Їй шкода будити його.
— Сашенько,— каже вона сумно,— вставай, голубчику! До гімназії пора.
Він устає, одягається, молиться богу, потім сідає чай пити; випиває три склянки чаю й з'їдає два великі бублики та половину французької булки з маслом. Він ще не зовсім прокинувся від сну і тому не в настрої.
— А ти, Сашенько, не твердо вивчив байку,— каже Оленька й дивиться на нього так, немов виряджає його в далеку дорогу.— Клопіт мені з тобою. Їй вже старайся, голубчику, вчися... Слухайся вчителів.
— Ах, облиште, будь ласка! — говорить Саша.
Потім він іде вулицею в гімназію, сам маленький, але у великому кашкеті, з ранцем на спині. За ним нечутно йде Оленька.
— Сашенько-о! — окликає вона.
Він оглядається, а вона тиче йому в руку фініка або цукерку. Коли повертають в той провулок, де стоїть гімназія, йому стає соромно, що за ним іде висока, повна жінка, він оглядається й каже:
— Ви, тьотю, йдіть додому, а я тепер уже сам дійду.
Вона зупиняється й дивиться йому вслід, не кліпаючи, аж поки він зникає в під'їзді гімназії. Ах, як вона його любить! З її колишніх прихильностей жодна не була такою глибокою, ніколи ще раніше її душа не підкорялася так віддано, некорисливо і з такою радістю, як тепер, коли в ній усе дужче й дужче розпалювалося материнське почуття. За цього чужого їй хлопчика, за його ямочки на щоках, за кашкет вона віддала б усе своє життя, віддала б з радістю, із слізьми розчулення. Чому? А хто ж його знає — чому?
Провівши Сашу до гімназії, вона повертається додому тихо, така задоволена, спокійна, велелюбна; її обличчя, помолоділе за останні півроку, всміхається, сяє; зустрічні дивляться на неї, почувають задоволення й кажуть їй:
— Здрастуйте, душечко Ольго Семенівно! Як поживаєте, душечко?
— Важко тепер стало в гімназії вчитися,— розповідав вона на базарі.— Легко сказати, вчора в першому класі задали байку напам'ять, та переклад латинський, та задачу... Ну, де тут маленькому?
І вона починає говорити про вчителів, про уроки, про підручники,— те саме, що каже про них Саша.
О третій годині разом обідають, увечері разом учать уроки і плачуть. Вкладаючи його в ліжко, вона довго хрестить його й шепоче молитву, потім, лягаючи спати, мріє про те майбутнє, далеке й туманне, коли Саша, скінчивши курс, стане лікарем або інженером, матиме власний великий будинок, коні, коляску, одружиться, і в нього народяться діти... Вона засинає і все думає про те саме, і сльози течуть у неї по щоках із заплющених очей. І чорна кішечка лежить у неї під боком і муркоче:
— Мур... мур... мур...
Раптом сильний стукіт у хвіртку. Оленька прокидається й не дихає від страху; серце в неї дуже б'ється. Минає з півхвилини, і знову стукіт.
"Це телеграма з Харкова,— думає вона, починаючи тремтіти всім тілом.— Мати вимагає Сашу до себе в Харків... О господи!"
Вона в одчаї; в неї холонуть голова, ноги, руки, і здається, що нещаснішої від неї немає людини в цілому світі. Але минає ще хвилина, чути голоси: то ветеринар повернувся додому з клубу.
"Ну, слава богу!" — думає вона.
Від серця помалу відходить тягар, знову став легко; вона лягає й думає про Сашу, який спить міцно в сусідній кімнаті і зрідка говорить уві сні:
— Я ттобі! Пішов геть! Не бийся!
1899