Як пізно в житті ми відкриваємо для себе своє тіло!
— Струм не в мені, він у тобі. — Він знову поцілував її, шепочучи кілька разів поспіль її ім'я: Доріс, Доріс, Доріс. Цілуючи шию Доріс, білу, витягнуту, мов шия жертви, що очікує на жертовного ножа, він згадав, що доріс — це наукова назва морської миші. Морська миша схожа на ковбаску, вкриту лискучим мінливим хутром — незвичайна істота. Ні, доріс — це, здається, назва морського огірка, який у мить небезпеки вивертається навиворіт. Треба обов'язково знову поїхати до Неаполя, хоча б задля того, щоб завітати до акваріума. Ті морські створіння просто казкові, до неймовіри фантастичні.
— О Ведмедику! (Теж із зоології, але його причислили до суходольних тварин. І знову ці його утерті жартики!) — Ведмедику, я така щаслива.
— Я теж, — відповів містер Гаттон. А чи було то насправді так?
— Однак я так хотіла б знати, чи це справедливо. Скажи мені, Ведмедику, чи справедливо це, чи ні?
— Еге, люба моя, саме це цікавить мене останні тридцять років.
— Ведмедику, не кепкуй із мене. Я хочу знати, чи справедливо це; чи справедливо, що я зараз тут із тобою, що ми кохаємо одне одного, і що мене проймає струмом, коли ти торкаєшся мене.
— Справедливо? Скажімо, це безсумнівно краще. що тебе проймає струмом, аніж ти мусила б стримувати свої інстинкти. Фрейд каже: немає нічого гіршого за стримування.
— О, ти не хочеш допомогти мені. Чому ти завжди жартуєш? Якби ж то ти тільки знав, якою нещасною я почуваюся часами, коли думаю, що це несправедливо. Ти ж, напевно, знаєш про пекло й таке інше. Я не знаю, що маю робити. Іноді я думаю, що мені не слід тебе кохати.
— А ти змогла б? — спитав містер Гаттон, упевнений у силі своїх чарів спокусника та у своїх вусах.
— Ні, Ведмедику: ти добре знаєш, що не змогла б. Але я б могла втекти від тебе, сховатися деінде. Я б могла зачинитися й більше не приходити до тебе.
— Дурненька! — він ще міцніше пригорнув її до себе.
— Любий, я сподіваюся, що ми все робимо правильно. А іноді мені й байдуже, чи правильно це, чи ні.
Містер Гаттон був зворушений. Він почував себе оборонцем цього маленького створіння. Він притулився щокою до її волосся, і вони сиділи мовчки, а автомобіль, погойдуючись та підкидаючи їх, мчав уперед, жадібно поглинаючи білий шлях та запорошені кущі обабіч.
— Прощавай. Прощавай.
Машина рушила, набрала швидкість і зникла за поворотом, а Доріс залишилася стояти біля дороговказу на перехресті. їй ще й досі було млосно, і у неї паморочилася голова від його поцілунків та пристрасних доторків його ніжних рук. Щоб дійти до тями й набратися сил, аби дійти додому, вона глибоко вдихнула. Вона мала півмилі, щоб вигадати якусь відмовку.
Зоставшись наодинці, містер Гаттон раптом відчув напад страшенної нудьги. Місіс Гаттон лежала на канапі у своєму будуарі й розкладала пасьянс. Дарма що стояв теплий липневий вечір, у каміні палали дрова. Чорний шпіц, розморений теплом та процесом травлення, спав біля вогню.
— Пхе! Тобі не здається, що тут занадто спекотно? — спитав містер Гаттон, заходячи до покою.
— Але ж ти знаєш, що я мушу бути в теплі. — В її голосі майже бриніли сльози. — Мене так морозить.
— Сподіваюсь, тобі сьогодні краще?
— Боюся, що не дуже.
