Мені здалося, що мої шкарпетки й труси почали повзати по моїх ногах.
Я постукав. У відповідь – ні звуку. Штовхнув двері. Вони плавно прочинилися. Я переступив [295] через поріг і иобачив таке жахливе видовище, що його не намалював би навіть Босх *.
* Босх Хієронімус (прибл. 1460-1516)-нідерландський художник. Поєднував у своїй творчості елементи фантастики, фольклору і реалізму. У кімнаті, що нагадувала свинячий хлів, валялися де попало ляльки завбільшки з людину; ошалілі очі в них напівзаплющені; в обпечених, безсилих пальцях диміли сигарети чи виблискували порожні склянки з-під віскі, а радіоприймач, стрясаючи повітря, шмагав їх батогами музики, яку, певне, передавали з божевільні десь у Штатах. Кімната нагадувала місце катастрофи. Наче щойно тут промчав великий брудний паровоз і розметав навсібіч свої жертви; тепер вони лежали в різних позах по всіх кутках і стогнали, ніби їм потрібна невідкладна медична допомога.
Посередині цього пекла, випростаний і пристойний, сидів чепурун у вельветовій куртці, краватці-метелику кольору хурми і в зелених черевиках. Звісно, це був Шеллі Каплун. Зовсім не здивувавшись, він поважно простяг мені склянку й закричав:
– Я так і знав, що це ти дзвониш! У мене винятковий телепатичний талант! Ласкаво прошу, Раймундо!
Він завжди називав мене Раймундо. Рей – для нього надто буденно. Ім'я "Раймундо" ніби перетворювало мене в латифундиста, що має тваринницьку ферму, повну племінних бичків. Я не заперечував, хай буде Раймундо.
– Сідай, Раймундо! Та пі... якось інакше, цікавіше...
– Пробач, – сказав я, намагаючись бути [298] схожим на Дешіела Хеммета, – випнув підборіддя й зробив сталеві очі. – Нема часу.
Я перетнув кімнату, остерігаючись, щоб не наступити на котрогось із його друзів — Гноячка, М'якуша, Хвилюнчика, Добрячка і одного актора, – пам'ятаю, колись його спитали, як він зіграє роль у фільмі, а він сказав: "Зіграю як олениця".
Я вимкнув радіоприймач. Люди в кімнаті заворушились. Я висмикнув вилку радіоприймача зі стіни. Дехто сів. Я відчинив вікно й жбурнув радіоприймач на вулицю. Всі заверещали, наче я кинув у ліфтову шахту їхніх рідних матерів.
Звук, що долинув знизу, з асфальтового тротуару, зробив мені неабияку приємність. З щасливою усмішкою я відвернувся од вікна. Дехто вже підвівся й погрозливо сунув на мене. Я дістав з кишені десятидоларову банкноту, простяг її, не дивлячись, комусь і сказав:
– На, купи новий.
Той, важко переставляючи ноги, вибіг із кімнати. Двері грюкнули. Я почув, як він подався сходами, ніби квапився зробити вранішній укол
У Руку.
– Гаразд, Шеллі, – мовив я. – Де він?
– Хто де, любий? – запитав той, невинно витріщивши очі.
– Сам знаєш, – і я втупився в його крихітну ручку, яка тримала склянку з коктейлем. З тим самим, з Татусевим, – суміш папайї, лайму, лимона й рому (подають лише в "Куба лібре"!). Наче для того, щоб знищити речовий доказ, Шеллі проковтнув коктейль.
Я підійшов до стіни, де було троє дверей, і простяг руку до одних.
– Це стінна шафа, любий. [297]
Я простяг руку до других дверей.
– Не входь. Тобі навряд чи сподобається ге, що ти побачиш.
Я не ввійшов.
Я простяг руку до третіх дверей.
– Ну, хай уже буде по-твоєму, любий, заходь,— зухвало мовив Шеллі.
Я відчинив двері.
За дверима була маленька комірчина, у ній — вузеньке ліжко, біля вікна – стіл.
На столі стояла клітка, клітка була накрита хусткою. З-під хустки чувся шерех пір'я і скрип дзьоба по дротинах.
Підійшов Шеллі; не зводячи очей з клітки, став коло мене; його пальчики стискали склянку вже з новим коктейлем.
– Шкода, що ти приїхав не о сьомій годині вечора, – промовив він.
– Чому саме о сьомій?
