Гість

Альбер Камю

Сторінка 3 з 3

Потім Дарю повів араба під навіс і показав йому кран, біля якого він звичайно мився. Сам вернувся до кімнати, поскладав ковдри й розкладачку, застелив своє ліжко і поприбирав у кімнаті. Потім пройшов через клас і вийшов на земляний насип. Сонце вже підбивалося вгору в блакитному небі, ніжне й живе світло затоплювало пустельну рівнину. Сніг на крутій стежці подекуди танув. З-під нього знову з'явилося каміння. Присівши навпочіпки на краю плато, учитель споглядав безлюдний обшир. Думав про Балдуччі. Він його скривдив, власне, вигнав, ніби не хотів бути з ним в одному мішку. Ще й досі ніби чув, як прощався жандарм, і, сам не знаючи чому, почувався на .диво спустошеним і вразливим. У цю мить закашляв на другому крилі школи в'язень. Дарю, майже несамохіть, слухав його кашель, потім, розлючений, шпурнув камінь, що просвистів у повітрі і вгруз у сніг. Безглуздий злочин цього чоловіка обурював, але тягти в'язня до суду суперечило його честі: уже на саму думку про це вчитель мало не шаленів од приниження. І він проклинав своїх, які послали йому араба, а також і самого араба за те, що той посмів убити і не зумів утекти. Дарю встав, походив довкола земляного насипу, хвилинку постояв нерухомо, потім знову зайшов до школи. Араб, нахилившись над цементною долівкою під навісом, чистив зуби двома пальцями. Дарю хвилинку стежив за ним, потім покликав його: "Ходімо!" Він увійшов до кімнати поперед в'язня. Надів на светр мисливську куртку і взув черевики для ходьби. Стоячи, почекав, поки араб пов'яже чалму і надіне сандалі. Ввійшли до класу, і вчитель показав арабові на вихід. "Іди", — сказав. Той не ворухнувся. "Я йду за тобою", — заспокоїв його Дарю. Араб вийшов надвір. Дарю вернувся до кімнати й загорнув у пакет сухарі, фініки й цукор. У класі перш ніж вийти, на мить завагався перед письмовим столом, потім переступив поріг школи й замкнув двері. "Сюди", — сказав він. І подався на схід, в'язень рушив слідом. Та коли відійшли від школи, йому причувся позаду якийсь шерех. Він повернув назад і оглянув місце круг дому, ніде ні душі. Араб стежив за ним, але видно було, що нічого не розуміє. "Ходімо", — сказав Дарю. Після години ходьби відпочили в якомусь вапняковому гроті. Сніг танув усе швидше, сонце незабаром висушило калюжі, очищаючи мерщій плато, яке знову починало висихати й бриніти, як саме повітря. Коли вони знову рушили в дорогу, земля вже дзвеніла під їхніми ногами. Вряди-годи якийсь птах з радісним криком розтинав перед ними простір. Дарю пив, глибоко вдихаючи, свіжу ясноту. Перед цим широким, добре знаним простором, зараз майже повністю жовтим під шапкою блакитного неба, він поринав у якийсь екстаз. Ішли ще цілу годину, спускаючись на південь. Та ось дійшли до плескатого пагорбу з крихких скель.Звідси високогір'я спускалося на сході до низької рівнини, де маячіло кілька миршавих дерев, а на півдні до скелястого пасма, що робило місцевість важкоприступною. Дарю вивчив обидва напрямки. Тільки небо світило на обрії, людей не видно й сліду. Він обернувся до араба, той дивився нетямущими очима. Дарю простягнув йому згорток. "Візьми, — сказав учитель. — Тут фініки, хліб, цукор. Вистачить на два дні. Ось тобі ще тисяча франків". Араб узяв у нього згорток і гроші, але тримав їх у жмені на рівні грудей, ніби не знаючи що робити з усім цим. "А тепер дивись, — мовив учитель і показав йому на схід. — Це дорога на Тінгуїт. Дві години ходу. У Тінгуїті є влада й поліція. Вони чекають на тебе". Араб поглянув на схід, усе ще притискаючи пакет і гроші до грудей. Дарю узяв бранця за плече й не дуже делікатно повернув його на чверть кола на південь. Біля підніжжя висоти, на якій вони стояли, вилася ледь видима дорога. "А он шлях, який лежить через плато. За день ходу звідси знайдеш пасовиська і перших кочівників. Вони приймуть тебе й дадуть притулок, як велить їм їхній закон". Араб обернувся до Дарю, на його обличчі з'явився панічний вираз. "Послухай..." — почав він. Дарю захитав головою. "Ні, мовчи. Я тебе тут покидаю". Він повернувся до нього спиною, ступив два великі кроки в бік школи, нерішуче подивився на араба, завмерлого на місці, і знову рушив. Кілька хвилин він чув тільки звук власних кроків, такий лункий на холодній землі, і йшов не озираючись. А проте скоро не витримав і озирнувся. Араб усе ще стояв на краю пагорба, руки впали вздовж тіла, і дивився вслід учителю. Дарю відчув, як до горла йому підступає клубок. Терпіння його луснуло, він голосно вилаявся, потім різко махнув рукою і пішов далі. Відмахавши добрі гони, знов зупинився і озирнувся. На пагорбі не було нікого. Дарю завагався. Сонце підбилося вже височенько й починало пекти голову. Вчитель рушив назад, спершу вагаючись, потім рішуче. Коли дістався до маленького пагорба, піт котився з нього градом. Мерщій видерся нагору й зупинився, захеканий, на вершині. Скеляста гряда на півдні чітко вимальовувалась на тлі блакитного неба, але над рівниною на сході піднімалося вже гаряче марево. І в тому легкому серпанку Дарю побачив, аж серце йому стислося, — як араб повільно дибає шляхом до в'язниці. Трохи згодом учитель, стоячи в класі перед вікном, дивився, як помолоділе світло сіється з небесної височини на всю поверхню високогір'я, й нічого не бачив. Позад нього, на чорній дошці, між звивинами французьких річок, бовванів напис крейдою, зроблений невмілою рукою, він ледве його розібрав: "Ти виказав нашого брата. Начувайся".

Дарю дивився на небо, на плато і ще далі на незримі землі, які простяглись аж до моря. В цьому просторому краю, такому любому його серцю, він був самотній.

1 2 3