— Але пригнічень чого?
Мері довелося пояснити.
— Природних статевих інстинктів, — заговорила вона повчально. Але Анна урвала її.
— А, он ви про що. Пригнічення! Старі діви і таке інше. Але до чого це все?
— А до того, — сказала Мері, — що пригнічувати свої інстинкти небезпечно. Я починаю відзначати в себе симптоми, подібні до тих, про які пишуть у книжках. Мені весь час сниться, ніби я падаю у колодязь; а іноді — що лізу по драбині. Мене це дуже турбує. Надто вже ясно виражені симптоми.
— Невже?
— Якщо не стерегтися, можна стати німфоманкою. Ви навіть уявити собі не можете, наскільки серйозна річ ці пригнічення, коли вчасно їх не позбутися.
— Звучить аж надто страшно, — сказала Анна. — Але я не бачу, чим вам можу допомогти.
— Я просто хотіла обговорити це з вами.
— Звичайно, звичайно. З великою приємністю, люба Мері.
Мері відкашлялась і глибоко вдихнула.
— Я гадаю, — мовила вона повчальним тоном, — я гадаю, що молода інтелігентна жінка двадцяти трьох років, яка живе в цивілізованому суспільстві у двадцятому столітті, не повинна мати упереджень.
— Мушу зізнатися, в мене ще залишилося кілька.
— Але не відносно пригнічень.
— Так, відносно пригнічень — небагато; це правда.
— Або, точніше, щодо того, як їх позбутися.
— Цілком слушно.
— Таким чином, ми одержали важливий засновок, — сказала Мері. Серйозність проступала в кожній рисочці її круглого юного обличчя, випромінювалася з великих синіх очей. — Тепер ми підійшли впритул до тези про бажаність досвіду. Сподіваюся, ми погодимося на тому, що обізнаність бажана, а її відсутність небажана.
Слухняна, як ті шанобливі учні, від яких Сократ міг почути будь–яку потрібну йому відповідь, Анна ствердно кивнула.
— І ми так само погодимося, сподіваюсь, що шлюб являє собою те, чим він є.
— Звичайно.
— Чудово! — сказала Мері. — А оскільки пригнічення являють собою те, чим вони є…
— Безперечно.
— …то з цього може випливати лише один висновок.
— Але я це знала, — вигукнула Анна, — ще до того, як ви почали!
— Так, але тепер це науково доведено, — сказала Мері. — Треба міркувати логічно. А зараз перейдімо…
— Перейдімо до чого? Ви ж уже дійшли єдино можливого висновку, причому за допомогою логіки, чого б ніколи не змогла зробити я. Тепер вам лишається тільки повторити все це кому–небудь, хто вам подобається, хто вам справді дуже подобається, кому–небудь, у кого ви закохані, якщо дозволите мені висловитися так прямолінійно.
— Таж питання якраз у цьому! — скрикнула Мері. — Я ні в кого не закохана.
— Тоді, на вашому місці, я почекала б, поки це станеться.
— Але ж не можу я щоночі бачити уві сні, як падаю в колодязь. Це дуже небезпечно.
— Ну, коли це справді так небезпечно, ви, звичайно, повинні вжити якихось заходів. Ви повинні когось знайти.
— Але кого? — Зморшки задуми покраяли чоло Мері. — Це має бути хтось інтелігентний, хтось такий, чиї інтелектуальні запити я можу поділяти. Окрім того, цей хтось повинен по–справжньому шанувати жінок, вміти серйозно говорити про свою роботу і свої погляди, а також про мою роботу і мої погляди. Як бачите, не так просто знайти підхожу особу.
— Що ж, — мовила Анна, — тепер у цьому домі перебувають троє вільних інтелігентних чоловіків. Почнімо з містера Скогана; проте він уже, мабуть, являє собою надто антикварну цінність. Отже, залишаються Гомбо і Деніс. Чи погодимося ми на тому, що вибір обмежується ними двома?
