Я швидко переглянув їх.
Усі адресати були вже в повітрі. Реактивні лайнери мчали до Гавани з усіх куточків світу. Через дві, чотири, найдовше – через шість годин Куба вируватиме літературними агентами, видавцями, просто дурнями й дурнями несосвітенними, а ще контррозвідниками – фахівцями по викраденнях та білявими красунями, які сподіваються побачити на журнальних обкладинках свої фотопортрети з цією птицею на илечі.
Я прикинув: здається, в мене залишається [303] півгодини, може, трохи більше, аби щось зробити; що саме – я ще не знав. Шеллі штовхнув мене ліктем.
– А хто тебе послав, любенький? Знаєш, ти встиг раніше від інших. Називай пристойну ціну і, може, пташка буде твоя. Звісно, мені треба зважити й інші пропозиції. Але, мабуть, тут буде надто людно й гидко. Може, мені заманеться продати папугу задешево і чкурнути звідси. Бо, сам знаєш, вивезти папугу з країни не просто, чи не так? Тим паче, що цю пташку можуть оголосити національним надбанням. І все-таки, Раймундо, хто тебе послав, хай тобі грець?
– Хто не послав, тепер це вже неважливо,— замислено відказав я. – Приїхав я від чужого імені. Поїду – від свого. Від цієї хвилини в лише птах і я, решта не має значення. Я читав Татуся протягом усього свого життя. Тепер я приїхав, бо не міг не приїхати.
– Чи ти ба, альтруїст!
– Ти вже вибачай, Шеллі.
Задзвонив телефон. Шеллі схопив трубку. Якусь часину він щасливо цокотів, сказав, щоб його почекали внизу, поклав трубку і з викликом подивився на мене.
– Ен-бі-сі вже в вестибюлі. Хочуть записати годинне інтерв'ю з Кордовою. Сума — шестизначна.
Мене наче придавив важкий тягар. Знов задзеленчав телефон. Цього разу, самому собі на подив, трубку схопив я. Шеллі скрикнув. Але я відповів:
– Алло, вас слухають.
– Сеньйоре, – мовив чоловічий голос, – тут сеньйор Гобуелл; каже, що від журналу "Тайм". [304]
І я уявив собі наступний помер "Тайму": голова папуги на обкладинці й шість сторінок тексту.
– Хай почекає, – і я поклав трубку.
– "Ньюсуїк"?-спробував відгадати Шеллі.
– Ні, інший, – відповів я.
– "Нагорі, в затінку горбів, сніг був сухий",— почувся голос з клітки під хусткою.
– Заткни пельку, – мовив я тихо і втомлено.— Заткни пельку, дідько б тебе вхопив.
У дверях позаду нас з'явилися тіні. Збиралися й заходили до кімнати Каплунові друзі. їх ставало дедалі більше, я почав тремтіти.
Сам не знаю чому, я почав підводитися. Моє тіло збиралося щось зробити; що саме – я ще не знав. Я дивився на свої руки. Раптом правиця смикнулася вперед. Звалила клітку, розчахнула дротяні дверцята й просунулася всередину – схопити папугу.
– Ні!
Пролунав оглушливий рев, наче величезна громохка хвиля впала на берег. Усі в кімнаті зігнулися так, ніби кожному з них зацідили в живіт. Усі вони, видихнувши повітря, ринулися вперед, почали верещати, але я вже витяг папугу з клітки. Я тримав його за шию.
– Ні! Ні!
Шеллі кинувся до мене. Я вдарив його по гомілках. Він завив і опустився на підлогу.
– Не рухатись! – крикнув я й мало не засміявся, почувши зі своїх вуст цей заяложений вираз. – Бачили, як скручують в'язи курям? У цього папуги тонка шия. Крутнеш разок – і голова геть! Щоб ніхто не поворухнувся!
І ніхто не поворухнувся.
– Ах ти ж, сучий син! – сказав Шеллі, сидячи на підлозі. [305]
Я чекав: ось-ось вони гуртом накинуться па мене. Уявив собі, як мене б'ють, як я втікаю від них по пляжу, як ці людожери оточують мене й жеруть, у стилі Уїльямса Теннессі, разом із черевиками іі одягом. Мені стало дуже шкода свого скелета, якого знайдуть на центральному майдані Гавани завтра на світанку.
Але вони не доторкнулися до мене, не побили мене й не вбили. І я зрозумів: поки мої пальці тримають шию папуги, що знав Татуся, я можу тут стояти, доки мого ліку.
Усім своїм серцем, душею й помислами я жадав скрутити голову пташииі, жбурнути роздерті останки в ці бліді, шерехаті пики. Я хотів замурувати вхід до минулого й назавше знищити живу пам'ять Татуся, якщо вона могла стати іграшкою в руках оцих недоумкуватих дітей.
Але я не міг цього зробити з двох причин. Загине папуга – то загине й качка, тобто я, ставши здобиччю цих мисливців. І ще мене душили сльози: я оплакував Татуся. Мені просто несила було знищити запис його голосу, який оце був у моїх руках, живий, паче давня едісонівська платівка. Я не міг стати вбивцею.
Якби дорослі діти знали це, вони б обліпили мене, мов сарана. Але вони не знали. І, мабуть, моє обличчя теж не виказувало мене.
– Назад! – крикнув я.
