Я ще нікого не знаю. Хтось бився зі мною.
— Ах так? Це він почав?
— Не знаю. Ні, я не думаю, я сам почав. Вони брали мене на кпини, і я роззлостився.
— Ну, та ти гарно починаєш, мій хлопче. То май на увазі: якщо ти ще раз тут у класній кімнаті влаштуєш бійку, то будеш покараний. А тепер давай рухайся, щоб встигнути на підвечірок!
Усміхаючись, він дивився услід Ґольдмундові, коли той побіг геть, засоромлений, по дорозі намагаючись пригладити пальцями своє розкуйовджене біляве волосся.
Ґольдмунд і сам вважав, що його перший вчинок у цьому монастирському житті був справді негарним і нерозважливим; він пригнічено шукав своїх шкільних товаришів і знайшов їх на підвечірку. Але його зустріли по-товариськи, з повагою, і він по-лицарськи помирився зі своїм ворогом. Від тієї хвилини відчув, що його прийняли у це коло.
Розділ другий
Він хоч і потоваришував з усіма, та справжнього друга знайшов не так швидко, серед однокласників не було нікого, до кого б він відчував особливу близькість, не кажучи вже про якусь особливу прихильність. А однокласники ті на своє здивування побачили, що завзятий забіяка, якого вони повважали було за симпатичного шибайголову, виявився дуже миролюбним товаришем, який, здавалося, більше прагнув слави зразкового учня.
У монастирі було двоє людей, до кого, як відчував Ґольдмунд, лежить його серце, вони йому подобалися і займали його думки, ними він захоплювався, їх любив і глибоко шанував: абат Даніель та помічник учителя Нарцис. Абата він був схильний вважати за святого: його лагідна простота, його ясний, турботливий погляд, його звичка наказувати та керувати смиренно, ніби сповняючи обов'язок, його добрі, спокійні жести,— все це страшенно притягувало до нього Ґольдмунда. Найбільше він хотів би бути особистим слугою цього богобоязного чоловіка, завжди слухатись його, слугувати йому, він хотів піднести йому як тривкий знак жертви своє юначе прагнення посвяти та від даності і навчитися від нього чистого, благородного, праведного житія. Бо ж Ґольдмунд мав намір не лише закінчити монастирську школу, а й по можливості залишитися у монастирі назавжди і посвятити своє життя Богові. Так-бо хотів він, такі були бажання і наказ його батька, так визначив і хотів цього й сам Господь. Ніхто, здавалося, не побачив цього у гарному, променіючому хлопцеві — і проте на ньому лежав якийсь тягар, тягар його походження, якесь таємне призначення до спокути і до жертви. Й абат цього не бачив, хоча батько Ґольдмунда й натякнув йому трохи про це й виразно побажав, щоб його син назавжди залишився в монастирі. Здавалося, на народженні Ґольдмунда висіла печать якоїсь прихованої ганьби, здавалося, ніби щось дуже потаємне домагалося спокути. Та батько не дуже сподобався абатові, і він зустрів батькові слова і його трохи чванливу поставу з ввічливою стриманістю, не надавши уваги його натякам.
Натомість той другий, що пробудив Ґольдмундову любов, і бачив гостріше, і передчував краще, але тримався стримано. Нарцис дуже добре збагнув, що за чудовий золотий пташок залетів до нього. Він, самотній у своїй шляхетності, відразу ж відчув у Ґольдмунді близьку, споріднену душу, хоча й здавався дослівно у всьому його повною протилежністю. Якщо Нарцис був смаглявим і худорлявим, то Ґольдмунд випромінював радість і молодість. Якщо Нарцис був мислителем і аналітиком, то Ґольдмунд був мрійником з душею дитини. Та ці протилежності переважало щось спільне: вони обидва були шляхетними людьми, на противагу до інших їх було позначено дуже яскравими талантами та ознаками, й обидва отримали від долі особливе покликання.
Нарцис палко прийняв до серця цю юну душу, суть і долю якої він дуже швидко розпізнав. Ґольдмунд гаряче захоплювався своїм вродливим, незвичайно розумним учителем. Сором'язливий, він, проте, не знайшов кращого способу здобути прихильність Нарциса, ніж бути уважнішим та кмітливішим учнем, постійно перевтомлюючи себе. Стримувала його не лише сором'язливість. Він тримався на віддалі ще й тому, що відчував: Нарцис може бути небезпечним для нього. Він не міг мати за ідеал і доброго смиренного абата, і вченого, проникливого розумника Нарциса. Однак він з усією молодечою силою своєї душі прагнув до обох, таких несумісних ідеалів, не раз страждаючи через це. У перші місяці свого перебування у школі Ґольдмунд деколи відчував у своєму серці таке сум'яття, його роздирали такі сумніви, що він ледве не піддався сильній спокусі або кудись утекти, або вилити свої біди і свій гнів на товаришів. Не раз через якесь невинне кепкування або зухвальство учнів він, такий добродушний, ні з того, ні з сього спалахував такою дикою люттю, що лише надзвичайним зусиллям міг себе стримати і з заплющеними очима мовчки відвернутися, блідий, як смерть. Тоді він ішов у стайню провідати коника Блеса, схиляв голову йому на шию, цілував його і виплакував свої біди. Й ось так його страждання поступово зростало і ставало помітним. Щоки йому запали, погляд потьмянів, його сміх, який усі так любили, стало чути все рідше.
