Путівник по Галактиці для космотуристів

Дуглас Адамс

Адамс Дуглас

Путівник по галактиці для космотуристів

З англійської переклав Олексій Антомонов

Розділ 1

Джону Броку та Кларі Горст, а також, усім іншим арлінгтонцям з подякою за чай, співчуття та канапу.

Далеко від центральних магістралей, на західній околиці Галактики, у глушині є непримітне жовте світило.

А за дев'яносто два мільйони з невеликим лишком миль від нього по геліоцентричній орбіті обертається нічим не показна блакитна планета. Вершини еволюції на ній сягнула біологічна форма, що походить від приматів. Яскравим свідченням примітивності цієї біоформи може бути хоча б той факт, що її представники й досі вважають найбільшим досягненням технічного прогресу електронні годинники.

Єдине, що по-справжньому хвилює людство (саме так називали себе представники біоформи блакитної планети), так це проблема, як досягти загальвнутрішнього розладу. Артура непокоїло питання — з якої це причини люди завжди цікавляться, чому в нього такий занепокоєний вигляд. Артур працював на місцевій радіостанції й запевняв своїх друзів, що його робота набагато цікавіша, ніж вони можуть уявити. Та певно воно так і було: більшіть Артурових друзів працювали в рекламі.

У ніч із середини на четвер пішов дощ, путівець розвезло. На ранок визирнуло яскраве сонце і його проміння востаннє осяяло оселю Дента.

Місцева рада не попередила господаря будинку, що має намір розгорнути будівництво проїзду.

У той самий четвер уранці Артур почувався мерзотно. Він прокинувся о восьмій, підвівся, мов сомнамбула, пройшовся по кімнаті. Відчинив вікно, побачив бульдозер, знайшов капці. Потім почовгав до ванної вмиватися. Паста. Щітка. Зуби.

Дзеркало вирячилось на стелю. Він вирівняв його. У дзеркалі на мить майнув ще один бульдозер. Він знову його вирівняв. Тепер у дзеркалі з'явилася його щетина. Артур зголив її, змив мило, витерся. Пішов на кухню пошукати чогось смачного.

Вода. Чайник. Холодильник. Молоко. Кава. Позіхання.

Слово "бульдозер", що засіло в голові, спливло, на поверхню у пошуках асоціацій.

Бульдозер за вікном мав таки значні розміри.

"Жовтий",— майнуло в Артура при погляді на бульдозера, і він почвалав до спальні вдягатися.

Спочатку зайшов до ванної кімнати, випив склянку холодної води, потім ще одну. Похмільний синдром? Чи напередодні пив? А напевно пив. Побіжно глянув на себе в дзеркало. "Жовтий",— подумав він і почвалав у спальню.

Спинився й подумав. "Пивна! — згадав він. — Та я ж був у пивній!" Туманно пригадав, що сердився, гнівався через щось. І це щось було важливе. Принаймні для нього. Він говорив про це важливе якимось людям, говорив довго і переконливо, як йому здавалось. Пам'ятає, що люди дивились відчужено, скляними очима. Але ж це дійсно надзвичайно важливо. Здається, йшлося про новий проїзд, про який він щойно почув у пивній. Точно! Про це точилися суперечки мало не півроку. А все марно. Дивно. Артур випив іще води. "Усе владнається,— говорив він людям. — Кому потрібен цей паршивий проїзд. Вони не наважаться. Усе влаштується".

До чого ж болить голова! У коридорі Артур зупинився перед дзеркалом. Показав йому язика. "Жовтий",— подумав він. Означення "жовтий" крутилося в мозку в пошуках асоціацій. Через п'ятнадцять секунд Артур лежав перед будинком. Точніше перед бульдозером, який поволі наближався до будинку.

