Годі принижуватись! Треба знати свою гідність! Хай там що, а я більше не йтиму на зближення. Вибачте, красунечко, що я вас не сватаю…
Добродій Мак зустрів мене на подвір’ї, його очі ще дужче позападали, а сам він ще більше подався.
— Вже їдете? О, так. Мабуть, останнім часом вам тут не вельми затишно, еге ж? Згоріла ваша хатина.— І добродій Мак усміхнувся.
Раптом мені здалося, що я бачу перед собою наймудрішу на цілий світ людину.
— Заходьте, пане лейтенанте, Едварда вдома. Тим часом бувайте. Може, побачимось до відходу пароплава на пристані.
І він пішов, похнюпивши голову, щось міркуючи та насвистуючи.
Едварда сиділа у вітальні й читала. Коли я зайшов, вона кинула здивований погляд на мій мундир, зиркнувши на мене скоса, мов пташка, й навіть почервоніла і розкрила рот.
— Я прийшов попрощатись,— врешті мовив я.
Вона враз підвелась, і я побачив, що мої слова таки справили на неї враження.
— Ґлане, ви їдете?
— Як тільки прибуде пароплав.
Я хапаю її за руку, за обидві руки, мене поймає якийсь безглуздий захват і я, скрикнувши: "Едвардо!" — припадаю до неї очима.
Тієї ж миті вона стає холодна, мов крига, й показує свій норов. Все в ній повстало проти мене, вона випросталась. Я стояв перед нею, як жебрак, випустивши її руки і давши відійти. Пригадую, що після цього я стояв і безтямно казав одне й те ж: "Едвардо! Едвардо!" — безліч разів, ні про що не думаючи, аж поки вона спитала: "Ну? То що ви хотіли мені сказати?" Я нічого не міг їй пояснити.
— Ти ба, ви вже їдете!— сказала вона.— Хто ж приїде сюди на той рік?
— Хтось приїде,— відповів я.— Хатину, мабуть, відбудують.
Мовчимо. Вона вже взялася за свою книжку.
— Шкода, що батька немає вдома,— мовила вона.— Та я перекажу йому ваше вітання.
На це я нічого не сказав. Підійшов до неї, ще раз узяв її за руку й мовив:
— То прощайте, Едвардо.
— Прощайте,— відповіла вона.
Я відчинив двері, вдавши, що пішов. А вона вже сиділа з книжкою в руках і читала, таки справді читала, перегортаючи сторінки. Нічим, геть нічим не зворушило її моє прощання!
Я кашлянув.
Вона обернулась і здивовано сказала:
— Ви ще тут? Мені здалося, що ви пішли.
Тільки Богові то відомо, але яке ж велике було її здивування! Вона мимохідь його перебільшила. "Напевно, весь час знала, що я стояв у неї за спиною",— майнуло в мене в голові.
— То я піду,— сказав я.
Тоді вона підвелась і підійшла до мене.
— Мені дуже хотілося б мати щось на згадку про вас, коли ви поїдете,— мовила вона.— Я збираюсь дещо у вас просити, та, мабуть, це забагато. Ви подарували б мені Езопа?
Не довго думавши, я відповів:
— Так.
— То, може, приведете його завтра?— спитала вона.
Я пішов.
Я кинув погляд на вікно. Там не було нікого.
Тепер усьому край…
Остання ніч у хатині. Голову обсідали думки, я лічив години. Вранці я спорядив собі останній сніданок. День видався холодним.
Чого вона просила, щоб я сам привів до неї пса? Чи вона хотіла поговорити зі мною, сказати мені щось на прощання? Мені вже нічого сподіватись. А як вона обходитиметься з Езопом? Езопе, Езопе, вона тебе мучитиме! Через мене вона тебе битиме, може, й жалітиме, але в кожнім разі — треба чи не треба — битиме і цілком тебе розбестить…
Я підкликав Езопа, погладив його, поклав наші голови поруч і взяв рушницю. Він уже почав вищати — на радощах, що підемо на полювання. Я знов поклав наші голови поруч, приставив дуло до Езопової потилиці й спустив курок.
Я найняв чоловіка, щоб одніс Едварді труп Езопа.
ХХХVІІ
Поштовий пароплав мав відпливати ввечері.
Я пішов на пристань, мої речі вже були повантажені. Добродій Мак потис мені руку й підбадьорив: мовляв, мені випада гарна погода, просто чудова погода, він і сам за такої погоди залюбки кудись помандрував би. Підійшов лікар, з ним прийшла Едварда. Я відчув, як у мене затремтіли коліна.
— Ми хотіли побачити, чи благополучно ви підніметесь на борт,— сказав лікар.
Я подякував.
Едварда, глянувши мені у вічі, мовила:
— Пане лейтенанте, мушу подякувати вам за вашого пса.
