Аварія

Фрідріх Дюрренматт

Сторінка 5 з 8

Тоді ще ковтнув "Шато Паві". Десь цокав годинник, од села долинали звуки музики й чоловічий спів: "Зветься дім "Швейцарські шпаги". Після Гігаксової смерті, пояснив Трапс, він не відвідував тієї жіночки. Не хотів пускати лихої слави про чесну, вдовицю.

На Трапсів подив, це пояснення знову викликало незрозумілі, незбагненні веселощі, пожвавлення зростало, прокурор вигукнув: "Dolo malo, dolo malo"2,— проревів грецькі й латинські вірші, взявся цитувати Шіллера й Гете, а тим часом маленький суддя погасив усі свічки, крім однієї, і при її світлі почав, хихочучи й пирхаючи, показувати на стіні найхимерніші тіні: кіз, кажанів, чортів та лісовиків. Із захвату Піле так тарабанив по столі, що келихи, тарілки й тарелі аж витанцьовували.

— Йдеться до смертного вироку, до смертного вироку! — вигукував Піле.

Тільки захисник не брав участі в тому гармидері, він підсунув до Трапса таріль — хай накладає собі, вони хоч сиром поласують, більш їм нема чого робити.

На столі з'явилося "Шато Марго", а з ним повернувся спокій. Усі пильно стежили за суддею, що обережно й ретельно відкривав закурену пляшку (року 1914) чудернацьким старовинним коркотягом, яким можна було видобути корок із пляшки, поклавши її і не виймаючи з кошичка. Всі стежили за тією процедурою, затамувавши віддих,— корок слід було витягти й не пошкодити, бо він був єдиний доказ того, що в пляшці справді вино 1914 року: чотири десятиріччя давно знищили етикетку.

Корок вибрався не весь, решту треба було вийняти дуже обережно, але й на тому шматочку вже виднівся рік, корок передавали з рук у руки, нюхали, дивувалися, аж поки урочисто вручили головному представникові на згадку про чудовий вечір, як сказав суддя. Він покуштував вино, зацмокав, поналивав усім, гості почали й собі нюхати, хлебтати, щось захоплено вигукувати й вихваляти щедрого господаря. Таріль із сиром пішов по колу, і суддя запросив прокурора виголосити "оскаржувальне слово".

Прокурор насамперед зажадав засвітити нові свічки: обстановка має бути врочиста, побожна, потрібна зосередженість, внутрішня зібраність. Сімона принесла свічки. Відчувалася загальна напруженість, головному представникові стало якось незатишно, його проймало морозом, та однаково він вважав усю цю пригоду чудовою і нізащо в світі не відмовився б од неї. Тільки захисник здавався не дуже задоволеним.

— Гаразд, Трапс,— сказав він, — послухаймо оскаржувальне слово. Вас приголомшить те, що ви наробили своїми необережними відповідями й помилковою тактикою. Коли спершу ваше становище було погане, то тепер воно катастрофічне. Та будьте мужні, я вже якось вас визволю, тільки не панікуйте, це вам коштуватиме нервів — вискочити сухим із води.

Отже, почалося. Всі відкахикалися, прокашлялися, Ще раз цокнулись, і під усмішки й хихотіння прокурор почав свою промову.

— Найприємніше в цьому нашому вечорі те, — сказав він, піднісши свій келих, але не зводячись,— що нам пощастило натрапити на сліди вбивства так майстерно, блискуче здійсненого, що воно, безперечно, вислизнуло з-під уваги державного правосуддя.

Вражений Трапс зненацька розгнівався:

— То я, виходить, убивця? Чуєте, це занадто, захисник уже плів мені казна-що.

Та нараз він схаменувся, тоді зайшовся нестримним реготом і насилу заспокоївся: це ж чудовий жарт, тепер він збагнув, його хочуть умовити, що він злочинець, померти зі сміху можна, їй-бо, померти!

Прокурор гідно глянув на Трапса, протер свій монокль і знову вставив його.

