Правда, не було грошей. Але командора це мало непокоїло. В Удоєві мандрівники добре пообідали.
— Про дрібні гроші турбуватися не треба, — сказав Остап, — вони валяються на дорозі, і ми їх будемо підбирати, скільки нам треба.
Поміж древнім Удоєвим, заснованим 794 року, і Чорноморськом, заснованим 1794 року, пролягло тисячу літ і тисячу кілометрів ґрунтової і шосейної дороги.
За цю тисячу літ на магістралі Удоїв — Чорне море з'являлися різноманітні фігури.
Рухались по ній роз'їзді прикажчики з товарами візантійських торговельних фірм. Назустріч їм з дрімучого лісу виходив Соловей-розбійник, кремезний чолов'яга у смушевій шапці. Крам він відбирав, а прикажчиків пускав у розход. Брели цією дорогою завойовники зі своїми дружинами, проїздили мужики, пленталися з піснями прочани.
Життя країни змінювалося з кожним сторіччям. Мінявся одяг, удосконалювалася зброя, були придушені картопляні заколоти. Люди навчилися голити бороди. Злетіла перша повітряна куля. Було винайдено залізні близнюки — пароплав і паровоз. Засурмили автомашини. А дорога лишилася такою ж, як і за Солов'я-розбійника… Горбата, вкрита вулканічним брудом чи засипана ядучим, наче порошок від блощиць, пилом, простяглась вона, наша вітчизняна дорога, мимо сіл, містечок, фабрик і колгоспів, простяглася тисячоверстою пасткою. Обабіч неї, в пожовклих, забруднених травах, валяються кістяки возів і замучені, конаючі автомобілі.
Можливо, емігрантові, який божеволіє від продажу газет серед асфальтових просторів Парижа, згадується російська ґрунтова дорога з чарівними подробицями рідного пейзажу: калюжа, в якій купається місяць, цвіркуни, що голосно виспівують свою вечірню молитву, і порожнє відро, що видзвонює, прив'язане до селянського воза. Але місячне сяйво тепер має інше призначення. Місяць може пристойно сяяти над гудроновими шосе. Симфонію селянського відерця замінили автомобільні сирени і клаксони. А цвіркунів можна буде слухати в спеціальних заповідниках: там будуть збудовані трибуни, і громадяни, підготовлені вступним словом якогось сивого цвіркунознавця, зможуть мати насолоду — послухати спів улюблених цвіркунів.
Розділ VII
СОЛОДКИЙ ТЯГАР СЛАВИ
Командор пробігу, водій машини, бортмеханік і "прислуга за все" почували себе прекрасно.
Ранок був прохолодний. В перламутровому небі плуталося бліде сонце. У траві викрикувала дрібна пташина наволоч.
Придорожні пташки-посмітюшки, не кваплячись, переходили дорогу перед самими колесами автомобіля. Степові обрії сочились бадьорими запахами, що коли б тут на місці Остапа був якийсь селянський письменник-середнячок з групи "Сталеве вим'я", він би не стримався, вийшов з машини, сів на траві і одразу ж написав на сторінках похідного блокнота нову повість, яка б починалася словами: "Ой, аж зопріли озимі! Розсупонилося сонце, порозтандикало своє проміння по всьому білому світу. Понюхав старий Ромуальдич свою онучу і весь аж перехнябився".
Але Остапові та його супутникам було не до цих поетичних сприймань. Ось уже цілу добу вони мчалися попереду автопробігу. їх зустрічали музикою і промовами. Діти на їхню честь били в барабани. Дорослі годували обідами і вечерями, щедро постачали заздалегідь заготовленими авточастинами. А в якомусь селищі їм піднесли хліб-сіль на дубовій різьбляній таці, з рушником, вишитим хрестиком. Хліб-сіль лежав на дні машини, між ногами Паніковського. Він весь час відщипував від коровая шматочки і зрештою видовбав у ньому мишачу нору. Після цього гидливий Остап викинув хліб-сіль на шлях. Ніч антилопівці провели в невеличкому селі, де їх дбайливо зустрів сільський актив. Вони вивезли звідтіль великий глечик пряженого молока і солодкі спогади про одеколонний запах сіна, на якому спали.
