Яка неприємна пригода. Вікторія цілу ніч не спала.
— То нехай виспиться цієї ночі, — відповів він. — Ви знаєте, коли поїдете додому?
— Завтра. А коли ви приїдете в місто?
— Восени. Чи можу я побачити вас пополудні? Вона вигукнула:
— Авжеж, дякую, приходьте! Ви розказували про якусь свою печеру, ви маєте мені її показати.
— Я зайду по вас, — сказав він.
Дорогою додому він довго сидів на камені, поринувши в роздуми. Його заполоняли теплі, радісні думки.
Пополудні він подався до Замку і перед входом попросив, щоб дали знати про нього Каміллі. Поки він стояв, чекаючи Каміллу, у вікні другого поверху на якусь мить показалась Вікторія; вона пильно глянула на нього, а тоді відвернулась і зникла в глибині кімнати.
Вийшла Камілла, він повів її до каменярні та в печеру. Ним панував на подив спокійний і щасливий настрій, юна дівчина його потішала, її ясна, легка мова мовби оповивала його серпанком блаженства. Сьогодні добрі духи перебували десь поблизу…
— Я, Камілло, пригадую, як ви колись подарували мені кинджал. Він був у срібних піхвах. Оскільки я ним не користувався, то засунув його разом з іншими речами в якийсь ящик.
— Атож, ви не мали потреби ним користуватися; ну так що?
— А те, що тепер я його загубив.
— Ти ба, як прикро. Та, може, замість нього я дістану для вас інший такий самий. Буду старатися.
Вони йшли дорогою, що вела додому.
— А пам'ятаєте той важкий медальйон, який ви мені колись подарували? Він був із золота і такий громіздкий та важкий, що ставився на підставку. Ви написали в ньому кілька дружніх слів.
— Ага, я те пам'ятаю.
— Цього року, бувши за кордоном, я, Камілло, його віддав.
— О ні, невже? Ти ба, ви й це віддали! Навіщо?
— Я віддав його на згадку одному юному приятелеві. То був росіянин. Він дякував мені за нього навколішки.
— Ото він так зрадів? Господи, та я певна, що він на радощах аж нетямився, раз упав навколішки! Замість того медальйона ви отримаєте інший, і він уже буде тільки ваш.
Вони дійшли до дороги, що пролягала між млином і Замком.
Юганнес зупинився й сказав:
— Ось біля цих кущів колись зі мною трапився один випадок. Якогось вечора я тут ходив собі, як то часто бувало за моєї самоти. Тоді стояло літо і ясна година. Я ліг під кущем і замислився. Коли це дорогою йде якась пара. Пані зупинилась, її супутник спитав: "Чого ви зупиняєтесь?" Та не почувши відповіді, він питає знов: "Щось на дорозі?" "Ні, — відповідає вона, — але вам не треба йти і так дивитися на мене".
"Я просто собі йшов і дивився на вас", — сказав він. "Атож, — відповідає вона, — я добре знаю, що ви мене кохаєте, але тато нічого не дозволить, розумієте: то неможливо". Він буркнув: "Так, мабуть неможливо". Тоді вона каже: "На вашій руці надто широка кістка. У вас напрочуд широке зап'ястя!" І тої миті пані взяла його за руку вище зап'ястя. Запала мовчанка.
— Ну а чого воно так вийшло? — спитала Камілла.
— Хтозна, — відповів Юганнес. — Чого вона так сказала про його зап'ястя?
— Либонь, воно в нього було красиве. А вище біліла сорочка, — о, так, як я це розумію. Мабуть, вона теж його кохала.
— Камілло! — скрикнув він. — Якби я вас безмежно кохав і почекав кілька років, я лише питаю… Словом, я не вартий вас, але, як ви гадаєте, чи захотіли б ви стати колись моєю, якщо я попрошу вас про це через рік або через два?
Запала мовчанка.
Раптом Камілла почервоніла, як той мак, і збентежилась; вона крутнулась усім своїм тендітним тілом в один бік, крутнулась у другий і зімкнула руки. Він обіймає її за стан і питає:
— Як ви гадаєте, колись те буде? Ви того хочете?
