Брама сприйняття

Однак можна узагальнити з нечисленних до­сліджених випадків реакцію більшості з тих, хто прийняв під наглядом мескалін.

(1) Пам'ять і "конкретне мислення" певною мірою, якщо не цілковито притупляються. (Прослуховуючи запис своєї розмови під впли­вом наркотику, я б не сказав, що виглядав дурніше, ніж звичайно.)

(2) Зорові відчуття стають гострішими, око відкриває незаймане сприйняття дитинства, коли чуття дотику не підкорялося миттєво й автоматично ідеї. Вплив простору зменшуєть­ся, а вплив часу сходить нанівець.

(3) Хоч інтелект залишається незмінним, а сприйняття безмежно поліпшується, воля зазнає глибоких змін на гірше. Той, хто приймає мескалін, не вбачає потреби в будь-якій дії й сприймає більшість ситуацій, в яких звичайно ладен був боротися і страждати, відверто нудними. Вони його не цікавлять, оскільки є речі важливіші, що про них варто думати.

(4) Ці важливіші речі можуть сприйматися або "зовні" (як було в моєму випадку), або "всередині", або в обох снітах, внутрішньому і зовнішньому, одночасно чи послідовно. А те, що вони важливіші, видається самоочевидним кожному, хто приймає мескалін, якщо в нього здорова печінка і непорушена свідомість.

Такий ефект мескаліну і можна було чекати від наркотику, здатного послабити дійовість мозкового обмежувального клапана. Коли в мозку вичерпується цукор, непідгодоване "его" слабшає, забуває про свої обов'язки й цілковито втрачає інтерес до тих просторових і часових зв'язків, що так багато важать для організму, який прагне утриматися в цьому світі. Коли крізь продірявлений клапан просотується Вели­кий Розум, виникають найрізноманітніші, непо­трібні з біологічного погляду, явища. В одних випадках це може бути надчуттєве сприйняття. Іншим відкривається світ візіонерської краси. Ще інші пізнають благодать, незмірну цінність і багатозначність голого існування, визначеної, не умоглядної події. На останній стадії втрати "его" з'являється "невиразне знання" того, що Все присутнє в усьому і що Все, насправді,— кожний. Це та межа, як мені здається, до якої може наблизитися обмежена свідомість в "осяг­ненні всього, що відбувається деінде у всесвіті".

Якою мірою багатозначне в цьому контексті сприйняття кольору, загострене під впливом мескаліну! Для окремих видів тварин украй важлива з біологічного погляду здібність розріз­няти певні відтінки. Але в межах свого утилітарного спектра більшість істот — цілко­виті дальтоніки. Скажімо, бджоли більшу частину свого часу віддають тому, що "позбав­ляють незайманості розквітлих дів весни", однак, як довів фон Фріш[6], розрізняють при цьому лише кілька кольорів. Розвинуте чуття кольорового сприйняття в людини — біологічна розкіш, неоціненна для неї як для розумної й духовної істоти, але непотрібна для її виживання як тварини. Судячи з прикметників, що їх Гомер уклав у вуста своїх героїв Троянсь­кої війни, вони не набагато перевищували бджіл в умінні розрізняти кольори. Принаймні у цьому розумінні розвиток людства справляє враження.

Мескалін додає всім барвам яскравості, через що перципієнт може розрізняти найтонші відтінки, яких у звичайних умовах не помічає. Може виникнути думка, що для Великого Розуму так звані вторинні особливості речей є головними. Усупереч Локку, почуття безпо­милково підказує, що кольори важливіші й заслуговують на більшу увагу, ніж маси, положення і розміри. Подібно до тих, хто приймає мескалін, багато містиків бачать над­природно яскраві кольори не лише внутрішнім зором, а й у навколишньому об'єктивному світі. Схожі свідоцтва наводять медіуми й вразливі люди. Є медіуми, для яких коротке одкровення того, хто приймає мескалін, є довголітнім досвідом щоденних і щогодинних переживань.

Від цього розлогого, але необхідного відступу в область теорії повернімось тепер до наших дивовижних фактів — чотирьох бамбукових ні­жок посеред кімнати. На зразок нарцисів Вордсворта, вони принесли із собою все ба­гатство — безцінний дар нового ясного розу­міння самої Природи речей і скромніший дарунок особливого одкровення, зокрема в га­лузі мистецтва.

Троянда є троянда, є троянда. Одначе ці ніжки стільця були і ніжками стільця, і святим Михайлом, і всіма ангелами небесними. Через чотири-п'ять годин після початку експерименту, коли вплив мозкової сахарної недостатності зменшився, мене повели на невелику прогу­лянку містом, під час якої ми зазирнули до закладу, що скромно звався "Найбільшою в світі крамницею усякої всячини". У глибині цієї крамниці, поміж іграшок, вітальних листівок, коміксів стояв навдивовиж солідний ряд книжок з мистецтва. Я взяв навмання першу-ліпшу книжку. Вона була присвячена Ван Гогу і мала на обкладинці картину "Стілець" — дивовиж­ний портрет Ding an Sich[7], яку божевільний художник побачив з благоговійним жахом і спробував втілити на полотні. Однак це виявилося завданням, непосильним навіть для генія. Стілець, побачений Ван Гогом, був, по суті, таким самим, як і стілець, побачений мною. Втім, стілець на його картині, хоч і незрівнянно реальніший за будь-який стілець у звичайному сприйнятті, залишався, однак, усього тільки незвичайним виразним символом факту. Факту відбитої Сутності; це була лише емблема. Такі емблеми виступають джерелами справжнього знання про Природу речей, а це знання може підготувати розум до їхнього сприйняття і мит­тєвого осмислення за власними мірками. Але не більше. Хоч би якими виразними були символи, вони ніколи не зможуть замінити речей, що стоять за ними.

