Жінка в моєму баченні є втіленням природи, Ісидою, а чоловік — її жрецем, її рабом. Жінка у її ставленні до чоловіка вбачалася мені жорстокою, як сама природа, яка відштовхує від себе все те, що вже відслужило їй, у чому більше нема потреби, тоді як йому її знущання і навіть смерть від її руки завдають млосної розкоші.
Я заздрив королеві Ґюнтеру, якого шлюбної ночі зв'язала владолюбна Брунґільда; і бідолашному трубадурові, якого свавільна володарка звеліла зашити у вовчу шкіру, щоб потім одразу загнати, мов дику звірину; я заздрив лицареві Стираду, якого відважна амазонка Шарка хитрощами упіймала в лісах поблизу Праги, затягнула до замку Дивін і, удосталь набавившись з ним коханням, звеліла колесувати...
— Яка бридь! — вигукнула Ванда. — Хотілось би мені, аби Вас запопала в руки жінка тієї дикунської раси! Зашитому у вовчу шкіру, у зубах кровожерних псів чи на колесі Вам би миттю розхотілося такої поезії...
— Справді? Я так не гадаю!
— Ви, справді, несповна розуму!
— Можливо... Але слухайте далі. Я з похапливою жадібністю читав історії, у яких описувалися найжорстокіші жахіття, і з надзвичайною насолодою розглядав картини та гравюри з зображеннями тих жахіть. Лише зодягненими в хутро та шуби з горностаєвими оздобами уявляв я відтепер кривавих тиранів, які коли-небудь володарювали у світі; інквізиторів, що катували єретиків, посилали їх на вогнище або четвертували; усіх тих жінок, котрі прославилися на сторінках світової історії хтивістю, красою і деспотизмом, як, скажімо, Лібуше, Лукреція Борджіа, Аґнеса Угорська, королева Марґо, Ісабо, Роксолана, російські цариці минулого століття...
— Отож хутро викликає у Вас появу найхимерніших фантазій! — мовила Ванда, кокетливо загортаючись у своє розкішне манто, змушуючи соболине хутро чарівно виблискувати й переливатися на грудях та руках. — То як тепер Ви почуваєтесь? Так, ніби Вас уже наполовину колесували?
її пронизливі зелені очі дивилися на мене з дивовижною глузливою втіхою. Охоплений шаленою жагою, я упав ниць і обвив її руками.
— Так... Ви розбудили в мені мої улюблені марення! — вигукнув я. — Вони надто довго дрімали...
— І то були марення про... — Ванда поклала долоню мені на потилицю.
Під цією тендітною теплою долонькою, під пильним і ніжним поглядом її примружених очей я відчув солодке сп'яніння.
— Бути рабом жінки, небаченої краси жінки, яку я кохаю і якій поклоняюсяі
— ... і яка, до того ж, жорстоко з Вами поводиться! — засміялася Ванда.
— Так!.. Яка зв'язує мені руки й ноги, січе батогом, топче ногами і належить іншому...
— ... і яка тоді, як Ви, запаморочений ревністю, повстанете проти щасливого суперника, зайде так далеко у своєму марнославстві, що подарує Вас йому, віддасть на поталу його брутальності. Чом би й ні? Як Вам такий завершальний акт?
Я злякано глянув на Ванду.
— Ви перевершуєте мої найсміливіші фантазії!
— Так! Нам, жінкам, винахідливості не бракує, — мовила вона. — Стережіться, бо може статися так, що, коли Ви таки знайдете свою ідеальну жінку, вона поведеться з Вами жорстокіше, аніж Вам це буде любо...
— Боюся, я вже її знайшов! — зойкнув я, притулившись розпашілим обличчям до її лона.
— Невже мене? — засміялася Ванда і, скинувши хутряне манто, затанцювала по кімнаті.
Вона ще сміялася, доки я сходив униз; і коли, замислений, зупинився посеред подвір'я, я ще чув її веселий, невимушений сміх.
* * *
— Чи повинна я стати втіленням Вашого ідеалу? — грайливо запитала Ванда, коли ми сьогодні зустрілися у парку.
