Ні, вона навіть перечила раз у раз чоловікові, ніби теж тямила щось у будівництві! Темноволоса, чорноока, завзята Рейчел, невтримно балакуча, вона могла б, у разі потреби, стати найпереконливішим у світі доказом на користь безшлюбності.
— Даруйте, мілорде, але я не можу змовчати! Я трохи знаюсь на цих речах, бо чула, що казав старий Род-жерів учитель. "Дитино моя,— розумієте, він називав мене дитиною, бо Роджер тоді був у нього за помічника,— дитино моя, шпиль має йти вглиб настільки ж, як увись". Чи, може, увись настільки ж, як углиб? Цим він, розумієте, хотів сказати...— Рейчел нахилила голову набік, таємниче всміхнулась і тицьнула пальцем мало не в обличчя Джослінові.— Хотів сказати, що під будівлею має бути стільки ж ваги, як у ній. Отож коли ви хочете піднести шпиль на чотириста футів угору, то треба й углиб укопатись на чотириста футів. Правда ж, Роджере? Роджере!
Вона говорила й говорила, надолужуючи неминуче мовчання на службі божій, що було для неї наче покутою, і все її тіло та смагляве обличчя аж тряслось від потоку слів, як трясеться ринва, коли з неї б'є вода. Дивна це була пара — Роджер-Муляр і його Рейчел. Вони були не тільки нерозлучні, а й схожі одне на одного, скорше брат і сестра, ніж чоловік і жінка, обоє темноволосі, червоногубі, кремезні. Вони жили наче на острові, життя їхнє мало свій особливий лад. Роджер ніколи не бив дружини, а їхні часті сварки були схожі на спалахи вогню, які зразу й гасить подув вітру, і все знов стає, як було. Вони обертались одне навколо одного якимось незбагненним для людей чином. Годі було зрозуміти, як вони ладнають між собою, хоча помітні були певні хитрі способи. Наприклад, Роджер пристосувався обертати свої сутички з Рейчел на комедію; так сталось і тепер. Він ніби не помічав її, а просто починав говорити гучніше, щоб його було чутно. Самого Роджера це нітрохи не дратувало, але неминуче дратувало того, хто слухав їх обох, надто коли той слухач був поважною духовною персоною.
...Зовсім не таке просте діло, як ви гадаєте.
У Рейчел знов затіпалось обличчя, і голос її знову перекрив чоловікові слова. Джослін теж заговорив голосніше, ніби погодившись теж грати цю комедію, хоч вона й сердила його.
— Ми говорили про Пенгола!
— Ох, яка мила жіночка, і так шкода, що вона не має дітей, але ж і я їх не маю, мілорде, обом нам доводиться нести цей хрест.
— Будуватиму, поки зможу...
— Ні, поки тобі стане зваги.
Раптом Джослін почув свій власний голос без пере-' шкод. Рейчел уже відвернулась, і потік її слів рин^в у яму, що поглинала їх.
— А яке пуття з малої зваги, Роджере? Я вже як зважуюсь, то на велике!
— На що ж це?
— На чотириста футів!
— Отже, я вас не переконав.
Джослін усміхнувся йому, але значуще кивнув головою:
— Починай будувати. Більше нічого я не прошу.
Вони подивились один на одного, обидва рішучі, і не
сказали більш ні слова, хоч розуміли, що нічого не вирішили, це тільки перемир'я. "Коли доведеться, я підго-нитиму його вгору камінь за каменем.— подумав Джослін.— Йому не було видіння. Він сліпий. Хай думає, що зможе закінчити вежу на тій висоті, на якій схоче..." Та в цю мить Рейчел обернулась від ями до них, і вони почули, як там уже темно внизу, та як потомились копачі, це ж люди, а не коні, та й коней годиться жаліти, пора вже кінчати роботу. Джослін пішов, лютий і на себе, й на цю навіжену жінку, і на чоловіка, який волів не зважати на неї, ніж її вгамовувати. Він здивувався, побачивши, що сонце вливається до собору вже західними вікнами, і йому враз захотілося їсти. Це ще дужче розсердило його, і дуже невелика втіха була в тому, що позад нього будівничий налаяв Рейчел:
— Як ти можеш плести такі дурниці?