— Молоко і сіно, — сказав Остап, коли "Антилопа" залишала на світанку село, — що може бути краще! Завжди думаєш:
"Це я ще встигну. Ще багато буде в моєму житті молока і сіна". А насправді цього вже ніколи більше не буде. Отже, знайте: це була найкраща ніч у нашому житті, мої бідні друзі. А ви цього навіть не помітили.
Супутники Бендера дивились на нього з повагою. їх захоплювало легке життя, яке раптом відкривалося перед ними.
— Хороше жити на світі! — сказав Балаганов. — Ось ми їмо, ми ситі. Можливо, нас чекає щастя…
— Ви певні цього? — запитав Остап. — Щастя чекає нас на дорозі? Можливо, навіть вимахує нам крильцями від нетерпіння? "Де, — каже воно, — адмірал Балаганов? Чому його так довго немає?" Ви псих, Балаганов! Щастя нікого не чекає. Воно блукає по країні в довгому, білому хітоні, наспівуючи дитячу пісеньку:
"Ох, Америка — це країна, там гуляють і. п'ють без закуски". Але це наївне дитя треба ловити, треба йому сподобатись, йому треба догоджати. А у вас, Балаганов, з цим дитям роману не вийде. Ви голодранець. Погляньте, на кого ви схожі! Людина у вашому костюмі ніколи не здобуде щастя. Та й взагалі весь екіпаж "Антилопи" екіпірований дуже погано. Дивуюсь, як це нас ще вважають за учасників автопробігу! — Остап співчутливо оглянув своїх супутників і продовжував — Капелюх Паніковського мене просто непокоїть. Взагалі, його розкішний одяг можуть зрозуміти як виклик. Цей дорогоцінний зуб, ці зав'язки від підштаників, ці волосаті груди, прикриті лише галстуком… Простіше треба одягатися, Паніковський! Ви — поважний дідок. Вам потрібен чорний сюртук і касторовий капелюх… Балаганову буде до лиця ковбойка в клітку і шкіряні краги. Він одразу ж набуде вигляду студента, який займається фізкультурою. А зараз він схожий на матроса, якого звільнили за пияцтво з торгового флоту. Про нашого шановного водія я не кажу. Тяжкі злигодні, якими обдарувала його доля, не дали йому змоги одягтися відповідно до його високого звання. Невже ви не бачите, як би до його натхненного, трохи забрудненого мастилом обличчя підійшов шкіряний комбінезон і хромовий чорний картуз? Так, дітки мої, вам треба екіпіруватися.
— Грошей немає, — сказав, обернувшись, Козлевич.
— Шофер має рацію, — люб'язно відповів Остап, — грошей справді нема. Немає цих маленьких металевих круглячків, які я так люблю.
"Антилопа-Гну" сковзнула з пагорка. Поля продовжували поволі крутитись обабіч машини. Велика руда сова, що сиділа над самісіньким шляхом, схиливши голову набік, мов дурна, витріщувала жовті, зараз невидющі очі: Стривожений скрипом "Антилопи", птах розпустив крила, злетів над машиною і подався кудись у своїх нудних совиних оправах. Нічого більше, що заслуговувало б на увагу, на дорозі не сталось.
— Гляньте! — раптом заволав Балаганов. — Автомобіль! Остап наказав, про всяк випадок, сховати плакат, який умовляв громадян вдарити автопробігом по нехлюйству. Поки Паніковський виконував цей наказ, "Антилопа" наблизилась до зустрічної машини.