— Так, — відповідає вона і пригортається до нього.
Через день він іде на пристань провести Каміллу. Цілує її зграбні рученята, що мають якийсь дитячий, невинний вигляд, і його душа переповнюється вдячністю та радощами.
Вікторії з нею не було.
— Чому тебе ніхто не проводить?
Камілла з жахом в очах розповідає, що на Замок звалилась страшна біда. Вранці надійшла телеграма, господар Замку зблід, як мрець, старий камергер та дружина камергера закричали не своїм голосом: учора ввечері на полюванні застрелили Отто.
Юганнес схопив Каміллу за руку.
— Застрелили? Лейтенанта?
— Так. Уже везуть його тіло сюди. Яке страхіття.
Вони пішли далі — кожен зі своїми думками; аж тут їх отямили люди на причалі та крики команди на пароплаві. Камілла соромливо подала йому руку, він поцілував її і сказав:
— Атож, я не вартий тебе, Камілло, так, аніскілечки не вартий. Але я робитиму тобі стільки добра, скільки зможу, якщо ти будеш моєю.
— Я буду твоєю. Мені хотілося цього весь час, весь час.
— Я приїду за кілька днів, — сказав він. — За якийсь тиждень ми знов побачимось.
Вона вже зійшла на борт. Він помахав їй і махав доти, доки вона не зникла з очей. Коли обернувся, щоб іти додому, то зіткнувся ніс у ніс з Вікторією. Вона теж тримала в руці хустинку, вітаючи нею Каміллу.
— Я трохи припізнилась, — мовила вона.
Він не відповів. Та й що йому було казати? Втішати її з приводу втрати нареченого, привітати чи потиснути їй руку? її голос був напрочуд беззвучний, а обличчя неймовірно розгублене, — либонь, вона пережила глибоке потрясіння.
Люди з пристані порозходились.
— Ваше око ще червоне, — сказала вона, рушаючи з місця.
Потім озирнулась.
Він стояв.
Тоді вона раптом обернулась і ступила до нього.
— Отто помер, — грубо кинула вона, а її очі спалахнули. — Ви не кажете ні слова, у вас багато гордині. Він був у сотні тисяч разів кращий за вас, чуєте? Ви знаєте, чого він помер? Його застрелили, голова його була геть розтрощена, геть уся його нерозумна голівонька. Він був у сотні тисяч…
Заридавши ридма, вона повільною, пригніченою ходою пішла на дорогу, що вела додому.
Пізнього вечора хтось добивається в хатину мірошника: Юганнес відчиняє двері й виглядає надвір — там, подаючи знаки рукою, стояла Вікторія. Він виходить до неї. Вона шпарко хапає його за руку й тягне за собою на дорогу; її рука немов із криги.
— Краще сядьте, — сказав він. — Сядьте й трохи перепочиньте; ви напружена, як струна.
Вони сідають.
Вона бурмоче:
— Що ви маєте про мене думати, якщо я ніколи не даю вам спокою!
— Ви дуже нещасна, — відповідає він. — Зараз вам, Вікторіє, треба мене послухатись і опанувати себе. Чим я можу вам допомогти?