Мері згідно кивнула.
— Я гадаю, що нам треба було б… — почала вона й замовкла, трохи наче збентежена.
— У чім річ?
— Бачите, я не певна, — сказала Мері з придихом, — чи справді вони вільні. Я подумала, що, може, ви могли б… могли б…
— Дуже мило з вашого боку, що ви згадали про мене, дорога Мері, — відповіла Анна, і на обличчі її майнула ледь помітна кошача посмішка. — Але що стосується мене, то вони обидва абсолютно вільні.
— Я дуже рада, — мовила Мері з неприхованою полегкістю. — Тепер перед нами постає питання: котрий із двох?
— Я не можу вам щось порадити. Це залежить від ваших смаків.
— Це залежить не від моїх смаків, — сказала Мері, — а від їхніх достоїнств. Ми повинні їх зважити й обговорити ретельно і безсторонньо.
— Зважуйте їх краще самі, — сказала Анна. В кутиках її уст і навколо прижмурених очей ще залишився слід посмішки. — Я не хочу ризикувати, даючи вам хибну пораду.
— Гомбо обдарованіший, ніж Деніс, — почала Мері, — але він менш цивілізований. — Те, як Мері проказала слово "цивілізований", надало йому особливого, додаткового значення. Вона старанно вимовила його на всю ширину рота, з легким шипінням на свистячих приголосних. Цивілізованих людей на світі так мало, і вони здебільшого французи. — Цивілізованість у людині — це найважливіше, ви згодні?
Анна підняла руку.
— Я не буду вам давати порад, — сказала вона. — Ви повинні вирішити самі.
— Родина Гомбо, — замислено вела далі Мері. — походить із Марселя. Досить небезпечна спадковість, якщо зважити на становище жінки серед романських народів. І в той же час я іноді сумніваюся, чи Деніс по–справжньому серйозна людина, чи, може, він дилетант. Це дуже важко вгадати. Як ви вважаєте?
— Я не слухаю, — відказала Анна. — Я відмовляюся брати на себе найменшу відповідальність.
Мері зітхнула.
— Що ж, — мовила вона. — Г адаю, мені краще лягти й поміркувати над цим.
— Ретельно і безсторонньо, — підказала Анна.
У дверях Мері обернулася. Вона сказала: "На добраніч" — і здивувалася, чого це Анна так дивно посміхається. Мабуть, просто так, подумала вона. Анна часто посміхалася без видимої причини; можливо, це звичка й більше нічого.
— Сподіваюся, цієї ночі мені не снитиметься знову, що я падаю в колодязь, — додала вона.
— Драбини — гірше, — відповіла Анна. Мері кивнула головою.
— Так, драбини куди небезпечніші.
У неділю сніданок відбувався на годину пізніше, і Прісілла вшанувала його своєю присутністю, хоч звичайно не з'являлася на людські очі аж до другого сніданку. Вона сиділа на чільному місці, убрана в чорний шовк, з рубіновим хрестом і неодмінною низкою перлів на шиї. Величезна недільна газета ховала від решти світу все, крім верхівки її зачіски.
— Ого, "Саррі" виграв з різницею в чотири очка, — пробурмотіла вона крізь повний рот. — Сонце перебуває близько від Лева — ось у чім річ!
— Чудова гра цей крикет, — добродушно зауважив містер Барбік'ю-Сміт, ні до кого конкретно не звертаючись. — Така англійська.
Дженні, що сиділа поруч із ним, раптом стрепенулася.
— Що ви сказали? — перепитала вона.
— Така англійська, — повторив містер Барбік'ю-Сміт.
Дженні здивовано глянула на нього.
— Звичайно, я англійка, а хто ж іще.
Він уже почав був пояснювати, коли місіс Уїмбуш відклала газету і відкрила своє обличчя, квадратне, вкрите шаром рожевої пудри, увінчане ореолом оранжевого волосся.