— Оскаржений має сумнів щодо своєї провини,— сказав він.— Природно. Хто з-поміж нас знає себе, знає свої злочини й таємні провини? На одному тільки варто тепер наголосити, перше ніж знову спалахнуть пристрасті в нашій грі: коли Трапс убивця, як я стверджую, як я внутрішньо впевнений, то ми стоїмо перед надзвичайно врочистою миттю. Справді. Це радісна подія — викриття убивці, подія, що змушує наші серця дужче битися і що ставить перед нами нові завдання, ухвали й обов'язки, тож я хотів би насамперед привітати нашого любого гаданого злочинця, адже без злочинців важко викрити вбивство і доконати правосуддя. Хай же щастить нашому другові, нашому скромному Альфредо Трапсу — його привела сюди зичлива до нас доля!

Вибух радощів, усі звелися, випили за здоров'я головного представника, той подякував — сльози на очах — і запевнив: це найкращий вечір у його житті.

Прокурор, теж із слізьми:

— Найкращий вечір у його житті, каже наш шановний друг; які слова, які зворушливі слова! Згадаймо той час, коли на державній службі ми займалися своїм похмурим ремеслом. Тоді підсудний стояв перед нами не як друг, а як ворог. І якщо тоді ми відштовхували його від себе, то тепер пригортаємо до своїх грудей. Пригорнімо ж підсудного! — По цих словах він скочив на ноги, рвонув із стільця Трапса й палко обійняв його.

— Прокуроре, любий, любий друже! — белькотів головний представник.

— Підсудний, любий Трапс! — хлипав прокурор.— Будьмо на "ти"! Мене звати Курт. За твоє здоров'я, Альфредо!

— За твоє здоров'я, Курте!

Вони цілувались, обіймалися, гладили один одного і знову пили; всі були зворушені, заполонені дедалі палкішим почуттям приязні.

— Одначе як усе змінилося! — захоплено вів далі прокурор.— Колись ми тільки цькували, від випадку до випадку, від злочину до злочину, від вироку до вироку, а тепер ми обгрунтовуємо, заперечуємо, радимося, дискутуємо, виголошуємо промови й відповідаємо, і все це не поспішаючи, лагідно, весело, ми вчимося шанувати оскарженого, любити його, тішимося його симпатією, нас єднають братні почуття. І коли ми переймаємося ними, далі все йде легко, злочин уже не пригнічує, вирок звеселяє. Тож дозвольте мені у зв'язку з доконаним убивством виголосити вдячні слова. (Трапс, знову в пречудовому гуморі, уриває: "Докази, Куртику, докази!"). Треба визначити: йдеться про виняткове, надзвичайно рафіноване вбивство. Хай наш любий злочинець не почує в моїх словах брутального цинізму, я далекий від цього; його вчинок можна назвати рафінованим у подвійному розумінні — у філософському і в технічно-віртуозному; за цим столом, шановний друже Альфредо, ми відмовилися від упередження бачити в злочині щось негарне, жахливе, а в правосудді, навпаки, щось гарне, ба навіть страхітливо гарне. Ні, ми бачимо і в злочині красу, як передумову до здійснення правосуддя. Це — філософський бік справи. Оцінімо ж тепер технічну красу злочину. Оцінка! Гадаю, що я знайшов відповідне поняття. Моє оскаржувальне слово буде не страшне, я не хочу лякати нашого приятеля, бентежити його. Це тільки оцінка, яка пояснить підсудному його злочин, розкриє його, доведе до свідомості, адже тільки на цоколі пізнання можна звести монолітний пам'ятник правосуддю.

