Вона дуже зраділа, знайшовши "Щоденник звідомлень про обвинуваченого Міссіріллі". В неї тремтіли руки, коли вона тримала цей щоденник. Прочитавши ймення "Міссіріллі", дівчина мало не зомліла.
Вийшовши з палацу римського губернатора, Ваніна дозволила дону Лівіо поцілувати себе.
— Ви чудово долаєте випробування, яким я вирішила вас піддати!
Почувши ці слова, молодий князь ладен був підпалити Ватікан, аби тільки ще більше сподобатись Ваніні.
Того вечора французький посол давав бал. Ваніна багато танцювала, майже весь час — з Лівіо. Той був на сьомому небі, а Ваніні тільки й треба було, щоб він не одумався.
— Мій батько—: трохи дивак,— здалеку почала дівчина.— Сьогодні він прогнав двох наших слуг; ті прийшли скаржитись до мене. Один попросив, щоб я допомогла йому влаштуватися на службу до вашого дядька, римського губернатора. Другий, який за французів був солдатом-артилеристом, хотів би служити у фортеці Святого Ангела.
— Я забираю до себе обох,— поквапився відповісти молодий Лівіо.
— Хіба йдеться про це? — згорда спитала Ваніна.— Я переказала вам бажання цих бідних людей, та й годі. Вони повинні одержати те, що просять, і більше нічого.
Виконати Ванінине бажання було нелегко. Монсеньйор Катанцара — не з легковірів; у свій дім він допускав тільки добре знайомих людей..
Ваніна, зовні безтурботна і навіть щаслива, насправді була глибоко нещасною: її мучили докори сумління. До того ж, вона нетерпеливилась: події розвивалися надто повільно.
Батьків повірений роздобув їй трохи грошей. Що робити? Втекти з батьківського дому і поїхати в Романью, спробувати там організувати втечу коханого? Хоч яка безглузда була ця думка, вона полонила Ваніну. І випадок змилостивився над нею.
Дон Лівіо повідомив:
— Незабаром у Рим привезуть десять карбонаріїв із венти Міссіріллі; якщо їх засудять на смерть, страта відбудеться в Романьї. Мій дядько домігся цього в папи. Ви та я — єдині в Римі люди, які знають цю таємницю. Ви задоволені?
— О, ви стаєте мужчиною! — відповіла Ваніна.— Подаруйте мені ваш портрет.
За день до того, як Міссіріллі мали привезти до Рима, Ваніна знайшла привід, щоб поїхати в Читту-Кастеллану. В тюрмі цього міста мали переночувати карбонарії, яких везли з Романьї в Рим.
Ваніна бачила Міссіріллі вранці, коли того вивозили з тюрми. Він сидів на візку, закутий у кайдани. Був дуже блідий, але, здавалося, анітрохи не занепав духом.
Якась жінка кинула йому букетик фіалок. Міссіріллі усміхнувся і подякував їй.
Ваніна побачила коханого — і наче ожила, збадьорилася, їй додалося сил і Мужності. Вона заздалегідь добилась підвищення по службі аббатові Карі, капеланові фортеці Святого Ангела, в яку мали замкнути П'єтро. Вона взяла цього добросердного священика собі в сповідники. А в Римі це неабищо — бути сповідником княжни, губернаторової племінниці...
Суд над карбонаріями тривав недовго. Партія ультраконсерваторів склала судову комісію з найчестолюбніших прелатів. Очолив цю комісію міністр поліції.
Закон був проти карбонаріїв: вони не могли ні на що сподіватися — і все ж вони сміливо захищали своє життя за допомогою всіляких викрутів. Судді засудили їх на смерть; багато хто з них вимагав піддати злочинців жорстоким тортурам, повідрубувати їм руки тощо. Однак міністр поліції, кар'єра якого була вже забезпечена (таке місце, як у нього, залишають лиш для того, щоб сягнути по кардинальську шапочку), не мав потреби відрубувати в'язням руки. Представивши судовий вирок на затвердження папи, він домігся його пом'якшення — всім замінили смертну кару кількарічним ув'язненням. Всім — але не П'єтро Міссіріллі. Міністр мав цього юнака за небезпечного фанатика; зрештою, його засуджено на смерть також за те, що він убив двох карабінерів.