Вона зціпила губи, вони були в неї геть білі. Вона знову назвала мене паном лейтенантом.
— Коли пароплав відходить?— спитав лікар якогось чоловіка.
— За півгодини.
Я нічого не сказав.
Едварда від збудження не могла встояти на місці.
— Лікарю, може, підемо додому?— спитала вона.— Я зробила те, що мені належало.
— Ви виконали свій обов'язок,— сказав лікар.
Вона лагідно засміялась з його вічних поправок і відповіла:
— А хіба я сказала не те саме?
— Ні,— коротко відповів він.
Я подивився на нього. Цей чоловічок був холодний і несхитний. Він намітив собі певний план і послідовно його дотримувався. А якщо він усе таки програє? Однак нічим себе не викаже, його обличчя завжди непроникне.
Смеркало.
— Ну, прощайте,— сказав я.— Дякую вам за кожен день.
Едварда мовчки глянула на мене. Тоді знов відвернулась і задивилась на пароплав.
Я сів у човен. Едварда ще стояла на набережній. Коли я зайшов на борт пароплава, лікар крикнув: "Прощайте!" Я подивився на берег, тієї ж миті Едварда відвернулась і майже побігла з набережної додому, лишивши лікаря далеко позад себе. Так я бачив її востаннє.
Моїм серцем прокотилась хвиля смутку…
Пароплав рушив з місця, мені ще видно було вивіску добродія Мака "Склад солі і порожніх бочок". Та скоро й вона зникла з моїх очей. Зійшов місяць і висипали зірки, навколо здіймались гори, і я бачив безкраїй ліс. Онде стоїть млин, а там, он там була моя затина, що згоріла. На попелищі височіє сам-один сірий камінь. Іселіна, Ева…
Над горами й долами стелеться полярна ніч.
ХХХVІІІ
Я написав усе це, щоб збавити час. Мене тішили спомини про те літо на півночі Норвегії, коли я безліч разів лічив години, а час усе-таки пролітав. Заходять великі зміни, дні вже не хочуть минати.
У мене ще бувають радісні хвилини, та час стоїть незрушно, а я ніяк не збагну, як же можна так незрушно стояти. Я кинув військову службу й тепер сам собі пан, мені добре ведеться: я зустрічаюся з людьми, роз’їжджаю в екіпажах, інколи, заплющивши одне око, пишу в небі вказівним пальцем, лоскочу під шиєю місяця й, мені здається, що він сміється — аж заходжується від реготу й радіє, як дурненький, що його полоскотали під шиєю. Все усміхається. Я з луском відкорковую пляшку й скликаю веселу громаду.
Щодо Едварди, то я про неї не думаю. Чого б мені не забути її зовсім за такий довгий час? Я маю гідність. І коли хто-небудь спитає мене, чим я журюсь, я зразу відповім: "О, я не журюсь нічим"…
Кора лежить і дивиться на мене. Спершу був Езоп, а тепер — Кора. Лежить і дивиться на мене. На каміні цокає годинник, крізь відчинені вікна до мене долітає міський гамір. Стукають у двері, й листоноша подає мені якогось листа. На ньому печатка з короною. Я знаю від кого він, умить здогадуюсь, чи, може, якоїсь безсонної ночі мені те все наснилося. Однак у листі нічого не написано, там лежить тільки дві зелені пташині пір’їни.
Крижаний жах проймає мене і стає холодно. "Дві зелені пташині пір’їни!— кажу я сам собі.— Що ж, нічого не вдієш! Та чого мені так холодно? Лишенько, це через отой клятий протяг!"
І я зачиняю вікна.
"В листі лежать дві пташині пір’їни!— міркую я далі.— Мені здається, я їх пізнав, вони нагадують мені невеличкий жарт з часів мого побуту на півночі Норвегії — таку собі пригодку з-поміж багатьох інших пригод. Як приємно знов бачити ці дві пір’їни!"
І раптом ввижається мені чиєсь обличчя і вчувається чийсь голос, і той голос каже: "Прошу, пане лейтенанте, ось ваші пташині пір’їни!"
Ваші пташині пір’їни…
Коро, лежи тихо, чуєш, я вб’ю тебе, якщо ти поворухнешся! Погода гарна, спека просто нестерпна. Чого це я надумався позачиняти вікна?! Відчини знов вікна й розчахни двері! Сюди, людоньки, заходьте веселитись! Гей, посильний, гайда надвір і наклич до мене багато-пребагато людей…
День минає, а час ніби зупиняється.
Усе це я написав лише задля своєї втіхи й розважив себе, як зумів. Мою душу не гнітить ніяка журба, я жадаю одного — поїхати звідси геть, сам не знаю куди, але кудись світ за очі, може, в Африку чи Індію. Бо я належу лісам і самотині!