Контрабас

Патрік Зюскінд

Сторінка 6 з 7

Звичайно, лише в уяві. Мені…_ви тільки не смійтеся… мені здається тоді, ніби вона стоїть переді мною, зовсім близько, як оце контрабас зараз. І я не можу стриматися, я обнімаю її… ось так… іншою рукою теж, ось так… неначе смичком… по її заду… або інакше, так, як контрабас, і ліву руку на її груди, у третьому положенні на струні–соль… соло… зараз важкувато уявити — а правою рукою смичком іззовні, так, внизу, а тоді так і так і так…

Він їздить несамовитими ривками по контрабасу, потім залишає його, сідає зовсім знесилений в своє крісло, наливає пиво.

Я ремісник. В душі я ремісник. Я не музикант. Я, напевно, не музикальніший за неї. Я музику люблю. Я чую, якщо струна неправильно настроєна, і півтон він тона я можу відрізнити. Але я не можу заграти музикальну фразу. Я не можу гарно заграти жодного звука… — вона відкриває рот, і все, що звідти виходить, прекрасно. І навіть якщо вона тисячу помилок зробить, це прекрасно! І це не залежить він інструмента. Невже ви думаєте, що Франц Шуберт починав би свою Восьму симфонію інструментом, на якому неможливо гарно грати? Що ви собі думаєте про Шуберта! — Але я так не можу.

Технічно я вам заграю все, що завгодно. Я отримав першокласну освіту. Технічно, якщо захочу, я заграю кожну сюїту Боттесіні, це Паганіні контрабаса, і знайдеться небагато таких, хто зміг би мене повторити. Технічно, якби я добряче попрацював, але я не працюю, бо не бачу потреби, мені вистачає змісту, тому що, якби його не бракувало всередині, розумієте, всередині, саме в музиці, — а я можу про це судити, бо поки що не дуже бракує, поки що вистачає, — і тут я відрізняюся від інших, позитивно, — я контролюю себе, я ще знаю, дякувати Богу, хто я є і хто я не є, і якщо я у тридцять п'ять років засів на все життя оркестрантом державного оркестру, то я не такий дурний, аби думати, як дехто, що я геній! Такий собі посадовий геній! Невизнаний, до смерті посаджений на службу геній, що грає в державному оркестрі на контрабасі…

Я міг би навчитися гри на скрипці, якщо вже на те пішло, або композиції чи диригування. Але для цього мені чогось не вистачає. А вистачає саме настільки, щоб шкрябати на інструменті, якого я терпіти не можу, бо інші не помітили, який я бездарний, Для чого я це роблю?

Він починає раптом кричати.

А чом би й ні? Чому мені має житися краще, ніж вам? Так, вам! Ви, бухгалтер! Експедитор! Фотолаборантка! Ви, дипломований юрист!..

Схвильований, він іде до вікна, відчиняє його. До кімнати вривається вуличний гамір.

… Чи, може, ви, як і я, належите до привілейованого класу тих, хто ще й своїми руками може працювати? Мені не треба.

Одного разу я хотів спробувати на репетиції до "Аріадни". Вона співала луну, це недовго, всього кілька тактів, і режисер тільки один раз послав її наперед до рампи. Звідти вона могла б мене побачити, якби подивилася, якби не помітив ГМД… Я подумав, може, мені щось таке зробити, щоб звернути її увагу… перекинути контрабас, чи зачепити смичком віолончель попереду, чи просто відверто фальшиво заграти — в "Аріадні" це, можливо, почули б, там нас тільки двоє басів…

Але потім я це облишив. Говорити завше легше, ніж робити. Та й ви не знаєте нашого ГМД, він сприймає кожну фальшиву ноту як особисту образу. І мені самому було б це надто вже по–дитячому, започатковувати мої стосунки з нею фальшивою грою… та й знаєте, коли граєш в оркестрі, разом з колегами, а тоді раптом навмисне рубонути не туди… — ні, я так не можу. Виходить, що я все ж занадто чесний музикант, і я подумав, якщо ти маєш грати фальшиво, щоб вона тебе помітила, то краще вже нехай вона тебе зовсім не помічає. Бачите, такий ось я є.

Тоді я спробував грати надзвичайно гарно, наскільки це можливо на моєму інструменті. І я подумав собі: якщо я своєю гарною грою впаду їй в око і якщо вона гляне сюди, гляне заради мене — тоді вона повинна стати для мене жінкою на все життя, навіки моєю Сарочкою. Якщо ж вона не подивиться — тоді всьому кінець. Так–так, ось такими забобонними стають, коли йдеться про кохання. Вона тоді так і не подивилася. Тільки–но я почав гарно грати, як вона, відповідно сценарію, встала й подалася знову назад. А на мене тоді взагалі ніхто не звернув уваги. Ні ГМД, ні Гаффінгер поряд за першим контрабасом; навіть він не помітив, як невимовно гарно я грав…

Ви часто ходите в оперу? Уявіть собі, ви йдете в оперу, нехай навіть сьогодні ввечері, фестивальна прем'єра "Рейнґольда". Понад дві тисячі людей у вечірніх сукнях та темних костюмах. Пахне свіжовимитими жіночими спинами, парфумами та дезодорантами. Виблискує шовк на смокінгах, виблискують потилиці, сяють діаманти. В першому ряду — прем'єр-міністр з сім'єю, члени кабінету, міжнародні знаменитості. В директорській ложі — директор театру зі своєю дружиною й зі своєю коханкою, й зі своєю сім'єю та почесними гостями. В ложі ГМД — ГМД зі своєю дружиною та почесними гостями. Все чекає на Карло Марію Жуліні, зірку вечора. Двері тихенько зачиняються, люстра піднімається, гаснуть вогні, все пахне й чекає. З'являється Жуліні. Він вклоняється. Його свіжовимите волосся розлітається. Тоді він повертається до оркестру, останнє прокашлювання, тиша. Він піднімає руки, очима шукає контакту з першою скрипкою, кивок, ще один погляд, най— останніше прокашлювання…

І тоді, в цю піднесену мить, коли опера стає всесвітом, а ця мить — початком народження всесвіту, туди, де все завмерло в нетерплячому очікуванні, затамувавши подих, за опущеною завісою стоять, як на голках, три дочки Рейну — туди, з останнього ряду оркестру, звідтіля, де стоять контрабаси, крик серця, що кохає…

Кричить.

