Я гадав, це будуть тільки гроші. Та дарма, хай хоч якою ціною..."
Він рушив назад, до собору, і, ввійшовши до південного трансепту, вже й забув про Ансельма; бо пилюка вже порідшала й осідала далі. Копачі поскидали з ротів шматини; стовп куряви більш не стояв над ними. З ями видніли тільки їхні голови та ще злітали над ними лопати. І внизу ті лопати вже не бряжчали об щебінь, а з тихим шурхотом урізались у грунт; а носій відносив у коритці темну м'яку землю. Та Джослінову увагу привернув не носій і не копачі: по той бік ями стояв Роджер-Муляр і пильно вдивлявся вниз. Потім зиркнув на підпори в середохресті, ковзнув невидющим поглядом по Джослінові й знов утупив очі в яму. Це не эдивувало Джосліна — в Роджера часто бував отакий невидющий погляд, а іншим разом він міг дивитися на щось так, ніби не міг бачити, чути чи пам'ятати нічого іншого. В такі хвилини його очі ніби хапали, м'яли й ліпили те, на що він дивився, або вбирали його цілком. Одначе тепер він дивився не так. Застиглими очима вдивлявся він у яму, і на його смаглому обличчі відбивались подив і недовіра. Синій каптур будівничий відкинув з голови, і він лежав бганками круг товстої шиї. Ось Роджер підняв руку й провів нею по круглій обстриженій голові, ніби хотів пересвідчитись, що вона на своєму місці.
Джослін зупинився на краю ями й заговорив до будівничого:
— Ну що, Роджере? Ти задоволений?
Будівничий не відповів, навіть не глянув на нього. Він стояв, узявшись руками в боки, широко розставивши товсті ІІОҐИ й ледь нахиливши вперед міцне тіло в бурій одежині. Тоді сказав до копачів у ямі:
— Ану штрикачкою.
Один із копачів випростався й рукою витер спітніле обличчя. Другий нахилився, зникнувши з очей, і з ями почулось якесь ніби рохкання. Будівничий швидко став навколішки, зіпершись руками на край кам'яної плити, й ще далі нахилився вперед.
— Ну, є щось?
— Немає, хазяїне. Ось, гляньте!
З'явилась копачева голова й дві руки. Ті руки тримали залізний прут — одна за блискуче вістря, а друга великим пальцем позначала на пруті місце, до якого він угруз. Будівничий повільно оглянув прут від руки до руки. Тоді глянув ніби крізь Джосліна, випнув губи, наче хотів свиснути, але не свиснув. Джослін зрозумів, що його не хочуть помічати, відвернувся й обвів поглядом неф. Коло західних дверей, ярдів за двісті, побачив благородну сиву голову отця Ансельма: той сидів у храмі, про око скорившися Джосліновому наказові, але так далеко, що нічого не міг чути й мало що бачив. Джосліна раптом знов пойняла гіркота: отже, людина може бути зовсім не такою, як здається... І гіркота, й подив, і недовіра. "Та що ж, коли йому хочеться поводитись отак по-дитячому* хай сидить там, поки не приросте до каменя! Я не скажу ні слова".
Він знов повернувся до будівничого, і той уже помітив його.
— Ну що, Роджере, сину мій?
Будівничий випростався, струсив пилюку з колін, потім з долонь. Копачі знов узялися до роботи: "шкряб* гуп..."
— Ви зрозуміли, що це означає, велебний отче?
— Тільки те, що давні перекази правдиві. Але давні перекази завжди правдиві.
— Та ви, священики, вмієте їх вибирати.
"Ви, священики... Обережно, не можна сердити його,— подумав Джослін.— Поки він робить те, чого хочу я, нехай каже, що він хоче".
— Признайся, сину мій. Я тобі казав, що ця будівля — чудо, а ти не вірив. Тепер ти побачив на власні очі.
— Що побачив?
— Чудо. Ти побачив підвалини, чи, власне, побачив* що їх нема.
Будівничий пирхнув зневажливо й глузливо.