Ваніна дізналася про вирок одразу ж після того, як міністр повернувся від папи.
Другого дня монсеньйор Катанцара, прибувши до свого палацу десь близько півночі, ніяк не міг знайти камердинера. Здивований міністр подзвонив кілька разів. Нарешті з'явився старий слуга, який уже вижив з розуму. Розгніваний міністр став похапцем роздягатися сам. Він замкнув двері на ключ. В спальні було дуже жарко. Міністр зібгав одяг і жбурнув на стілець. Та одяг перелетів через стілець і вдарився об муслінову завісу на вікні. За завісою окреслилася чоловіча постать. Міністр кинувся до ліжка і схопив пістолет. Коли він підскочив до вікна, із-за завіси вийшов юнак у лакейській лівреї з пістолетом у руці і ступив до нього два кроки. Міністр підняв свій пістолет і прицілився. Проте юнак гукнув, сміючись:
— Монсеньйоре! Невже ви не впізнали Ваніни Ваніні?
— Що означає цей дурний жарт? — гнівно спитав міністр.
— Поговорімо спокійно,— відповіла дівчина.— Передусім — ваш пістолет не заряджений.
Міністр, зчудувавшись, перевірив пістолет. Так, куль у ньому не було. Тоді він вийняв з кишені жилета кинджал[5].
— Сядемо, монсеньйоре,— мовила Ваніна з виглядом чарівної зверхності.
І вона спокійно сіла на канапу.
— Ви самі тут? — спитав міністр.
— Сама-самісінька, присягаюся! — вигукнула Ваніна.
Міністр похопився перевірити, чи вона каже правду:
він обійшов усю кімнату і заглянув скрізь. Тоді сів на стілець за три кроки від Ваніни.
— Навіщо мені,— лагідно і спокійно сказала Ваніна,— важити на життя поміркованого правителя, місце якого може посісти слабка, до того ж неврівноважена людина, здатна тільки загубити себе та інших!
— Чого ж ви хочете, мадемуазель? — нетерпеливо спитав міністр.— Мені не до вподоби ця сцена; час її кінчати.
— Те, що я зараз скажу,— зверхньо відповіла Ваніна, раптом забувши про свій грайливий тон,— важить більше для вас, ніж для мене. Йдеться про те, щоб карбонарієві Міссіріллі було врятовано життя: якщо його скарають, ви не переживете його й на тиждень. У всій цій справі я не маю власного інтересу. Сцену, за яку ви мені дорікаєте, я задумала задля розваги, а потім мені схотілося допомогти одній моїй подрузі. Мені хотілося б,— вела далі Ваніна, знов повернувшись до великосвітського тону,— зробити послугу розумній людині, яка незабаром стане моїм дядьком і, безперечно, прославить свій рід.
Міністр уже не сердився — він милувався Ваніною. В Римі добре знали, що монсеньйор Катанцара тане перед гарненькими жінками, а Ваніна в лівреї лакея дому Савеллі, в туго натягнених шовкових панчішках, в червоному камзолі, в блакитному кафтанчику, отороченому сріблястим галуном, з пістолетом у руці була просто чарівна.
— Моя майбутня племіннице,— мовив міністр, усміхаючись,— ви справді дозволили собі безглузду витівку і, гадаю, не останню.
— Сподіваюсь, що такий розумний чоловік, як ви,— відповіла Ваніна,— нікому про неї не скаже, особливо донові Лівіо, і, щоб схилити вас до цього, любий дядечку, а ще більше,— щоб ви зберегли життя знайомому моєї подруги, я вас поцілую.