Розмова урвалася. Містер Гаттон стояв, спираючись спиною на камін. Він подивився на шпіца, що лежав біля його ніг, кінчиком правого черевика перекинув песика на спину й почухав тому груди та живіт у білих цяточках. Тварина завмерла в екстазі. Місіс Гаттон продовжувала розкладати пасьянс. Зайшовши у безвихідь, вона змінила положення однієї карти, потім поклала на її місце іншу й продовжила гру. Пасьянс у неї виходив завжди.
— Доктор Ліббард вважає, що мені цього літа слід поїхати до Лландріндод Велза.
— То й їдь, люба, їдь обов'язково.
У Містера Гаттона з думки не йшли події того дня: Доріс і він приїхали до густого лісу, водієві наказали, щоб той почекав на них у тіні дерев, а самі пішли у безвітряне сонячне сяйво крейдяних скель, що були внизу.
— Я питиму там воду для моєї печінки, і він вважає, що мені не завадить масаж та електропроцедури.
Доріс із капелюшком у руці підкралася до чотирьох метеликів, що крутилися в танку довкола куща вдовиці; їх політ нагадував мерехтіння блакитного полум'я. Аж ось ураз блакитне полум'я розсипалося на вируючі лелітки; вона побігла за ними, сміючись та гукаючи, мов дитина.
— Я певен, тобі від цього полегшає, люба.
— Я подумала, а чому б і тобі не поїхати зі мною, любий.
— Але ж ти добре знаєш, що наприкінці місяця я їду до Шотландії. Місіс Гаттон подивилася на нього благальними очима.
— Мене так лякає ця подорож, — сказала вона. — Лише від думки про неї мені стає моторошно. Я не певна, що буду в змозі витримати її. І ти добре знаєш, що я не можу спати в готелях. А потім ще багаж, і всі ці клопоти. Ні, я не можу їхати туди сама.
— Але ж ти не будеш сама. З тобою буде твоя покоївка. — У його голосі чулося роздратування. Хвора жінка важилася на місце здорової. Його тягли геть від спогадів про сонячний пагорок та прудку веселу дівчину назад до цього спекотного, нездорового покою та його мешканки з її постійними бідканнями.
— Що ж, тоді я нікуди не поїду.
— Але ти мусиш, люба, якщо лікар радить тобі. І до того ж невеличка переміна піде тобі на користь.
— Я так не вважаю.
— Однак так вважає Ліббард, а він свою справу знає.
— Ні, я не в змозі їхати. Я дуже слабка. Я не можу їхати сама. — Місіс Гаттон витягла хусточку з чорної шовкової сумочки й піднесла її до очей.
— Дурниці, люба, ти повинна зробити зусилля.
— Краще дайте мені спокійно вмерти тут. — Наразі сльози її були щирими.
— На Бога! Ти можеш нарешті бути розважливою. Послухай-но, прошу тебе. Проте місіс Гаттон схлипувала чимраз дужче.
— Ет, ну що тут поробиш? — Він знизав плечима й вийшов із кімнати. Містер Гаттон визнав, що поводився недостатньо терпляче, проте йому було несила це витримати. Дуже рано в житті він виявив, що не тільки не відчуває співчуття до бідних, слабких, хворих та убогих, а просто ненавидить їх. Колись, на останньому курсі, він провів три дні в одному з благодійних притулків Іст-Енда. Він повернувся звідти сповнений глибокої, невикорінної відрази. Замість жаліти нещасних, він проклинав їх. Він розумів, що такі почуття не прикрашають його, і спочатку йому було соромно за себе. Однак зрештою він зробив висновок, що в цьому винна його вдача і що з цим нічого не вдіяти, і надалі він більше не відчував гризот із цього приводу. Емілі була здорова й гарна, коли він одружився з нею. Він кохав її тоді. Але тепер — хіба він винен у тому, що вона стала такою?