Достоту, як у тій чудовій останній сцені з "Привттду паризької опери", де Лон Чейні, тікаючи через нічний Париж від розлюченої юрби, обертасться до неї обличчям, підводить стиснутий кулак, наче в ньому бомба, і на якусг. мить натовп, жахнувшись, завмирає. Він сміється, розтуляє пальці, показує порожню долоню – і юрба жене його в річку, до його [306] смерті... Але я не збирався показувати їм, що моя долоня порожня. Вона міцно обхоплювала тонку шию Кордови.
– Звільніть дорогу до дверей! Вони звільнили.
– Не ворушитися! Не дихати! Якщо навіть хтб-небудь знепритомніє, пташині кінець, і не бачити вам ніяких авторських прав, ніяких фільмів, ніяких фотокарток. Шеллі, подай-но мені клітку і хустку.
Шеллі Каплун обережненько взяв клітку та запинало й подав мені.
– Відступіть! – заволав я. Усіх відкинуло ще на фут.
– А тепер слухайте, – мовив я. – Коли я піду звідси й сховаюся, вас викликатимуть поодинці, ви матимете змогу познайомитися з Тату севим другом і заробити на сенсації.
Я брехав. Я чув фальш у своєму голосі. Але сподівався, що вони її не завважать. Тому заговорив швидше, аби приховати цю фальш.
– Зараз я піду звідси. Дивіться! Бачите? Я тримаю папугу за шию. Він житиме, поки ви будете виконувати мої накази. Отож ми пішли. Один крок, другий. Залишилася половина шляху. – Я йшов поміж них, і вони не дихали.— Крок, другий, – примовляв я, а мов серце підступало до горла. – Ось і двері. Спокійно. Ані руш! Клітка в одній руці. Пташина – в другій...
– "Леви бігли по жовтому піску пляжу",— сказав папуга; горло його рухалося під моїми пальцями.
– О боже! – промовив Шеллі, скоцюрбившись біля столу. По його щоках котилися сльози. Може, не тільки через гроші. Може, Татусь щось важив і для нього. Він простяг руки до [307] мене, до папуги, до клітки, благаючи нас повернутися.-О боже! О боже!-він заридав.
– "Лише кістяк величезної риби лежав біля причалу, і кістки яскраво біліли в промінні вранішнього сонця", – сказав папуга.
– Ох, – видихнули всі.
Я не став придивлятися, чи плаче ще хто-небудь. Я переступив через поріг. Зачинив двері. Кинувся до ліфта. Якимсь дивом він був тут, і всередині куняв ліфтер. Ніхто не наважився мене переслідувати. Либонь, розуміли, що це намарне.
Ввійшовши в ліфт, я посадив папугу в клітку, а на клітку накинув хустку з написом "МАМА". Ліфт повільно посунув донизу, крізь майбутні роки. Я думав про ті роки, де я сховаю папугу, і як тепло йому буде в мене, хоч хай яка негода, як добре я його годуватиму, і як заходитиму до нього раз на день і розмовлятиму з ним крізь хустку, і ніхто ніколи не побачить його – ні газетярі, ні журналісти, ні кіношники, ні Шеллі Каплун, ні навіть Анто-ніо з кав'ярні "Куба лібре". Минатимуть дні, тижні, мене раптом охопить жах, що папуга онімів. Тоді я прокинусь серед ночі, прочовгаю до його кімнати, підійду до клітки і скажу: "Італія, тисяча дев'ятсот вісімнадцятий рік..." І старечий голос з-під напису "МАМА" відповість: "Тієї зими сніг злітав з прискалків гори сухою білою пилюкою..." – "Африка, тисяча дев'ятсот тридцять другий рік". – "Ми дістали рушниці, і змастили їх, і вони були сині й сяйливі і лежали в наших руках, і ми чекали в високій траві й усміхалися..." – "Куба, Гольфстрім".— "Ця риба випливла з води й підстрибнула аж до сонця. Все, що я коли-небудь думав про рибу, було в цій рибі. Все, [308] що я коли-небудь думав про стрибок, було в цьому стрибку. Вони вмістили в себе все моє життя. Це був день сонця, води і життя. Мені хотілося вдержати все це в руках. Мені хотілося, щоб це не скінчилося ніколи. І все-таки, коли риба впала, і вода, біла, а потім зелена, зійшлася над нею, все скінчилося..."
Тим часом ми вже спускались в вестибюль; двері ліфта розсунулися; я вийшов, тримаючи в руках клітку з написом "МАМА", швидко перетнув вестибюль, опинився на вулиці й гукнув таксі.
Залишалося найскладніше – і найнебезпеч-ніше. Я знав: ще до того, як я дістанусь до аеропорту, вже повідомлять охорону й народну міліцію. Можна не сумніватися, Шеллі Каплун сповістить, що з країни збираються вивезти національне багатство. Треба було придумати, як пройти з папугою через митницю.
Але ж я літератор, людина начитана, і вихід знайшов досить швидко. Я зупинив таксі, купив баночку вакси і пофарбував Кордову в чорне від ніг до голови.
– Слухай, – нахилившись до клітки, прошепотів я. Ми мчали вулицями Гавани.— Nevermore *.
* Ніколи! (Англ.) Натяк на знаменитий вірш Едгара По "Крук".
Ці звуки, певне, були для нього новими, бо, думав я, Татусь не став би цитувати суперника середньої ваги, якого він нокаутував багато років тому. Поки слова закарбовувалися в пам'яті папуги, під хусткою панувала тиша.
І нарешті я почув:
– Nevermore, – добре знайомим тенорком Татуся промовила птаха, – nevermore. [309]