Спершу я не міг спромогтися на відповідь. У мені змагалися суперечливі почування. Вона ж тим часом сіла на одну з кам'яних лав, тереблячи в руках квітку.
— Ну, то як?
Я став навколішки і взяв її за руки.
— Прошу Вас іще раз — станьте моєю дружиною, моєю вірною, відданою дружиною. Якщо не можете, то станьте моїм ідеалом, але тоді сповна, без стриму, без милосердя!
— Ви знаєте, що за рік я готова віддати Вам свою руку, якщо Ви виявитеся тим чоловіком, якого я прагну, — мовила Ванда дуже поважно. — Однак мені здається, Ви були би вдячніші, якби я втілила в життя Ваші фантазії... То що ж Вам більше до смаку?
— Гадаю, усе, чим я марю, властиве Вашій натурі.
— Помиляєтеся...
— Мені видається, — вів я далі, не слухаючи, — що Вам подобається цілковито підкоряти чоловіка собі, мучити його...
— Ні, ні! — гаряче заперечила вона. — А може, й так... — Ванда замислилася. — Я сама вже себе не розумію. Але мушу зізнатися, Ви розбестили мої фантазії, розпалили мою кров — це починає мені подобатися. Оте захоплення, з яким Ви розповідаєте про мадам Помпадур, Катерину II чи про інших легковажних, самозакоханих і жорстоких жінок, збуджує мене, западає в душу й спонукає стати схожою на них, на тих жінок, котрих, незважаючи на їхню розпусність, по-рабському боготворили, і котрі навіть з того світу чинять дива.
Урешті-решт Ви й з мене зробите мініатюрну тиранку, так би мовити, чергову Помпадур для домашнього вжитку.
— То й що! — схвильовано заговорив я. — Якщо це у Вас закладено, то дайте волю своєму природному потягові, лишень сповна, не наполовину! Якщо вже не спроможні бути порядною вірною дружиною, то станьте чортицею!
Я був збуджений до краю, змарнілий від безсоння, близькість прекрасної жінки лихоманила мене. Уже й не пригадую, що іще я їй нагородив; пам'ятаю лише, як цілував їй ноги, а тоді поставив її ступню собі на шию; вона різко відсмикнула її і підхопилася, ледь не палаючи гнівом.
— Якщо, Северине, Ви мене кохаєте, — випалила вона, гостро і владно, — то ніколи більше це кажіть мені такого. Розумієте, ніколи! Бо ще, чого доброго, я й справді... — вона усміхнулася і знову сіла на своє місце.
— Але я кажу це з цілковитою відповідальністю за свої слова! — скрикнув я, сам добре не тямлячи, що торочу. — Я так Вас обожнюю, що готовий стерпіти все, лиш би бути поряд з Вами все своє життя.
— Северине! Знову застерігаю Вас!
— Даремно марнуєте час. Робіть зі мною, що Вам лиш заманеться, тільки не відштовхуйте від себе назовсім.
— Северине! — урвала мене Ванда. — Я легковажна молода жінка. Необачно з Вашого боку ось так, до решти, віддаватися мені, ану ж, справді, станете забавкою в моїх руках. Хто тоді захистить Вас, якщо мені заманеться зловживати Вашим шаленством?
— Ваша шляхетна сутність.
— Влада породжує пиху...
— То будь пихатою! Розтопчи мене...
Ванда обвила руками мене за шию, зазирнула в очі й похитала головою.
— Боюся, це мені не під силу, але я спробую — тобі на догоду, бо кохаю тебе, Северине! Кохаю так, як ще йе кохала жодного чоловіка!
* * *
Сьогодні вона несподівано одягнула капелюшка, накинула на плечі шаль і взяла мене з собою на базар. Там вона змушувала крамарів демонструвати їй батоги — довгі й замашні на короткому держаку, такими батожать собак.
— Оці Вам підійдуть, — сказав крамар.
— Ні, надто короткі, — заперечила Ванда, скосувавши погляд на мене. — Мені потрібний великий...
— Для бульдога, певно? — поцікавився крамар.