— Підвалини тут є. Але їх вистачає тільки щоб витримати будівлю такої ваги. Ось гляньте, тут видно, як вони зробили. Подивіться на стінку цієї ями. Ось поки щебінь, і ще трохи нижче, а далі сама багнюка. Вони по-
клали ніби пліт із хмизу, а зверху насипали щебеню. Та й ще хтозна. Десь тут унизу мусить бути рінь, і то неглибоко; мусить бути неглибоко, або ж я зовсім не тямлю свого ремесла. Може, тут був берег, якась коса, намита річкою. А ця багнюка просто зосталась на місці якоїсь ковбані.
Джослін переможно засміявся й задер підборіддя.
— І все ж твої хитрі способи не знаходять нічого певного, сину мій. Ти сказав, що вони поклали пліт. Чом тоді не повірити, що собор плаває на цьому плоту? Але в чудо повірити легше.
Будівничий мовчки дивився на Джосліна, поки той перестав сміятись.
— Відійдім-но отуди та поговорімо. Ось тут. Коли хочете, можете казати, що собор плавав. Це тільки слова. Може, воно так і є...
— Не "може", а так і є, Роджере. І ми це завжди знали. Може, ти скоро повіриш мені. А копати оцю яму було зовсім непотрібно.
— Я копаю заради своїх людей.
— Свого війська? А я гадав, що ти його полководець.
— Буває, що військо веде полководця.
— Кепський то полководець, Роджере.
— Слухайте. Підвалин чи то плота, коли ви так волієте, вистачає тільки для цієї будівлі. Більше вони не витримають — хіба що дуже небагато. І мої люди це знають.
Хоч як силкувався Джослін бути поважним, у голосі його мимохіть прозвучала ласкава посмішка.
— А може, ця яма і для мене, Роджере? Може, ви копаєте яму для настоятеля?
Та Роджер-Муляр не усміхався. Він дивився з-під густих брів, наче бугай.
— Цебто як?
— Хай настоятель пересвідчиться, що збудувати вежу неможливо. Цього літа роботи нема ні в Вінчестері, ні в Чігестері, ні в Лейкоку, ні в Крайстчерчі, ніде не будуються абатства, монастирі, пріорства; і замків новий король не будує. А тут, вирішив ти, можна перекалатати літо й показати настоятелеві Джосліну, який він дурень. Таким чином можна втримати своє військо вкупі, поки трапиться щось підхоже, а без війська ти — ніщо.
Тепер будівничий ледь усміхнувся.
— Ось як знайду невдовзі твердий грунт, велебний отче, тоді ще подумаємо. А як ні...
— А як ні, то ти згоден змурувати низеньку, присадкувату вежу, обережно, несміливо, позираючи одним оком, чи собор не осідає? Ти вважаєш себе бозна-яким хитрим. Адже вежу можна зрізати на будь-якій висоті, правда, Роджере? А тим часом твоє військо перезимує тут і ще не одного замордує.
— Яв тій бійці позбувся найкращого свого каменяра.
— І все це — задля якогось пенька замість вежі? Ні, Роджере.
— Я шукаю рінистого грунту. Ото буде справжня основа для вежі, справжні підвалини.
Та Джослін усе кивав головою й усміхався.
— Ось побачиш, як я пожену тебе вгору своєю волею. Бо на це діло є воля божа.
Усмішка на обличчі будівничого згасла. Він заговорив сердито:
— Якби вони збиралися спорудити шпиль, то заклали б підвалини для нього.
— А вони й збиралися.
В Роджері вмить спалахнуло зацікавлення.
— Є план?
— Який план?
— Ну, всієї будівлі... ви бачили його? Він є у вашому архіві?
Джослін похитав головою.
— Нема ніякого плану, сину мій. Тим людям непотрібні були ніякі малюнки на пергаменті чи на дошці. Але я знаю, який був їхній задум.
Будівничий почухав потилицю, тоді кивнув рукою:
— Ходім, велебний отче, подивімось на підпори.
— Я їх знаю дуже добре. Не забувай, що це мій дім, мій дім у бозі.
— Ні, ви подивіться на них, як я.