– Аякже, Раймундо, тоді ми саме доїдали б нашу пташку, тушковану з соусом керрі* й диким рисом. Цікаво, багато в того папуги білого м'яса під пір'ям чи взагалі нема?
* Соус із м'яса, риби, фруктів чи овочів, приправлений різними прянощами.
– І ти зміг би? – гаркнув я. І пильно подивився на нього.
– Так, зміг би, – відповів я сам собі.
Я трохи ще постояв у дверях. Тоді повільно підійшов до столу й зупинився перед кліткою, запнутою хусткою. Посередині хустки великими літерами було вишите одне-єдине слово "МАМА".
Я зиркнув на Шеллі. Він стенув плечима й почав сором'язливо розглядати кінчики своїх черевиків. [298]
Я взявся за край хустки. Шеллі сказав:
– Почекай. Перш ніж скинеш її... спитай що-небудь.
– Що, приміром?
– Ну, про Ді Маджо*. Скажи: "Ді Маджо". У моїй голові, клацнувши, ввімкнулася де-
сятиватна лампочка. Я нахилився над схованою під хусткою кліткою і прошепотів:
– Ді Маджо. Тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятий рік.
Тиша – чи то мовчання живої істоти, чи то комп'ютера. Під словом "МАМА" зашаруділо пір'я, по дротяній клітці зацокотів дзьоб. Тоді тоненький голосок проказав:
– Тридцять повних пробіжок. Середній результат – нуль цілих триста вісімдесят одна тисячна.
Я був приголомшений. Але тут-таки прошепотів:
– Бейб Рут**. Тисяча дев'ятсот двадцять сьомий рік.
*, ** Знамениті американські бейсболісти
Знову тиша, шурхіт пір'я, стукіт дзьоба, а тоді:
– Повних пробіжок шістнадцять. Середній результат – нуль цілих триста п'ятдесят шість тисячних. Ух!
– Боже мій, – сказав я.
– Боже мій, – луною повторив Шеллі Каплун.
– Авжеж, це таки той самий папуга, що знав Татуся.
– Так, це він.
І я зірвав хустку з клітки. Не знаю, що я сподівався побачити під вишиваною хусткою. Може, крихітного мисливця в чоботях, куртці й крислатому капелюсі. Може, бородатого рибалку в светрі з високим коміром, на дерев'яному ослінчику. Щось ма-птосіньке, літературне, людиноподібне, химерне, тільки не папугу.
Ллє там був саме папуга.
До того ж не дуже гарний. З вигляду він такий, пібп вже хтозна скільки років не спав; це була птиця з тих нечупар, що ніколи не пригладжують свого пір'я, не чистять дзьоба. У папуги колір іржаво-зелений з чорним, дзьоб бруднувато-жовтий, під очима – кола, наче він потайки випивав. Легко можна було уявити собі, як він, то злітаючи, то підстрибуючи, вибирається з якогось бару о третій годині перед ранком.
Це був папуга-гульвіса.
Шеллі Каплун ніби прочитав мої думки.
– Враження краще, – сказав він. – коли хустка на клітці.
Я знову накинув хустку на клітку й почав гарячково думати. Потім став думати повільно. Нарешті нахилився над кліткою і прошепотів:
– Норман Мейлер.
– Не міг як слід запам'ятати алфавіту,— мовив голос з-під хустки.
– Гертруда Стайн, – вів я далі.
– Хворіла на крипторхізм, – відповів голос.
– Боже, – мені перехопило подих.
Я позадкував. Ошелешено подивився на клітку, запнуту хусткою. Потім блимнув на Шеллі Каплуна.
– Та чи ти розумієш, Шеллі, що це таке?
– Золота жила, любий Раймундо! – радісно вигукнув він.
– Монетний двір! – заперечив я.
– Невичерпні можливості для шантажу! [300]
– Приводи для вбивства! – докинув я.
-– Лише уяви собі! – Шеллі пирхнув у свою склянку. – Лише уяви, скільки б заплатили видавці самого тільки Мейлера, щоб цій птасі заціпило!
Я знову заговорив до клітки:
– Скотт Фіцджеральд! Мовчанка.
– Спробуй-но сказати: "Скотті", – порадив Шеллі.
– А-а, – долинув голос із клітки. – Добрий удар лівою, але не міг довести діло до кінця. Непоганий суперник, але...