Він-бо знав, що той крик нічого не вартий, це навіть не докір, а може, спосіб відводити невдачу; за п'ять хвилин вони вже знов обертатимуться одне круг одного й будуть реготатись або ж привселюдно прогулюватись попідручки, або ж перешіптуватися про щось своє, інтимне. І взагалі вона була жінка добропорядна: жодна скандальна чи сороміцька плітка з Нової вулиці, де оселився будівничий зі своїм військом, не зачіпала Рейчел. Джослін окинув поглядом неф, залитий сонцем, і знову почав дратуватись. "День почався з такої радості,— подумав він.— І велике діло почалось, і мій ангел прилітав; та водночас ця радість уже й змаліла, немовби ангела послано не тільки щоб покріпити й утішити мене, але й задля остороги". Він побачив звіддалік отця Ансельма, що з гідністю сидів коло західних дверей, сидів урочисто й тихо в своєму вінці зі срібних кучериків, і до роздратування долучився смуток. Джослін задер підборіддя й промовив до біблійних патріархів на вітражах горішніх вікон:
— Хай сердиться, коли йому так до вподоби.
За спиною в себе він чув сміх, що долинав у північний трансепт крізь вилам у стіні. Отже, Рейчел пішла. Джослін на мить озирнувся: будівничий розмовляв з робітниками коло ями. Він завагався: може, вернутись і натиснути ще? "Не треба було підходити до нього самому,— подумав він.— Краще б викликати його до себе й посварити за бійку при брамі. А що, як мер зажадає суду? Я не сказав і половини того, що хотів. А все ота жінка зі своїм невтримним язик<}м та зухвалим обличчям, що все тіпається. Бувають такі жінки, від чиєї дурості не поможуть ні брами, ні засуви. Слід було вичитати їй за те зухвальство, навчити, щоб знала своє місце. Другого разу, як зустріну її на самоті, поговорю з нею спокійно, поясню, як їй слід поводитись.
Господи, до яких знарядь доводиться вдаватись!"
Він почув у нефі стук цвяхованих підошов і здогадався: "отець Анонім". Оборнувся: отець Ансельм ішов своєю звичайною ходою, не повільно й не швидко, а так, ніби зроду не робив більш нічого, тільки ходив отак, переходячи з дня в день, щось приносячи, щось відносячи, чекаючи наказів, байдуже, нічим не запалюючись і ні на що не нарікаючи. Ось він зупинився перед своїм настоятелем, склавши долоні — наче, лялька, зроблена дитп-ною, що навіть не бралась вирізьбити обличчя, а тільки намалювала на ній руки та волосся. Він з'явився* з якоюсь справою, заступивши Джослінові шлях до й так згаяного обіду.
— Ви б не могли почекати, отче Адаме?
Отець Анонім діловито прорипів своїм писклявим голосом:
— Я гадав, що цього листа ви захочете прочитати зразу, мілорде.
Джослін зітхнув і відказав утомлено, дратливо, з дивним почуттям, ніби вся радість витекла з нього:
— Ну що ж, давайте.
Він повернувся обличчям до сходу й підняв листа так, щоб на нього падало сонце. Почав читати, і його обличчя проясніло; роздратування змінилось задоволенням, потім захватом.
— Ви добре зробили, що зразу принесли його мені!
Він упав навколішки, перехрестився й склав подяку
господові. Вернулася хвиля радості, підвела його на ноги й погнала туди, де будівничий коло ями розмовляв зі своїм помічником Джігеном. Коли він підійшов, Роджер обернувся від Джігена до нього й сказав:
— Рінистого грунту так і нема. Коли вода в річці прибуватиме й далі, копати не можна буде, доведеться чекати кілька тижнів. А може, й місяців.