Вісімдесятишестилітній прокурор знеможено замовк. Попри свій вік він говорив гучним тріскучим голосом, вимахував руками, до того ще й багато їв та пив. Він витер собі спітніле чоло і зморщену потилицю серветкою, що, вся в плямах, висіла в нього круг шиї. Трапс розчулився. Він сидів обважнілий, млявий після вечері. Він наївся, та не хотів поступатися перед чотирма дідуганами, хоч і розумів, що йому важко буде увігнатися за їхнім неймовірним апетитом та неймовірною жагою. Трапс любив добряче попоїсти, але такої життєвої снаги й ненажерливості йому ще ніколи не доводилося бачити. Він дивувався, втупившись очима кудись понад столом, млявий, улещений сердечною щирістю, з якою прокурор звертався до нього. Від церкви врочисто прогуло дванадцять разів, а здалеку, з темряви, долинув спів скотарів: "У нас життя, немов мандрівка..."

— Наче в казці,— знову й знову чудувався головний представник,— наче в казці. Тож убивство вчинив я, доконче я? Мене тільки дивує, як саме.

Тим часом суддя відкоркував ще одну пляшку "Шато Марго" 1914 року, і підбадьорений прокурор повів далі:

— Що ж сталося? Яким чином я виявив, що нашого любого друга можна уславити за вбивство? Та ще не звичайне, а віртуозне вбивство, без пролиття крові, без таких засобів, як отрута, револьвер тощо?

Він одкашлявся. Трапс, із сигарою в роті, не зводив з нього очей.

Як фахівець, він повинен виходити з тези, казав прокурор далі, що злочин може критися в кожній події, в кожній людині. Першим натяком на те, що пан Трапс — це чоловік, над яким зласкавилася доля і відзначила його злочином, стала та обставина, що текстильний вояжер ще рік тому їздив на старому "сітроєні", а тепер гордо роз'їжджає на "студебекері".

— Я, правда, знаю: ми живемо в часі високої кон'юнктури,— сказав прокурор,— тож перший здогад був ще невиразний, радше схожий на передчуття, що ми стоїмо перед якоюсь приємною подією, а саме — розкриттям убивства. Те, що наш любий друг обійняв посаду свого шефа, що він вижив шефа, що шеф нарешті помер,— усі ці події ще не докази, вони тільки підсилили те передчуття, виправдали його. Логічно обгрунтована підозра виникла тільки тоді, як ми довідалися, з чого помер той міфічний шеф: з інфаркту. Тут довелося поєднувати, комбінувати з усією гостротою розуму та інтуїції, обережно посуватися вперед, крадькома наближатися до істини, в звичайному відгадувати надзвичайне, у визначеному — невизначене, бачити постаті, немов у тумані, й повірити в убивство саме тому, що вбивство здавалося безглуздям. Погляньмо на весь наявний матеріал. Намалюймо портрет небіжчика. Ми мало знаємо про нього, та й те тільки зі слів нашого симпатичного гостя. Пан Гігакс був головний представник фірми "Гефестон", штучної тканини, що в її приємні властивості, змальовані нам любим Альфредо, ми охоче віримо. То був чоловік,— дозволю собі сказати,— що йшов на все, нещадно визискував підлеглих і розумівся на своїй справі, хоча засоби, до яких удавався, часто бували більш як сумнівні.

— Правда! — збуджено вигукнув Трапс.— Шахрай був достеменно такий!

— Далі ми можемо зробити висновок — провадив прокурор,— що він любив удавати дужу, міцну людину, ділка, якому завше таланить, який може дати собі раду є будь-якій скруті і який пройшов крізь сито й решето. Тому Гігакс якнайпильніше приховував, що в нього важко хворе серце, як свідчить Альфредо, сприймав свою хворобу, можемо гадати, з якоюсь упертою люттю, бо вона, мовляв, підважувала його престиж.

Неймовірно, здивувався головний представник, це якесь чаклунство, він ладен закластися, що Курт був знайомий з небіжчиком.

Хай би він краще помовчав, прошипів захисник.

— Коли ми хочемо домалювати портрет пана Гігакса,— освідчив прокурор,— треба ще додати, що небіжчик нехтував свою дружину, котру ми уявляємо собі як апетитну, гарної статури жіночку,— принаймні наш друг висловився про неї приблизно так.

1 2 3 4 5 6 7