Закритий сірий "кадилак", зробивши невеличкий крен, стояв край дороги. Середньоросійська природа, яка віддзеркалювалась в його товстому полірованому склі, здавалася гарнішою і значно чистішою, аніж це було насправді. Шофер, що стояв навколішки перед машиною, знімав покришку з переднього колеса. Над шофером, чекаючи, нудьгували три фігури в дорожних пісочних пальтах.
— Зазнали аварії? — запитав Остап, ввічливо знімаючи картуза.
Шофер підвів напружене обличчя і, нічого не відповівши, знову заглибився в роботу.
Антилопівці вилізли з свого зеленого тарантаса. Козлевич кілька разів обійшов чудесну машину, заздро зітхаючи, присів навпочіпки поруч з шофером і завів з ним розмову. Паніковський і Балаганов з дитячою цікавістю розглядали пасажирів, з яких двоє мали дуже пихатий закордонний вигляд. Третій, судячи по дурманячому калошному запаху, що йшов від його "резинотрестівського" плаща, був співвітчизник.
— Зазнали аварії? — повторив Остап, делікатно торкнувшись гумового плеча співвітчизника, водночас спиняючи мрійний погляд на іноземцях.
Співвітчизник роздратовано заговорив про шину, яка лопнула, але його бурчання пройшло повз Остапові вуха. На большаку, за сто тридцять кілометрів від найближчого окружного центру, в самій середині Європейської Росії біля свого автомобіля прогулювалися двоє товстеньких закордонних курчат. Ось що хвилювало великого комбінатора.
— Скажіть, — перебив він, — ці двоє не з Ріо-де-Жанейро?
— Ні, — відповів співвітчизник, — вони з Чікаго. А я — перекладач з "Інтуристу".
— Що ж вони тут роблять на перехрестку доріг, у дикому древньому полі, далеко від Москви, від балету "Червоний мак", від антикварних магазинів і знаменитої картини художника Рєпіна "Іван Грозний вбиває свого сина"? Не збагну! Нащо ви їх сюди завезли?
— А хай їм біс! — нудьгуючи, сказав перекладач. — Третій день уже гасаємо по селах, як очманілі. Зовсім мене замучили. Багато я мав справ з іноземцями, але таких ще не бачив. — І він махнув рукою в бік своїх рум'яних супутників. — Всі туристи як туристи, бігають по Москві, купують в кустарних магазинах дерев'яні дзбани — піяла. А ці двоє відбились. Почали роз'їжджати по селах…
— Це похвально, — сказав Остап. — Широкі маси мільярдерів знайомляться з побутом нового, радянського села.
Громадяни міста Чікаго пихато стежили за лагодженням автомобіля. На них були сріблясті капелюхи, заморожені крохмальні комірці й червоні матові черевики.
Перекладач з обуренням глянув на Остапа і викрикнув:
— Як же! Отак їм і потрібне нове село! Селянський самогон їм потрібен, а не село!
При слові "самогон", яке перекладач вимовив з наголосом, джентльмени занепокоєно озирнулися і почали наближатись до співрозмовників.
— Ось бачте! — сказав перекладач. — Вони не можуть спокійно чути це слово.
— Гм… Тут якась таємниця, — сказав Остап. — Або ж зіпсований смак. Не розумію, як можна любити самогон, коли на нашій батьківщині є такий великий вибір благородних міцних напоїв.
— Все це значно простіше, аніж здається, — сказав перекладач. — Вони шукають рецепт виготовлення доброго самогону.
— Ну, звичайно! — викрикнув Остап. — Адже у них "сухий закон". Все зрозуміло… Дістали рецепт? Що, не дістали? Ну, ще б! Ви б ще приїхали на трьох автомобілях! Ясна річ: вас приймають за начальство. Ви і не дістанете рецепта, можу вас запевнити.
Перекладач почав скаржитись на іноземців:
— Вірите — напосіли на мене: скажи та скажи їм секрет самогону.