САРО!!!!

Враження колосальне! Наступного дня в газеті пишуть, що я вилітаю з державного оркестру, я йду до неї з букетом квітів, вона відчиняє двері, бачить мене вперше, я стою перед нею, як герой, і кажу: "Я той, хто вас скомпрометував, бо я вас кохаю", — ми падаємо одне одному в обійми, злиття, блаженство, найвище щастя, світ десь далеко внизу під нами, амінь.

Я, звичайно, намагався вибити Сару з голови. Напевне, як людина вона не дуже; характер нікчемний; духовно недорозвинена; словом, зовсім не підходить такому чоловікові, як я…

Але потім на кожній репетиції я чув її голос, цей голос, цей божественний орган. Ви знаєте, гарний голос вже Може, ви один із тих, хто там надворі щодня вісім годин доряду трощить пневматичним молотом бетонні плити. Чи один з тих, хто постійно тарабанить контейнером по сміттєвозу, щоб повилітало сміття, протягом восьми годин. Це відповідає вашим талантам? Чи образило б вас, що хтось інший краще витрушує сміттєзбирач, ніж ви? Чи ви теж так сповнені ідеалізму та самовіддачі своїй роботі, як і я? Я натискую на чотири струни пальцями лівої руки, аж доки на них виступить кров; і я воджу смичком із кінського волосся доти, аж доки мені відніме праву руку; так я виробляю шум, якого потребують, шум. Єдине, що відрізняє мене від вас, є те, що я свою роботу виконую по можливості у фракові…

Зачиняє вікно.

… А фрак, їх нам видають. Тільки про сорочку я маю подбати сам. Зараз мені треба перевдягнутися.

Пробачте мені. Я розхвилювався. Я не хотів хвилюватися. Не хотів вас образити. Кожен перебуває на своєму місці і робить усе, що в його силах, і не нам відповідати на те, як він туди потрапив, чому він там залишається і чи…

Часом я собі таке можу науявляти, вибачте. Ось перед цим, коли замість контрабаса я уявляв Сару, її, жінку моєї мрії, порівняв з контрабасом. її, ангела, який музикально значно мене перевершує, ширяє наді мною… уявляв як цей брудний ящик контрабаса, якого я обмацую своїми брудними мозолистими руками і збуджую брудним вошивим смичком… Тьху, чорт, і прийде ж таке в голову, це буває часом, коли я думаю, неначе хвиля якась, інстинктивно, невідчепно. Він природи я людина не хтива. Я досить стриманий від природи. Тільки коли подумаю, стаю хтивим. Коли починаю думати, моя фантазія, наче крилатий кінь, підхоплює мене й несе в безодню.

"Мислення, — каже один мій товариш — він двадцять два роки вивчає філософію і зараз захищається, — мислення — річ надто складна для того, щоб кожен міг дилетантствувати". Він — мій товариш — теж не сяде грати якусь там сонату. Бо він не вміє цього робити. Зате кожен з нас думає, що він уміє мислити, і починає собі мислити непогамовно, це найбільша помилка в наш час, каже мій товариш, тому й відбуваються ці катастрофи, від яких ми ще загинемо, всі разом. І я скажу вам: він має рацію. Більше мені нічого сказати. Зараз я мушу перевдягнутися.

Він віддаляється, бере свій одяг, одягаючись, говорить.

Я — вибачте, що я так голосно балакаю, але коли я вип'ю пива, я завжди голосно балакаю, — я працівник державного оркестру, так би мовити, посадова особа, а тому не підлягаю звільненню. У мене постійна кількість робочих годин і п'ять тижнів відпустки. Страховка на випадок хвороби. Через кожні два роки автоматичне підвищення зарплатні, згодом пенсія, я повністю застрахований.

Ви знаєте — це мене часом так лякає, я… я… я не наважуюся часом вийти з дому, такий я впевнений. У вільний час — у мене багато вільного часу, — я залишаюся сидіти дома, зі страху, як оце зараз, як би вам пояснити? Це такий пригнічений стан, такий кошмар, у мене невимовний жах перед цією безпекою, це клаустрофобія, психоз штатної служби — саме служби з контрабасом. Бо вільних басів немає. Та й звідки їм узятися? Бас завжди забезпечений роботою на все життя. Сам наш ГМД не має такої гарантії. У нього угода на п'ять років. І, якщо її не продовжать, він вилетить. Принаймні теоретично. Або директор театру. Директор всемогутній — але він може полетіти. Наш директор, наприклад, якщо він поставить оперу Генце, він полетить. Не негайно, але безумовно, я більш ніж певний. Бо Генце комуніст, і державний оркестр не виконає жодного його опусу. А це вже політика.

Зате мене ніколи не звільнять. Я можу грати й робити, що завгодно, і я не вилечу. Добре, ви можете сказати, що я все ж ризикую; так було завжди: оркестрант завжди був штатною одиницею; тепер він державний службовець, колись, двісті років тому — придворний музикант. Але тоді принаймні міг померти князь, і тоді могло статися, що оркестр розпадається, теоретично.

1 2 3 4 5 6 7