Джослін постукав пальцем по листу.
— Ось тобі відповідь, сину мій.
— Що це?
— Мілорд єпископ згадав про нас. Навіть тепер, схиляючи коліна перед святим отцем у Римі, він пам'ятає про свою далеку паству.
Будівничий нетерпляче відповів:
— Ви ніяк не хочете зрозуміти, що я вам кажу. Ніякі гроші вашого шпиля не збудують. Хоч ви його з золота зробіть, то він тільки вгрузне ще глибше.
Джослін, сміючись, похитав головою.
— Як почуєш, що я зараз скажу, ти спатимеш спокійно. Він не послав грошей. Ба, врешті, що таке гроші? Ні, він посилає щось незмірно коштовніше...— Джослін так схвилювався, що аж підніс голос. Тоді раптом обняв будівничого за плечі.— Ми заб'ємо цю річ у самий вершечок шпиля, і він стоятиме вічно. Мілорд єпископ посилає нам реліквію — цвях із хреста господнього.
Він зняв руку з пліч незворушного будівничого й глянув на залитий сонцем неф. Побачив сиву голову отця Ансельма й ту ж мить подумав, що життя було б нестерпне без цілющого єлею. Мало не бігцем подався він уздовж нефа до старого, вимахуючи листом.
— Отче Ансельме!
Цього разу отець Ансельм підвівся перед ним. Підвівся повільно, терпляче несучи своє мучеництво, і, немовби довершуючи цей образ, не закашлявся, а тільки тричі глухо бухикнув. Обличчя його було холодне, непроникне.
— Отче Ансельме! Дружба — це велика коштовність.
Той самий непроникний вираз. Та Джослін, окрилений радістю, спробував ще раз.
— А ми що зробили з нею?
— Я мушу відповідати, мілорде, чи це запитання риторичне?
Джослін дихнув на нього щирою любов'ю.
— Хочете прочитати цього листа?
— Ви наказуєте, мілорде?
Джослін голосно засміявся.
— Ансельме! Ансельме!
Та старий уперто відкидав його любов, дивився вбік, на дощану, обтягнену полотном переділку і спокійно, але досить гучно кашляв: кхе, кхе, кхе.
— Якщо лист ваш стосується капітулу, мілорде, то ми напевне всі його почуємо свого часу.
— Ансельме! Я приніс вам дарунок. Я звільняю вас від цього обов'язку. Мені слід було розуміти, що з вашою нехіттю й слабким здоров'ям... Урешті, ніхто більш не захопився цією справою так, як я. Я візьму все на себе. Ви мене розумієте, саме ви найбільше з усіх, ви, мій сповідник, наставник моєї душі.
— З'ясуймо все до кінця, мілорде. Я не мушу ні наглядати тут, ні доручати цей нагляд комусь?
— Саме так.
Вираз Ансельмового обличчя не змінився. Його витончений профіль під вінцем сивого волосся був звернений на схід. Він стояв, достойний, царствений, спокійний. Ваговито промовив:
— І письмово?
Ваговиті слова. Не самоцвіти, не перли, як слід би сподіватись від святого. Ні, звичайні каменюки. В них не було образи, присікатись ні до чого; хоч у них і таїлося зухвальство, самі вони були резонні, відповідні до статуту: "Коли котрісь двоє з чотирьох каноніків, про щось сперечавшися, дійдуть згоди, хай умова їхня буде засвідчена письмово..." Так, немовби рядки статуту висіли в повітрі між ними, Ансельм закінчив цитатою:
"Коли щось засвідчене письмово треба перемінити, слід записувати й це, закріпивши в присутності двох членів капітулу малою костяною печаткою".
— Я знаю.
Ансельм заговорив знову — спокійно, холодно. Кашель його вже минувся.
— Це все, мілорде?
— Все.
Джослін стояв, озираючись через ліве плече, й чув, як ризнпчий відходить нефом.