Містер Л. Просер був звичайною людиною. Іншими словами, він був двоногою вуглецевою біоформою, що походила від приматів. Містеру Л. Просеру було за сорок. Він був чоловік опасистий, не дуже стежив за своєю зовнішністю і працював у місцевій раді. Незвичним було лише те (але про це Л. Просер навіть не здогадувався), що сам він був прямий нащадок Чінгісхана по чоловічій лінії. Зовні риси монголоїдної раси не виявлялися — численні покоління добре-таки перемішали вихідний набір генів, і єдине, що лишилось у нього від великого предка, це велике черево і незбагненний потяг до головних уборів з натурального хутра.

За інших часів Л. Просер мав би шанс стати великим воїном, а нині він був усього-на-всього нервовою, засмиканою людиною. Сьогодні додався новий привід для його знервованості та засмиканості — йому не вдавалося зробити те, що було його службовим обов'язком, а саме: знести будинок Артура Дента. А знести його треба було сьогодні.

— Вставайте, містере Дент,— сказав він,— не робіть дурниць. Не будете ж ви, справді, лежати тут до скону віків.— Л. Просер спробував надати очам зловісного блиску, але йому це не вдалося.

— Пропоную вам заклад,-Артур хлюпнув на нього грязюкою,-хто заржавіє першим: я чи ваш бульдозер.

— Гадаю, що вам краще не чинити опір,— сказав містер Просер, крутячи на голові хутрову шапку. — Проїзд однаково буде збудований!

— Цікаво,— Артур тягнув час,— кому потрібен ваш проїзд?

— Себто як "кому потрібен",— містер Просер зібрався насваритися на нього пальцем, потім передумав і засунув руку в кишеню. — Нам необхідно будувати дороги.

Проїзди — це такі пристосування, які допомагають одним людям дуже швидко переміщатися із пункту А в пункт Б, а іншим — із пункту Б в пункт А. Мешканці пункту В, який міститься між А і Б, можуть до нестями ламати голову над питанням, що такого особливого е в пункті А, коли туди прямує стільки бажаючих із Б, і чим це знаменитий Б, який притягує, мов магнітом, стількох мешканців пункту А. Як було б добре, думають мешканці пункту В, коли б люди раз і назавжди обрали собі місце проживання і не гасали по світу.

Містер Просер хотів би опинитись у пункті Г. Цей пункт був розташований далеко від пунктів А, Б і В. Він би волів мати там затишний будиночок і прикрасив би його своєю колекцією бойових сокир. А свій час проводив би у пункті Д, тобто в найближчій до пункту Г пивній. Л. Просер навіть знав, де б він розмістив колекцію — над вхідними дверима. Його дружина скорше віддала б перевагу виткій троянді, але він наполягав на сокирах. Сокири він любив понад усе на світі.

А нині посмішки бульдозеристів укидали його в жар.

Містер Просер переніс центр ваги із лівої ноги на праву, та легше йому не стало. Упевненість у тому, що ця затія — марна справа, міцнішала з кожною хвилею. Головне за такої ситуації — не втратити почуття власної гідності.

— Послухайте, Денте,— містер Просер перейшов у наступ,— у вас було доволі часу, щоб подати скаргу.

— Доволі часу,— ревнув Артур. — Та я вперше почув про це учора; приперся якийсь роботяга, і коли я запитав його, чи не прийшов він вимити вікна, він сказав, що прийшов зносити будинок. Звичайно, він не одразу зізнався. Ні, спочатку він вимив кілька вікон і злупив із мене п'ятірку.

— Але ж плани реконструкції було вивішено в нашій конторі дев'ять місяців тому.

— Звичайно ж. Тільки-но я почув новину, як одразу пішов прямісінько туди. Мені здається, ви не дуже їх рекламували. Нікого про них не повідомили.

— Вони висіли на стенді...

— На стенді? Мені довелося перевернути догори дном вашу богадільню, перш ніж я знайшов їх на горищі...

— Саме там у нас дошка оголошень.

— ...з ліхтариком.

— Мабуть, не стало електрики.

— Цього разу світло зникло разом із східцями.

— Яка різниця. Врешті-решт, ви ж знайшли план.