– Фолкнер, – мовив я.
– Середній результат непоганий, грав тільки в окремому розряді.
– Стейнбек!
– Закінчив сезон останнім.
– Езра Паунд!
– У тисяча дев'ятсот тридцять другому році його купила нижча ліга.
– Певне... либонь, мені треба промочити горло.
Мені подали склянку. Я хильцем винив коктейль і стріпнув головою. Заплющив очі й відчув: земля зробила повний оберт; потім розплющив повіки й подивився на Шеллі Каплуна, найсучішого із сучих синів усіх часів.
– Є щось ще фантастичніше, – сказав він. – Ти чув лише першу половину.
– Брешеш, – відказав я. – Що може бути ще?
Він осяйно всміхнувся – на щоках з'явилися ямочки; так чарівно й водночас зловісно міг осміхатися тільки Шеллі Каплун.
– Було так, – почав він. – Ти, звісно, пам'ятаєш, що останніми роками тут, на Кубі, Татусеві [301] стало важко записувати свою базгранину? Отож він задумав ще один роман після "Островів в океані", але записати його ніяк не міг. Тобто роман той був у нього в голові; він багато кому про нього розповідав, але записати не міг, і край. Отже, він ішов до "Куба лібре", пив чарку за чаркою і довго розмовляв з папугою. Раймундо, впродовж тих довгих ночей Татусь за коктейлем розповідав Кордові свою останню книжку. І мало-помалу птиця все запам'ятала.
– Свій останній роман! – вигукнув я.— Останній роман Хемінгуея! Не написаний на папері, а завчений папугою! О боже мій!
Шеллі лише кивав головою, усміхаючись своєю усмішкою розпусного херувима.
– Скільки ти хочеш за цю птицю?
– Любий мій Раймундо, – і Шеллі Каплун постукав по склянці своїм рожевим пальчиком. – 3 якого дива ти вирішив, що ця тваринка продається?
– Колись ти продав свою матір, потім украв її й продав ще раз, під іншим ім'ям. Облиш, Шеллі. Ти задумав якусь велику гру, – і я замислився, дивлячись на запнуту хусткою клітку. – Скільки телеграм ти розіслав за минулі чотири-и'ять годин?
– Овва! Я вже починаю боятися!
– Скільки міжнародних телефонних розмов з оплатою на другому кінці дроту замовив ти зранку?
Шеллі Каплун жалісно, протяжно зітхнув і витяг з вельветової кишені зім'яту копію телеграми. Я взяв її й прочитав:
ТАТУСЕВІ ДРУЗІ ЗУСТРІЧАЮТЬСЯ ГАВАНІ ВІДДАТИСЯ СПОМИНАМ НАД [302] ПЛЯШКОЮ І ПТИЦЕЮ КРИ ТЕЛЕГРАФУЙТЕ СВОЮ ЦІНУ ЧИ ПРИВЕЗІТЬ З СОБОЮ ЧЕКОВІ КНИЖКИ І НЕУПЕРЕДЖЕНІСТЬ КРП ХТО РАНІШЕ СІВ ТОЙ БІЛЬШЕ З'ЇВ КРП БІЛЕ М'ЯСО АЛЕ ЗА РОЗЦІНКАМИ ІКРИ КРП МОЖНА КУПИТИ ВИКЛЮЧНІ ПРАВА ВИДАВНИЦТВАМ ТЕЛЕБАЧЕННЮ ПРЕСІ БУДЬ-ЯКОЇ КРАЇНИ КРП З ЛЮБОВ'Ю КРП ШЕЛЛІ САМІ ЗНАЄТЕ ЯКИЙ КРП
"Боже мій", – знову подумав я і випустив телеграму – вона впала па підлогу, а Шеллі подав мені список тих, кому він її надіслав:
"Тайм". "Лайф". "Ньюсуїк". Скрібнер. Сай-мон і Шустер. "Нью-Йорк тайме". "Монд". "Парі-матч". Один із Рокфеллерів. Кілька Кен-неді. Сі-бі-сі. Ен-бі-сі. Ем-джі-ем. Брати Уор-нери. "Твентіс сенчурі – Фокс" і т. д., і т. її., і т. д., і т. п.
Спискові не було кінця-краю, як і моєму поганому настроєві, що дедалі гіршав.
Шеллі Каплун жбурнув на стіл до клітки пачку телеграм, що надійшли у відповідь.