— Сьогодні якраз починається нова серія статей про потойбічний світ, — звернулася вона до містера Барбік'ю-Сміта. — На цей раз вона називається Жраша Літа і Г еєна".
— Жраша Літа", — повторив містер Барбік'ю-Сміт, приплющуючи очі. — ^аша Літа. Прекрасна назва. Прекрасна… прекрасна.
Мері сіла поруч із Денісом. Після цілої ночі ретельних обрахунків вона спинила свій вибір на ньому. Можливо, він не такий талановитий, як Гомбо, можливо, йому трохи бракує серйозності, але він якось певніший.
— Чи багато віршів пишете ви тут, за містом? — спитала вона невимушено й серйозно.
— Ні, — коротко відповів Деніс. — Я не взяв із собою машинки.
— Ви хочете цим сказати, що не можете писати без машинки?
Деніс похитав головою. Він не терпів розмов за сніданком і, крім того, хотів чути, що каже містер Скоган на тому кінці стола.
— …Мій план розв'язання церковної проблеми, — говорив містер Скоган. — напрочуд простий. Нині англіканське духівництво носить комірці задом наперед. Я примусив би їх носити задом наперед не тільки комірці, а й весь одяг: сюртук, жилет, брюки, черевики — так, щоб кожний панотець показував світові гладенький фасад, не порушений ні запонками, ні гудзиками, ні шнурками. Обов'язкове запровадження такої уніформи діяло б на тих, хто бажає увійти в лоно церкви, як корисний стримуючий засіб. Водночас це надзвичайно посилило б те, на чому так справедливо наполягав архієпископ Лод, — "красу святості" — у тих небагатьох, кого не вдасться стримати.
— Виявляється, в пеклі, — прочитала Прісілла із своєї недільної газети, — діти розважаються тим, що здирають шкіру з живих ягнят.
— Але ж, дорога леді, це тільки символ, — озвався містер Барбік'ю-Сміт, — матеріальний символ духовної істини. Ягнята втілюють…
— Тепер перейдімо до військової форми, — правив своєї містер Скоган. — Коли яскраво–червоні мундири та блискучі кокарди було замінено хакі, знайшлися люди, котрі висловлювали побоювання щодо майбутнього воєн. Але згодом, коли вони зрозуміли, наскільки елегантна нова англійська форма, як щільно облягає вона талію, як сластолюбно випинає стегна за допомогою бічних турнюрів–кишень, коли вони усвідомили дивовижні можливості бриджів і чобіт, то заспокоїлися. Скасуйте цю елегантність і спробуйте запровадити військову форму з полотна й прогумованої тканини, і ви дуже скоро побачите, що…
— Хто–небудь піде зі мною до церкви сьогодні? — спитав Г енрі Уїмбуш. Ніхто не відгукнувся. Тоді він причепурив свою нехитру пропозицію: — Бачте, я читатиму з біблії. І до того ж буде містер Бодихем. Його проповіді часом варто послухати.
— Дякую, дякую, — сказав містер Барбік'ю-Сміт. — Як на мене, то я віддаю перевагу богослужінням у нескінченному храмі Природи. Як це передав наш Шекспір? "Проповіді в книжках, каміння в бурхливих струмках" — Красивим жестом він показав на вікно, але вже в ту мить, коли підіймав руку, його почало тривожити хоч і невиразне, але настійне й неприємне відчуття, що з цитатою він щось наплутав. Але в якому місці? У камінні? У проповідях? Чи в книжках?
Містер Бодихем сидів у кабінеті у себе вдома. Готичні вікна стилю дев'ятнадцятого століття, вузькі й загострені догори, неохоче пропускали світло; у кімнаті було темно, хоч надворі сяяв липневий полудень. Під стінами вишикувались яруси книжкових полиць, покриті коричневим лаком і заставлені шеренгами товстих, важких теологічних фоліантів, із числа тих, якими у другорозрядних книгареньках звичайно торгують на вагу.