гріхи, навіть якщо й не знав які.