Северин підвівся і тицьнув пальцем у хутро, у яке Тиціан одягнув свою богиню кохання.
— Тут також "Венера в хутрі", — мовив він, усміхаючись. — Не думаю, що старий венецієць зробив це з наміром. Він просто намалював портрет якоїсь вельможної куртизанки, а що був чоловіком ґречним, то люстерко, в якому вона з холодною пихою розглядала свою величаву вроду, змусив тримати Амура, що, вочевидь, нудився від такої роботи. Ця картина — майстерне підлабузництво на полотні. Пізніше якийсь "знавець" епохи рококо охрестив даму Венерою, а хутро деспотки, у яке загорнулася кра-суня-модель Тиціана радше зі страху підхопити нежить, аніж зі цноти, стало символом тиранії і жорстокості, що криються в жіночому єстві та вроді. Та досить про це! Цей варіант портрета постає перед нами найдошкульнішою сатирою на наше кохання. Венера, яка десь, на абстрактній півночі, у холодному християнському світі, змушена загортатися у важке просторе хутро, щоб, бува, не застудитися...
Северин засміявся і прикурив цигарку.
Тієї миті розчахнулися двері й до кімнати увійшла гарна повнотіла білявка з розумними привітними очима, одягнена в чорну шовкову хламиду. Вона принесла нам холодне м'ясиво та варені яйця до чаю. Северин взяв одне яйце і надбив його ножем.
— Хіба я не казав тобі, що люблю яйця, зварені на м'яко?! — гаркнув він так роздратовано, що молода жінка аж затремтіла.
— Але ж, Северку, любчику... — прожебоніла вона перестрашено.
— Що — Северку! — закричав мій приятель. — Ти повинна мене слухатися, слухатися, розумієш? — і він зірвав з цвяха канчука, який висів поряд з його зброєю.
Вродлива жінка, немов налякана лань, притьмом вибігла з покоїв.
— Чекай-но лишень, я тебе ще впіймаю! — гукнув Северин їй навздогін.
— Ой, Северине! Як ти можеш так поводитися з таким гарним дівчам? — дорікнув я, поклавши долоню на його руку.
— Ти тільки поглянь на цю жінку! — мовив він, жартівливо мені підморгнувши. — Якби я до неї ластився, вона б мені зашморг на шию накинула, а за те, що я виховую її канчуком, вона мене обожнює.
— Пусте!
— Де там пусте! Тільки так і треба муштрувати жінок!
— Про мене, живи собі хоч як паша в гаремі, тільки не треба вибудовувати мені жодних теорій...
— Чом би й ні! — жваво відгукнувся Северин. — Ніде так влучно не пасує фраза Ґьоте "мусиш бути молотом або ж ковадлом", як у стосунках між чоловіком та жінкою; це визнала, до речі, вельможна Венера з твого сну. У пристрасті чоловіка — влада жінки, і вона вміло нею користується, якщо чоловік ловить ґав. Він має лише один вибір: стати тираном або ж рабом жінки. Досить йому піддатися жінці, то й не зчується, як запхає голову в ярмо, ще й покуштує батога.
— Які дивні крайнощі!
— Жодних крайнощів, лише досвід! — заперечив Северин, кивнувши головою. — Я скуштував батога, не жартую! Наука пішла мені на користь... Хочеш прочитати як?
Він підвівся, вийняв зі свого масивного письмового стола невеликий рукопис і поклав переді мною.
— Ти колись запитував мене про ту картину. Я вже давно заборгував тобі пояснення... Ось, читай!
Северин сів до коминка, повернувшись до мене спиною, і, здавалося, дрімав з розплющеними очима. Знову запала тиша, знову виспівував вогонь у коминку, і самовар, і цвіркун у старих стінах. Я розгорнув рукопис і прочитав: "Сповідь перечуленого". На полях рукопису, замість епіграфа, красувалися перефразовані рядки з "Фавста":
Ех ти, жевжику, довірливий і перечулений, Водить за ніс тебе жінка!