У цьому контексті було б цікаво розглянути праці з мистецтва великих знавців Сутності. Які картини розглядав Екхарт? Які скульптури й картини зіграли вирішальну роль у релігійному досвіді св. Йоанна Хрестителя, Хакуїна, Гуейнена чи Вільяма Лоу?[8] Я безсилий відповісти на ці запитання, однак глибоко підозрюю, що більшість великих знавців Сутності мало за­хоплювалися мистецтвом — хто просто не бажав мати з ним справи, а хто задовольнявся тим, що критики назвали б другосортним чи навіть десятисортним. Для людини, чий пере­мінений і підвладний змінам розум міг уздріти Все в усьому сутньому, аж ніяк не важив той факт, чи був твір навіть релігійного живопису другосортним чи десятисортним. Мистецтво, на мою думку,— заняття для початківців і для тих глибоко заблудлих, що привчили свій розум задовольнятися ерзацем Сутності, символами, а не тим, що вони значать, вишукано складеним рецептом замість справжньої страви.

Я повернув Ван Гога на місце і взяв книжку, що стояла поруч. Вона була присвячена Боттічеллі. Я почав гортати. "Народження Венери" ніколи не викликало в мене захоплення. "Венера і Марс" сповнені тієї чарівливості, що її так заповзято засудив бідолаха Раскін у розпал своєї розтягнутої любовної драми. Розкішна й ускладнена картина "Наклеп". І раптом менш знайома і не надто гарна картина "Історія Юдіфі". Вона мене захопила, і я зачаровано розглядав — але не бліду невротичну героїню з її супутником, не волосату голову жертви чи весняний ландшафт на далекому плані, а багря­нистий шовк зібраної зморшками на ліфі сукні Юдіфі з розвіяною пеленою.

Те саме я вже бачив раніше, зранку, між розгляданням квітів і меблів, коли випадково опустив очі й почав захоплено розглядати свої схрещені ноги. Який лабіринт невимірно бага­тозначної складності в зморшках на штанах! А в структурі сірої фланелі — яка багата, казкова пишнота! Так само й тут, на картині Боттічеллі.

Цивілізовані люди носять одяг, тому ні портретування, ні міфологічні чи історичні сюжети не обходяться без показу зібганої в зборки тканини. Можна розібратися, звідки все почалося, однак пояснити головний мотив усіх пластичних мистецтв — пишний розвиток убрань — простим кравецтвом неможливо. Ху­дожники, вочевидь, завжди любили убрання заради самого убрання, або, радше, заради самих себе. Коли малюєш чи вирізьблюєш одяг, то створюєш з практичного погляду абстрактні, можна сказати, необумовлені форми, яким віддають перевагу навіть художники суто нату­ралістичної традиції. У звичайній Мадонні чи Апостолі чисто людський, цілковито репрезен­тативний елемент складає лише близько десяти відсотків. Усе решта — різноколірні варіації на невичерпну тему зібганої в зборки вовняної чи полотняної тканини. Але ці дев'ять десятих непрезентативних частин Мадонни чи Апостола, можливо, так само важливі якісно, як і кількісно. Дуже часто вони визначають тон усього твору мистецтва, дають ключ до розкриття теми, передають настрій, характер і ставлення до життя художника. Стоїчним спокоєм віє від рівних поверхонь і вільних, незужмлених скла­док костюмів П'єро делла Франческа. Розіпнутий між дійсним і бажаним, цинічним та ідеальним, Бертіні вдало сполучає майже кари­катурну правдоподібність облич із жахливими кравецькими абстракціями, що втілюють у ка­мені чи бронзі вічні риторичні штампи — героїзм, благочестя, піднесеність, якими по­стійно надихаються люди, у більшості випад­ків — даремно. Згадаймо і внутрішньо тривожні строї й мантії Ель Греко, і гострі, переплетені вогненні зборки, в які Козімо Тура одягає свої постаті: у першого традиційне духовне начало постає безіменним фізіологічним мученням, у другого — обпалює болісне відчуття сутності світу — чужості й ворожості. Або візьмемо Ватто. Його чоловіки й жінки грають на лютнях, збираються на "галантні свята", відпливають на острів Кіферу[9] на оксамитових галявинах і під благородними деревами. Їхня нескінченна ме­ланхолія і тяжка, болісна чуттєвість їхнього творця знаходять відбиток не в діях, жестах чи виписаних обличчях, а в характері й будові тканини тафтяних суконь, атласних пелерин і камзолів. Ні дюйма рівної поверхні, ні миті спокою чи впевненості, а лише шовкове буяння незліченних крихітних зборочок і зморщок з безперервним переходом — внутрішня не­впевненість передана бездоганною рукою майстра — від тону до тону, від одного невизначеного кольору до іншого. У житті людина гадає, а Бог рішає. У пластичних мистецтвах "гадає" суб'єкт твору, а те, що "рішає", позначене, з одного боку, характером художни­ка, а з другого (принаймні у портретуванні, історичному сюжеті і жанровому живопису),— вирізьбленим чи виписаним одягом. Між цими двома точками може трапитися так, що fete galant[10] розридається, розіп'ятий Христос стане вдоволеним, майже веселим, бичування — не­стерпно сексуальним, а портрет вершини жіно­чої глупоти (я маю на увазі незрівнянну мадам Муатессьє Енгра[11]) виразить якнайаскетичніший і безкомпромісний розум.

Але це не все.