На середохресті, по всіх його кутах, стояли чотири підпори. Вони підносились угору тісними жмутами стовбурів, що своїм гіллям підтримували склепіння. Там, угорі, на височині сто двадцять футів, панувала сутінь, і око не розрізняло візерунків круг дерев'яної ляди, що закривала продухвину посередині. Будівничий підійшов до підпори в південно-західному куті й ляснув по одному зі стовбурів долонею. На гладенькому камені не держалась пилюка; на його дзеркальній поверхні рука зіткнулася зі своїм викривленим відображенням.
— Вони вам здаються грубими й міцними, отче?
— Безмежно.
— Але ж гляньте, які вони тонкі супроти їхньої височини!
— В цьому їхня краса.
— Вони держать на собі тільки склепіння, і їх не розраховано нести вагу, багато більшу від їхньої власної.
Джослін задер підборіддя.
— І все ж вони, мусить бути, дуже міцні.
Будівничий усміхнувся двозначно, як нещодавно отець
Ансельм.
— Велебний отче, а як би ви взялися споруджувати таку підпору?
Джослін підійшов до підпори й придивився до неї зблизька. Кожен стовбур у жмуті був товщий від людського тулуба. Він провів пальцями по поверхні одного.
— А ось. Бачиш? Тут е поперечні щілинки; як вони у вас називаються? Шви? Вони, напевне, витісували плитки й клали одна на одну, як діти, граючись шашками, складають їх стовпчиком.
Усмішка будівничого стала похмурою.
— Ви називаєте їх добрими людьми, велебний отче. Що ж, може, вони й справді були чесні. Але є й інші способи.
Через середохрестя, шкутильгаючи, пройшов Пенгол. Слідом за ним, безмовно передражнюючи його, шкутильгав носій. Він так самісінько волочив ногу, так само горбився, так само ніс голову, навіть погляд був так само лютий. Пенгол рвучко обернувсь, і носій зупинився й зареготав. Пенгол, щось мурмочучи, подався в своє "Царство".
— А тепер, Роджере, ще одне. Отой чоловік...
— Пенгол?
— Він дуже відданий слуга. Скажи своїм людям, щоб дали йому спокій.
Будівничий мовчав.
— Роджере!
— Дурень він! Не розуміє жартів.
— Жарти без міри набридають.
Будівничий кам'яним поглядом дивився в двері Пен-голового "царства" і мовчав.
— Чуєш, Роджере? Нащо їм весь час чіплятись до нього?
Будівничий швидко зиркнув на Джосліна. І враз їх обох наче струснув якийсь внутрішній поштовх, ніби колесо попало в колію; Джослін відчув, що на устах його вже тремтять слова, які він міг би вимовити, коли б не ці темні очі, що так прямо дивились йому в очі. Він неначе стояв на самому краю чогось.
— Роджере!
Але э приділу Пресвятої діви північною галереєю вже йшла купка молільників; попереду, ні на мить не вмовкаючи, виступала Рейчел. І слова, що тремтіли на устах, завмерли.
— Навіщо вони так роблять?
Роджер-Муляр уже відвернувся до ями.
— Аби відвернути невдачу. Це в нас така прикмета.
А Рейчел уже покинула своїх супутників і швидко
йшла через неф до них обох, щось вигукуючи здалека й вимахуючи руками. Ось уже вони розібрали її мову:
— Вони думали, що їхніх підвалин не розкопуватимуть до Судного дня, та й чом ні, певне ж, робили все за письмовою умовою, як осьде мій чоловік...— Вона говорила, киваючи головою, і всю її аж трусило від запалу; пелену спідниці вона не просто притримувала рукою, а підсмикнула так, що видно було дебелі ноги до кісточок.— Ну що там, Роджере: щебінь та березове дерево, як ти й сподівався? Він завжди все знає, мілорде!
"Мілорде", наче вона канонік і має ухвальний голос у капітулі! Вона говорила неначе всім тілом, чорні очі аж на лоба лізли; зовсім не така, як годиться добропорядній скромній англійській жінці ("Не така, як мовчазна Гуді Пенгол, моя люба дочка в Христі").