Мефістофель
Я перегорнув титульну сторінку і читав далі: "Усе, написане нижче, я уклав зі свого колишнього щоденника, бо нікому не під силу відтворити минуле неупереджено, а так усе збереже свіжі барви, барви реального часу".
* * *
Гоголь, цей російський Мольєр, каже — ось тільки, де саме — та десь! — що у справжньої музи гумору з-під сміхотливої маски струменіють сльози.
Прекрасний вислів!
Якось дивно мені на душі, коли я пишу ці рядки. Повітря видається мені напоєним тремким духмяном квітів, від якого мені забиває памороки і болить голова; в'юниться дим з коминка, сплітаючись у чудернацькі образи, у маленьких сивобородих карликів, які глузливо тицяють у мене пальцями, амурчики з пухкенькими щічками гоцають верхи на бильцях мого крісла і на моїх колінах; я мимоволі всміхаюся, навіть голосно регочу, описуючи свої пригоди; і все ж пишу я не звичайним чорнилом, а багряною кров'ю, що цебенить з мого серця, бо всі його колишні, давно за-рубцьовані рани раптом відкрилися, воно стискається і болить; то тут, то там на папір зрониться сльоза.
* * *
Спроквола спливають дні на маленькому карпатському курорті. Нікого не бачиш, і тебе ніхто не бачить. Така нудьга бере, хоч сідай виплітати якусь ідилічну історійку. Я маю стільки вільного часу, що міг би намалювати цілу картинну ґалерею, міг би на весь сезон забезпечити театр новими п'єсами, а десятьом віртуозам, дуетам та тріо — концерти своїми музичними творами, але — що це я плету! — урешті-решт я встигаю не так багато: натягнути полотно, розгладити аркуші, розлініювати нотний папір, бо я — ах!.. Тільки не треба вдавати встиду, друже Северине! Можеш дурити інших, але не себе! — отже, я лишень дилетант; дилетант у малярстві, поезії, музиці та ще в деяких так званих безхлібних мистецтвах, які в наші дні приносять своїм майстрам нечувані прибутки, рівні міністерським чи навіть прибуткам заможних магнатів, та насамперед — я дилетант у житті.
Досі я жив, як малював чи писав поезію, тобто ніколи не йшов далі ґрунтування полотна, планування, першого акту або ж першої поетичної строфи. Є люди, які все починають, але нічого не доводять до кінця, саме до таких людей належу і я.
Та що це я плету?
До справи.
Я лежу грудьми на підвіконні, вихилившись з вікна і доходжу висновку, що гніздечко, у якому я змагаюся з відчаєм, дуже навіть
романтичне. Яка панорама синіх гір, що височать могутньою грядою, оповиті пахучим золотистим сонячним серпанком! З височини сріблястими стрічками в'юняться стрімкі потічки; а яке прозоре синє небесне шатро, підперте засніженими вершинами; які зелені та свіжі порослі лісами схили, полонини, на яких пасуться невеликі отари овець; унизу золотіють хлібні ниви — там жнуть женці, то ховаються, згинаючись, між колоссям, то виринають знову.
Будинок, де я мешкаю, стоїть дуже усамітнено посеред своєрідного парку чи лісу, а чи хащів — це можна назвати, як заманеться. Окрім мене, тут ще літує одна вдова зі Львова та домогосподарка пані Тартаковська, похилого віку жіночка невеличкого зросту, яка щодня стає щораз старішою та нижчою, а ще старий кульгавий на одну лапу пес і молоденька кицька, яка весь час бавиться клубком пряжі, що належить — так я собі гадаю — вродливій удові.
