Орсо

Генрик Сенкевич

Сторінка 4 з 4

Було їх багато, і росли вони на одному листку з квітами. Правда, оббираючи їх, обоє вони покололи пальці тонкими, як волосинки, колючками, зате кисло-солодкі плоди їм дуже смакували. Вони вгамували і спрагу, й голод. Пустиня нагодувала дітей, як мати.

Підживившись, вони пішли далі. Кактуси підносились все вище, вони неначе росли один в одного на голові. Земля під ногами поступово і весь час підіймалася вгору.

Ще раз оглянувшись із пагорка, вони побачили Анагейм, що вже тільки мрів у далечі й нагадував велику купу дерев у степовій низовині. Цирку зовсім не було видно.

Вони невпинно йшли до гір, що вимальовувалися все виразніше. Місцевість стала набирати інакшого вигляду. Поміж кактусами подекуди траплялись кущі, а часом і дерева. Починалась лісиста частина передгір'я Санта-Ана.

Орсо зламав одне дерево і, пообривавши гілки, зробив з нього дрюка, який в його руках міг бути грізною зброєю. Інстинкт індіанця підказав йому, що в горах краще мати хоч палицю в руках, тим більше що сонце вже стояло над спочивком. Його великий вогнистий диск скотився далеко за Анагейм і поринав в океан. За хвилину сонце зовсім зникло, але на заході ще пломеніла заграва і по всьому небу тяглися червоні, золоті й помаранчеві смуги. Гори в цих відблисках світились, а кактуси набували фантастичних форм, нагадуючи людей або тварин.

Дженні дуже стомилась і хотіла спати, але вони обоє щосили поспішали до гір, самі не знаючи чого. Незабаром вони побачили скелі, а дійшовши до них, знайшли струмок. Напившись води, вони пішли далі вздовж річища. Тим часом скелі, що спочатку траплялися лише зрідка, тепер з'єднались у суцільні мури, що далі, то вищі, і ось нарешті діти увійшли в каньйон, тобто в ущелину.

Вечірня заграва згасла. Морок усе більше огортав землю. Місцями, де ліани перекидались з одного берега на другий і створювали ніби склепіння над струмком, було зовсім темно і дуже страшно. Вгорі чути було ніби шум дерев, яких вони відціля не бачили, і Орсо здогадувався, що там — пуща, в якій напевне повно хижих звірів. Час від часу відтіль навіть долинами якісь підозрілі голоси, а коли настала справжня ніч, стало виразно чути хрипке завивання рисі, ричання ягуарів та плачливі голоси койотів.

— Боїшся, Джі? — спитав Орсо.

— Ні,— відповіла дівчинка.

Та вона вже надто стомилась і не могла йти далі, тому Орсо взяв її на руки й поніс. Він ішов уперед, сподіваючись, що набреде на житло якогось скватера або на мексиканське сельбище. Разів зо два йому здалося, що вдалині він бачить блискучі очі дикого звіра. Тоді він одною рукою тулив до себе заснулу Дженні, а в другій стискав свого дрюка.

Він теж дуже стомився. Незважаючи на незвичайну силу, почував, що Дженні заважка, бо весь час він ніс її тільки на лівій руці, щоб права була вільна для оборони. Часом він зупинявся передихнути, потім ішов далі.

Раптом він спинився й пильно наставив вуха. Йому здалося, ніби він чує звуки дзвоника, що їх скватери прив'язують на ніч коровам і козам.

Орсо швидко рушив вперед і незабаром дійшов до повороту струмка. Теленькання дзвоників лунало все виразніше, а далі стало чути ще й гавкання собаки. Орсо був певний, що наближається до якоїсь людської оселі. Це було дуже вчасно, бо він страшенно стомився, йому вже бракувало сили.

Орсо поминув ще один поворот і побачив світло. В міру того, як він до нього наближався, його бистрі очі почали розрізняти вогнище, собаку, що, мабуть, прив'язаний до дерева, шарпався і гавкав, і нарешті чоловіка, що сидів коло вогнища.