— Ради Бога, вибачте мені за те, що я вам сьогодні сказала! — стала благати вона. — Так, я дуже нещасна, я стільки років була нещасна. Я сказала, що він був у сотні тисяч разів кращий за вас; то неправда, вибачте мені! Він помер, а він був мій наречений, ото й усе. Ви думаєте, то сталося з моєї доброї волі? Юганнесе, ви її бачите? Це моя обручка, вона в мене вже давно, хтозна-відколи; зараз я її викину… викину! — І вона жбурляє обручку в ліс; обоє чули, як вона впала. — Так хотів тато. Він убогий, жебрак жебраком, а Отто колись би мав купу грошей. "Ти мусиш згодитись", — вмовляв мене тато. "Не можу", — відповідала я. "Подумай про батьків, — казав він, — подумай про Замок, про наше старовинне ім'я, про мою честь". "Гаразд, тоді я вволю вашу волю, — відповіла я, — почекай три роки, й тоді я згоджуся". Тато подякував мені й згодився чекати, і Отто чекав, усі вони чекали; проте обручку я отримала відразу ж. Так минуло багато часу, і я збагнула, що ніщо мені не допоможе. "Навіщо нам чекати далі? Приводьте мого чоловіка", — сказала я татові. "Нехай тебе Бог благословить", — відповів він і знов подякував мені за те, що я згодилась. А тоді приїхав Отто. Я не зустрічала його на пристані, а стояла біля свого вікна й дивилась, як він під'їздив. А побачивши, побігла до мами і плюхнулась їй у ноги. "Що з тобою, голубонько?" — питає вона. "Я не можу, — відповідаю я, — о, я не можу його прийняти, він приїхав і стоїть унизу; ліпше застрахуйте моє життя, щоб я кинулась у затоку чи у водоспад, то для мене найкращий вихід". Мама зблідла як смерть і зайшлася наді мною слізьми. Заходить тато. "Послухай, люба Вікторіє, ти повинна зійти зараз униз і прийняти його", — каже він. "Я не можу, не можу", — відповідаю я, знов повторюючи своє прохання, щоб він зжалився наді мною і застрахував моє життя. Тато нічого не відповідає, сідає на стілець, його проймає дрож, і він поринає в задуму. Побачивши те, я кажу: "Ведіть мене до мого чоловіка, я його прийму".
Вікторія замовкає. Вона тремтить. Юганнес бере її руки і гріє їх.
— Дякую, — каже вона. — Юганнесе, тримайте, будь ласка, мої руки міцніше! Прошу, тримайте! Господи, який ви милий! Я так вам вдячна! Але ви повинні вибачити мені за те, що я сказала на пристані.
— Та то давно забуто. Хочете, я принесу вам шалю?
— Ні, дякую. Одначе я розумію, чому я тремчу, моя голова горить, як жар. Юганнесе, мені треба попросити у вас вибачення за багато що…
— Ні, ні, не робіть цього. Ну от, тепер вгамуйтеся. Сидіть спокійно.
— Ви говорили для мене, виголошували мені слово. Я була сама не своя відтоді, як ви підвелися, і до тої миті, як ви знов сіли; але я чула тільки ваш голос. Він був немов орган, і я впадала у відчай через те, що він мене зачаровував. Тато спитав, чого я скрикнула й урвала вас; він дуже мене картав. Але мама нічого не питала, вона все зрозуміла. Я відкрилась мамі, я їй уже давно все розказала, а два роки тому, як приїхала в місто, знов повернулась до тієї самої розмови. То було тоді, як я вас зустріла.
— Не будемо про те говорити.
— Гаразд, але вибачте мені, чуєте, зжальтеся наді мною! Що врешті-решт я мала робити? Тепер тато снує будинком, никає від вікна до вікна по конторі, для нього то таке жахіття. Завтра неділя; він розпустив усю челядь; це єдине, що він сьогодні вирішив. Він посірів лицем і мовчить, ніби води в рот набрав, — ото так на нього вплинула смерть зятя. Я сказала мамі, що хочу піти до вас. "Нам обом — і тобі, й мені — завтра треба їхати з родиною камергерів до міста", — відповіла вона. "Я іду до Юганнеса", — казала я далі. "Тато не дістане грошей на всіх трьох, він лишиться тут", — відповіла вона, весь час намагаючись перевести мову на інше. Тоді я рушила до дверей. Мама подивилась на мене. "Зараз я іду до нього", — мовила я востаннє. Мама підійшла за мною до дверей, поцілувала мене й відповіла: "Що ж, Бог тобі на поміч!"
Юганнес випустив її руки й сказав:
— Ну от, вони вже теплі.
— Щиро дякую, так, тепер мені вже дуже тепло… Вона сказала: "Бог тобі на поміч".