Вона й справді гарна, ота вдова, ще дуже юна, їй виповнилося щонайбільше двадцять чотири роки, і надзвичайно багата. Вона мешкає на другому поверсі, а я — на першому, при самій землі. її вікна завжди зачинені зеленими жалюзі, балкон густо порослий в'юнкими рослинами. Зате я маю унизу гарненьку затишну альтанку, обвиту каприфолієм; там я читаю, пишу, малюю, співаю, як пташка у вітті дерев. Мені видно звідти балкон. Деколи я справді поглядаю на нього, і тоді час до часу крізь густе зелене мереживо мерехтить її біла сукня. Вродлива жінка, власне кажучи, не надто мене цікавить, бо я закоханий в іншу, до того ж, цілком безнадійно, як лицар Тоґґенбурґ чи шевальє в Манон Леско — моя кохана витесана з каменю.
У саду, серед чагарів, є маленька чудова галявинка, де мирно пасуться дві приручені косулі. На цій галявині стоїть кам'яна статуя Венери, оригінал якої, якщо не помиляюся, десь у Флоренції. Ця Венера — найпрекрасніша жінка, яку я коли-небудь бачив у своєму житті.
Щоправда, це мало про що свідчить, бо я зустрічав у своєму житті небагато не те що гарних, але й просто жінок. Я і в коханні дилетант, ніколи не йшов далі, так би мовити, ґрунтування полотна, першого акту.
Навіщо суперлативи, якщо краса сама собою вже неперевершеність.
Досить того, що ця Венера прекрасна, і я кохаю її так пристрасно, так болісно і щиро, так шалено, як тільки можна кохати жінку, яка завжди відповідає на кохання незворушно однаковим, незворушно спокійним кам'яним усміхом. Так, я їй по-справжньому поклоняюся.
Часом, коли сонце нещадною спекою розморює дерева, я лежу під зеленим шатром молодого бука й читаю; часто я відвідую свою холодну жорстоку кохану навіть уночі, припадаю обличчям до студеного каменя, на якому вона стоїть, і молюся до неї. Це годі описати: коли сходить місяць — а саме з'явився молодик — і пливе поміж деревами, устеляє галявину срібним глянцем, богиня стоїть, ніби нараз просвітліла, ніби купається у його м'якому сяєві.
Одного разу, повертаючись зі своєї молитви, я несподівано помітив на одній з алей, що ведуть до будинку, осяяну місяцем, білу, наче мармур, жіночу постать, відділену від мене лише зеленою шпалерою дерев. Мені здалося тієї миті, що прекрасна мармурова жінка змилосердилася наді мною, ожила й пішла за мною услід. Нараз мене охопив панічний жах, серце ледь не вистрибнуло з грудей, та замість того, щоб...
Та що казати, я ж дилетант! Як завжди, далі першої строфи не пішов, навпаки, щодуху кинувся навтьоки...
* * *
Яка випадковість! Єврей, який торгує фотографіями, підкинув мені в руки світлину мого ідеалу. Це—маленький аркуш, копія "Венери з люстерком" Тиціана. Яка жінка! Я напишу вірша! Ні! Я підпишу під світлиною: "Венера в хутрі".
Ти мерзнеш, хоча сама розпалюєш полум'я. Загортайся у своє хутро деспотки, кому ще випадало б його носити, як не тобі, богине краси та кохання!..
За якийсь час я додав до підпису під світлиною кілька поетичних рядків Ґьоте, які нещодавно відкрив для себе в його "Иара-ліпомені" до "Фавста":
Амурові! Оманлива крил пара, І стріли — пазурі, Сховались ріжки у вінці, Він є, не сумнівайся, Як і всі боги Греції, Перебраний диявол.
Потім поставив світлину перед собою на столі, підперши її книжкою, і заходився розглядати.
Холодне кокетство розкішної жінки, з яким вона прикриває темним соболиним хутром свої зваби; суворість, незворушність мармурового обличчя змушують мене нею захоплюватися, та водночас наганяють жах.
Я знову беру до рук перо. Пишу далі:
"Кохати і бути коханим — яке щастя! Та все ж, як блякне сяйво щастя перед сповненою муки насолодою поклонятися жінці, яка обертає нас на іграшку, бути рабом прекрасної тиранки, яка безжалісно розтоптує нас.