Ведучи розмову в такому напівжартівливому тоні, в якому знатні римлянки вміють обговорювати дуже важливі справи, Ваніна зуміла надати цій зустрічі — дарма що вона почалася так драматично — характеру візиту молодої княгині Савеллі до свого дядька, римського губернатора.
Невдовзі монсеньйор Катанцара, відкинувши думку, що його хотіли злякати, почав розповідати племінниці про ті труднощі, які треба подолати, аби врятувати життя Міссіріллі.
Розмовляючи, він узяв з каміна карафу і налив у кришталеву склянку лимонаду. Коли він підніс склянку до вуст, Ваніна вирвала її, потримала в руках, а потім, начеб ненароком, викинула у вікно.
Трохи згодом міністр узяв із бонбоньєрки шоколадну цукерку. Ваніна відібрала і її і, сміючись, сказала:
— Бережіться! У вас тут усе отруєне: вас хотіли спровадити на той світ. А я врятувала свого дядька, щоб не ввійти в родину Савеллі з порожніми руками.
Монсеньйор Катанцара, щиро з того здивувавшись, подякував племінниці й сказав: він зробить усе, щоб урятувати життя Міссіріллі.
— Наш торг відбувся! — вигукнула Ваніна.— І ось моя нагорода,— додала вона, цілуючи Катанцару.
Міністр прийняв нагороду.
— Я хочу, щоб ви знали, моя люба Ваніно,— докинув він,— що я не люблю крові. Зрештою, я ще досить молодий, хоч, може, й видався вам старим, і я ще можу дожити до тих часів, коли кров, пролита нині, ляже на нас тавром.
Годинник вибив другу, коли монсеньйор Катанцара проводжав Ваніну до садової хвіртки.
Через день, з'явившись на прийом до папи, міністр був аж надто стурбований тим наміром, на який він зважився. Та раптом його преосвященство сказав:
— Я хочу звернутись до вашого милосердя... Один із форлійських карбонаріїв не дістав помилування. Думка про це не дає мені спокою: треба врятувати юнака.
Міністр, побачивши, що у папи такі ж, як у нього, наміри, для годиться заперечив, але скінчив тим, що написав указ motu propro[6], якого папа підписав усупереч звичаю.
Ваніна думала, що, може, їй і вдасться виблагати помилування для П'єтро, але його спробують отруїти. Напередодні Міссіріллі одержав від сповідника Ваніни абата Карі кілька пакунків з сухарями; його застерегли, щоб він не торкався казенних харчів.
Дізнавшись, що карбонаріїв переводять у фортецю Сан-Леоне, Ваніна вирішила будь-що побачити Міссіріллі на етапі в Читті-Кастеллані. Вона приїхала до цього міста на добу раніше, ніж в'язні. Тут вона розшукала абата Карі, який прибув кілька днів тому. Він домігся від тюремного наглядача згоди на те, щоб Міссіріллі був присутній опівночі на мессі в тюремній каплиці. І навіть більше: якщо Міссіріллі погодиться, щоб йому наділи ланцюги на руки й на ноги, наглядач обіцяв відійти до дверей каплиці і стати так, щоб можна бачити в'язня, але не чути, що він говорить.
Нарешті настав день, який мав визначити долю Ваніни. Зранку вона замкнулась у тюремній каплиці. Хто міг би сказати, якими думками мордувалась вона протягом цього довгого дня? Чи любить її Міссіріллі так, щоб простити? Вона виказала його венту, але вона ж урятувала йому життя! Коли здоровий глузд брав гору в її розтерзаній душі, Ваніна надіялася, що П'єтро погодиться залишити Італію, виїхати разом з нею; якщо вона й завинила перед ним, то тільки з надміру любові.
Пробило чотири години, і Ваніна почула цокіт копит по бруківці. То їхали карабінери. Кожен постук ніби відлунював у її серці. Незабаром вона почула торохтіння коліс — це везли в'язнів.
Вони зупинилися на невеличкому майданчику перед тюрмою.