Містер Гаттон обідав на самоті. Їжа й випите зробили його добросерднішим, ніж він був до обіду. Щоб якось загладити свою провину за те, що не стримався, він пішов до жінчиного покою і зголосився почитати їй. Вона була зворушена, пристала з подякою на його пропозицію, і містер Гаттон, який особливо пишався своєю вимовою, запропонував почитати щось легеньке французькою.
— Французькою? Мені так подобається французька, — місіс Гаттон говорила про мову Расіна, немовби то був зелений горошок.
Містер Гаттон побіг до бібліотеки й повернувся з жовтим томом. Він почав читати. Намагання вимовляти якомога правильніше цілком поглинуло його увагу. Але ж яка гарна у нього вимова! Здавалося, що сам факт її неперевершеності поліпшував якість роману, який він читав. Наприкінці п'ятнадцятої сторінки, звук, який не викликав жодного сумніву, змусив його відірватися від книжки. Він глянув: місіс Гаттон спала. Він трохи посидів, вдивляючись з якоюсь байдужою цікавістю в обличчя сплячої. Колись воно було гарне; колись, давно, тільки-но він бачив його, або лише самий спомин про нього, викликали в нього такі сильні почуття, яких він не відчував ані до того, ані опісля. Тепер воно було у зморшках і бліде, мов у мерця. Шкіра щільно обтягувала вилиці й перенісся гострого, пташиного носа. Заплющені очі глибоко позападали в очницях, по краях яких випирали кістки. Світло від лампи, що падало на її обличчя, дужче підкреслювало його западини та виступи. То було обличчя мертвого Христа з картини Моралеса.
La squelette etait invisible
Au temps heureuxs de l'art paїn[4].
Він здригнувся й навшпиньки вийшов з кімнати.
Наступного дня місіс Гаттон вийшла до ланчу. Вночі у неї було серцебиття, однак зараз вона почувалася краще. До того ж вона воліла сама вшанувати гостю. Місіс Спенс вислухала її бідкання щодо Лландріндод Велза, голосно співчувала, була надміру щедрою на поради. І хоч що вона говорила, завжди це було надто промовисто. Вона нахилялася вперед, прицілювалася, так би мовити, мов та гармата, і вистрілювала слова. Бабах! Набій в її душі запалювався, слова зі свистом вилітали з вузького дула її рота. Вона була кулеметом, що зрешечував хазяйку співчуттям. Містер Гаттон теж був не раз підпадав під такий само обстріл, здебільшого літературного або філософського характеру — обстріл Метерлінком[5], Анні Безант[6], Бергсоном[7], Вільямом Джеймсом[8]. Сьогодні набої були медицинські. Вона говорила про безсоння, просторікувала про переваги ліків, які не завдають шкоди, базікала про милосердя фахівців. Під цим обстрілом місіс Гаттон розквітла, мов квітка на сонці.
Містер Гаттон тільки мовчки дивився на них. Йому завжди було цікаво спостерігати за Дженіт Спенс. Він не був настільки романтичним, щоб припускати, що кожне обличчя лише приховувало собою якийсь внутрішній образ, прекрасний чи загадковий, і що пуста жіноча балаканина — то тільки туман над таємничими затоками. Наприклад, його дружина і Доріс — вони були тим, чим здавалися, та й годі. Одначе, цього не можна було сказати про Дженіт Спенс. Ось у її випадку можна було бути певним, що за усмішкою Джоконди й густими римськими бровами ховалося якесь дивне, незнайоме обличчя. Питання було лише в тому, що то було за обличчя? Містер Гаттон ніколи не спромагався цього зрозуміти.
— А може, вам зовсім і не потрібно буде їхати до Лландріндода, — говорила міс Спенс. — Якщо ви швидко одужаєте, доктор Ліббард дозволить вам залишитися вдома.
— Я тільки на це й маю надію. Справді, я сьогодні почуваюся набагато ліпше.
Містерові Гаттону стало соромно. Може б вона почувалася добре кожного дня, якби він виявляв до неї більше співчуття.