— Так! — вигукнула вона. — Десь такий, якими в Росії січуть непокірних рабів.
Після довгих пошуків вона таки віднайшла батога, глянувши на якого, мені стало моторошно.
— Що ж, бувайте, Северине, — зненацька мовила вона. — Мені ще треба дещо купити, Ваша присутність буде зайвою.
Я попрощався і рушив на прогулянку, а на зворотному шляху побачив, як Ванда виходить з-під склепіння крамниці кушніра. Вона махнула мені рукою.
— Зважте усе ще раз, — сказала вона із задоволеним виразом на обличчі. — Я ніколи не робила таємниці з того, що у Вас мене полонила насамперед Ваша серйозність та розсудливість. Ясна річ, мене спокушає думка, що цей поважний чоловік готовий цілковито віддатися під мою владу, ба, безтямно плазувати біля моїх ніг, але, чи довго протримається така нестримна жага? Жінка здатна кохати справжнього чоловіка, з раба ж — тільки знущатися, щоб потім відштовхнути геть.
— То відштовхни й мене, коли наситишся, — погодився я. — Я хочу бути твоїм рабом.
— Я відчуваю, що в мені дрімають небезпечні нахили, — повела вона далі, коли ми удвох пройшли декілька кроків. — Ти пробуджуєш їх, і це тобі не на користь. Ти умієш так спокусливо зображати спрагу плоті, жорстокість, пиху... Що скажеш на те, якщо я на тобі першому випробую, на що здатна? Як Діонісій, який звелів випробувати винахід залізного бика, першим засмаживши в ньому винахідника, щоб переконатися, чи справді стогін і передсмертне хрипіння, яке долинає з залізного черева, нагадує рик бика.
Може, я і є таким жіночим втіленням Діонісія?
— Будь ним! — вигукнув я. — Тоді сповняться мої марення! Я належу тобі — у добрі чи злі! Обирай сама! Мене жене доля, виплекана моєю душею, — всемогутній, демонічний потяг.
* * *
"Коханий мій!
Не хочу тебе бачити ні сьогодні, ні завтра, а післязавтра — аж увечері... моїм рабом.
Твоя господиня Ванда"
Слова "моїм рабом" були підкреслені. Я прочитав послання, одержане рано-вранці, ще раз, звелів осідлати осла, цю справжню учену тварину, і подався в гори, щоб серед величної краси Карпат заглушити свою жагу, свою солодку млість.
* * *
І ось я повернувся, втомлений, зголоджений, спраглий, та насамперед закоханий. Я притьмом переодягаюся і вже за мить стукаю у її двері.
— Заходьте!
Я переступаю поріг. Вона стоїть посеред кімнати в білій атласній сукні, яка струменить її тілом, немов світло, та пурпуровій атласній кацабайці, оздобленій розкішним горностаєвим хутром; на присипаним пудрою, наче снігом, волоссі — маленька діамантова діадема; руки схрещені на грудях, брови насуплені.
— Вандо!
Я кваплюся їй назустріч, хочу обійняти, поцілувати. Вона відступає крок назад, міряє мене поглядом згори додолу.
— Рабе!
— Господине!
Я стаю навколішки і цілую поділ її сукні.
— Ось так воно ліпше...
— О, яка ти гарна!
— Подобаюся тобі? — Ванда підходить до дзеркала, з гордовитою втіхою розглядаючи своє відображення.
— Ти зводиш мене з розуму!
Вона зневажливо скривила нижню губку й глузливо глянула на мене з-під примружених повік.
— Подай мені батога! Я озирнувся по кімнаті.
— Ні! — скрикнула вона. — Стій на колінах!
Ванда підійшла до коминка, взяла з полички батога і, не зводячи з мене усміхненого погляду, шмагонула ним у повітрі, а тоді спроквола заходилася закочувати рукави своєї хутряної кацабайки.
— Дивовижна жінка! — вигукнув я.
— Мовчи, рабе! — обличчя її раптом спохмурніло, ба, навіть набуло зловісних рис.
Вона вперіщила мене батогом.