— Так,— погодився Артур,— знайшов. Він був запнутий у розбитий унітаз, який у свою чергу був похований під купою мотлоху в найтемнішому закутку горища. Там на дверях табличка "Обережно, леопарди".

У небі пропливла хмаринка. Вона кинула тінь на Артура Дента, що незворушно лежав у холодній грязюці. Вона кинула тінь на дім Артура Дента.

— Вашу халупу важко розцінювати як пам'ятник архітектури,— насупився містер Просер.

— Можете називати мій дім як завгодно. Від цього він не стане подобатися мені менше.

— Ось бачите, проїзд вам сподобається ще більше.

— О, замовкніть на милість,— мовив Артур Дент,— замовкніть і котіться звідси подалі. Та прихопіть із собою цей проклятущий проїзд. Ви дієте протизаконне і чудово це розумієте.

Містер Просер роззявив рота, хапаючи повітря. В його уяві виникла незбагненна для його розуму, але приємна для його душі картина. Яскраве полум'я пожирало будинок Артура Дента, а сам він, лементуючи, тікав геть, поміж лопаток стирчали три списи. Останнім часом подібні видіння досить часто з'являлися містеру Просеру, що, однак, не дуже його тішило. От і зараз він так рознервувався, що, заїкаючись, не міг вимовити ані слова.

— Послухайте, Денте..,— спромігся сказати він зрештою.

— Що ще? — запитав Артур.

— Як ви гадаєте, чи дуже постраждає цей бульдозер, якщо я візьму і проїдусь прямісінько по вас?

— Думаю, що дуже,— відповів Артур.

— Помиляєтесь, зовсім ні, аніскільки не постраждає,— гаркнув містер Просер і пішов геть, дивуючись, чому його мозок заполонили тисячі кіннотників.

За дивним збігом обставин слова "зовсім ні" були б відповіддю на запитання:

чи підозрював Артур, що його найближчий друг походить не від мавпи, що він виходець з однієї маленької планети неподалік зірки Бетельгейзе, а зовсім не з Гілдфорда, як сам запевняв.

Артур Дент не мав щонайменшого уявлення про зірку Бетельгейзе.

Його приятель прилетів на Землю майже п'ятнадцять років тому й майже одразу увійшов у місцевий світ. Усі ці роки він досить вдало прикидався безробітним актором.

Його звали Форд Префект. Він сам обрав собі це ім'я,— на його думку таке, що найменше привертає увагу.

Зовнішністю Форд Префект також не дуже вирізнявся. Руде, трохи кучеряве волосся він зачісував назад. Шкіра — тонка й прозора — так щільно обтягувала обличчя, що, здавалося, ось-ось трісне. У цьому обличчі, безсумнівно, було щось незвичайне, але ніхто не міг сказати, що саме. Можливо, застиглий погляд, що від нього у співрозмовника починали сльозитися очі. Можливо — надто широка посмішка, від якої здавалося, що він ладен вчепитися вам у горлянку.

Нові приятелі вважали Форда екстравагантним, але не здатним когось образити, диваком і випивакою, одне слово, ексцентричною людиною. Форд полюбляв, наприклад, з'являтися непрошеним на університетську вечірку, напивався там і починав суперечку з астрофізиками, беручи їх на глузи. Закінчувалося це тим, що його виганяли втришия.

Інколи він впадав у задуму і годинами стояв на місці, втупившись у зоряне небо. Якщо до нього звертались, він здригався від несподіванки, ніяковів, але тут-таки опановував себе і відповідав із удаваною легкістю:

— Чекаю, чи не з'являться літаючі тарілки.

Всі сміялись і запитували, які саме літаючі тарілки він сподівається вгледіти.

— Зелені,— відповідав Форд Префект, зловісно посміхаючись, а тоді зривався з місця й біг до найближчого бару, де ставив випивку на всіх.

Такі вечори закінчувались завжди однаково.

1 2 3 4 5 6 7