"Дай боже, щоб то був чоловік з "доброї книжки",— подумав Орсо,

Потім вирішив розбудити Дженні.

— Джі! — покликав він.— Прокинься, будемо їсти.

— Що це? — спитала дівчинка.— Де ми?

— В пустині.

Вона остаточно прокинулась.

— А що то за світло?

— Там живе якийсь чоловік; зараз ми будемо їсти.

Бідний Орсо був дуже голодний.

Тим часом вони підійшли вже близько до вогнища. Собака гавкав усе лютіше, а старий чоловік, що сидів біля вогню, заслонивши рукою очі від світла, вдивлявся в темряву. За хвилину спитав:

— Хто там?

— Це ми...— відповіла тонким голоском Дженні,— і нам дуже хочеться їсти.

— Підходьте сюди,— сказав старий чоловік.

Вийшовши з-за великого каменя, за яким вони ховались, Орсо і Дженні спинилися перед вогнищем, тримаючись за руки.

Старий глянув на них здивовано і мимоволі вигукнув:

— What is that?[9]

Адже перед ним постало видовище, яке в безлюдних горах Санта-Ана могло здивувати будь-кого. На Орсо і Дженні були циркові костюми. Гарненька дівчинка в рожевому трико і коротенькій спідничці, що раптом відкілясь з'явилась, у світлі вогнища здавалася казковою феєю. А за нею стояв кремезнющий хлопець в тілесному трико, під яким випинались вузлуваті м'язи.

Старий скватер дивився на них широко розплющеними очима.

— Хто ви такі? — спитав він.

Дженні, очевидно, більше покладаючись на своє красномовство, защебетала:

— Ми з цирку, шановний пане! Пан Гірш сильно побив Орсо, а потім хотів побити мене, а Орсо не дав і набив пана Гірша і чотирьох негрів, і потім ми втекли в пустиню, і йшли довго через кактуси, і Орсо мене ніс, потім прийшли сюди, і дуже нам хочеться їсти.

Обличчя старого самітника потроху прояснилось; очі його з батьківською добродушністю спинились на чарівній дитині, що так поспішала висловити все одним духом.

— Як тебе звуть?

— Дженні.

— Отже, welcome[10], Дженні, і ти, Орсо! Я рідко бачу людей... Підійди до мене, Дженні.

Дівчинка, не довго думавши, обняла старого за шию й міцно поцілувала. Він здався їй людиною з "доброї книжки".

— А пан Гірш нас тут не знайде? — спитала вона, одірвавши своє рожеве личко від зів'ялого старечого обличчя.

— Кулю знайде! — відказав старий, а потім додав: — То, кажете, вам дуже хочеться їсти?

— О, дуже!

Скватер пограбався в попелі й видобнув з нього чималий шмат оленячого стегна, запах якого одразу розійшовся навколо.

Вони стали їсти.

Ніч була чудова. На небо високо над ущелиною викотився місяць, в гущавині ніжно защебетали маукавіси, вогонь весело гуготів, і Орсо з радості замурчав. І він, і дівчинка їли, аж за вухами лящало; а старий самітник не міг їсти, і, невідомо чому, коли дивився на Дженні, на очі йому набігали сльози.

Може, він колись був батьком, а може, в пустинних горах рідко бачив людей...

. . . . . .

Відтоді всі троє стали жити вкупі.

[1] "Хай живе!" (Ісп.)

[2] "Суботній тижневий огляд" (англ.).

[3] Грьоз, Жан-Батіст (1725–1805) — французький художник, представник сентименталізму. Уславився зображенням жіночих і дитячих голівок.

[4] "Як ся маєте, люба?" (Англ.)

[5] "Переповнений дім" (англ.). Тут: "Повний цирк".

[6] "Волоцюга", "босяк" (англ.).

[7] "Ходімо!" (Англ.)

[8] "Допоможіть! Допоможіть!" (Англ.)

[9] "Що це таке?" (Англ.)

[10] "Ласкаво прошу!" (Англ.)

1 2 3 4