Він і сам не знав, що з ним. Йому справді дуже хотілося бути добрим учнем, хотілося, щоб його незабаром прийняли у послушники, і хотілося потім стати побожним, тихим братом всечеснішим отцям; він вірив, що всіма своїми силами, всіма обдаруваннями він прагне цієї богобоязної, мирної мети, про інші прагнення він і поняття не мав. Як дивно, як сумно було йому бачити, що цієї простої та прекрасної мети так важко досягти. Із яким розчаруванням, із яким же неприємним враженням сприймав він інколи свої негожі нахили та стани душі: розсіяність та відразу до навчання, мрійництво, фантазування або сонливість під час уроків, спротив та неприязнь до вчителя латини, нетерпеливість та дратівливість, аж до люті, супроти однокласників. А найбільше збивало Ґольдмунда з пантелику, що його любов до Нарциса так важко було поєднати з його любов'ю до абата Даніеля. При цьому він деколи глибоко в серці відчував, що й Нарцис його любить, що він переймається ним і чекає на нього.
Думки Нарцисові були зайняті Ґольдмундом набагато більше, ніж уявляв собі хлопець. Він хотів мати за друга цього вродливого, світлого, милого юнака. Він відчував у ньому свою протилежність і своє доповнення, він узяв би його під свою опіку, скеровував би його, просвітлював, вів до вершин і дав йому розквітнути. Та він тримався стримано. Робив так із багатьох причин, і чи не всі добре усвідомлював. Передусім його стримувала і зв'язувала відраза, що її він відчував до тих учителів та ченців (а їх було немало), які закохувалися в учнів та послушників. Він достатньо часто й сам із огидою відчував на собі хтиві погляди старших чоловіків, досить часто мовчки давав відсіч їхнім люб'язним привітикам та пестощам. Тепер він краще розумів їх — він і сам відчував спокусу покохати вродливого Ґольдмунда, викликати його чудовий сміх, проводити ніжною рукою по його білявому волоссі. Та він ніколи не зробив би цього, ніколи. А крім того, Нарцис, хоч і був помічником викладача, сам був у ранзі вчителя, однак не маючи ні його повноважень, ані його авторитету, він був призвичаєний до особливої обережності й пильності. Він був призвичаєний до того, щоб стояти перед юнаками, які були всього на кілька років молодші за нього, стояти так, ніби він на двадцять років старший. Нарцис був призвичаєний забороняти собі вияв будь-якої переваги якомусь учневі, а супроти нелюбого учня особливо змушувати себе до справедливості та турботи. Його служіння було служінням духові, духові було присвячене його строге життя, і лише потаємно, у найнепомітніші для зовнішнього ока хвилини він дозволяв собі відчути втіху зверхності, всезнайства та зарозумілості. Ні, х.ай дружба із Ґольдмундом і була такою спокусливою, та вона була небезпечною, і вона не могла навіть торкнутися серцевини та змісту його життя. Серцевиною ж та змістом його життя було служіння духові, служіння слову, було спокійно, розважливо, відречено вести своїх школярів, та й не тільки їх, до високих духовних цілей.
Уже більше року був Ґольдмунд учнем монастирські школи у Маріябронні, вже сотні разів він під липами на подвір'ї й під чудовим каштаном грав із товаришами у школярські ігри, у біг наввипередки, у розбійників, у сніжки. І ось уже прийшла весна, та Ґольдмунд був втомленим і почував себе хворим, в нього часто боліла голова, й у школі йому було важко зосередитися й бути уважним.
Якось увечері до нього заговорив Адольф, той учень, перша зустріч з яким закічилася бійкою навкулачки і разом з яким він цієї зими почав вивчати Евкліда. Було це після вечері, у той вільний час, коли дозволено ігри у спальних приміщеннях, балачки у шкільних приміщеннях і прогулянки по монастирському подвір'ї.
— Ґольдмунде, сказав він, тягнучи його вниз сходами,— я хочу тобі щось розповісти, розповісти щось веселе. Але ж ти зразковий учень і, звичайно ж, хочеш колись стати єпископом — дай мені спочатку слово, що будеш вірним другом і не здаси мене викладачам.
Ґольдмунд негайно дав слово. Існувало поняття монастирської честі, й існувало поняття школярської честі, і часом вони суперечили одне одному, він знав це; але, як і всюди, ті неписані закони були сильнішими за писані, і він ніколи не ухилявся від законів та понять честі, прийнятих серед учнів.
Говорячи пошепки, Адольф витягнув його до порталу під деревами. Є тут, розповів він, кілька добрих сміливих товаришів, до яких він і сам належить. Вони від попередніх поколінь перейняли звичай час від часу пригадувати, що вони ж ніякі не монахи, і на один вечір покидати монастир та ходити в село. Це така розвага і така пригода, від якої справжній хлопець не відмовиться, вночі вони повернуться назад.
— Але ж тоді ворота будуть зачинені,— заперечив Ґольдмунд.
Ну та звісно, очевидно, що вони будуть зачинені, в цьому власне й полягає усе задоволення. Але вони знають, як таємною стежкою непомітно увійти назад, це вже не вперше.
Тут Ґольдмунд пригадав собі. Вираз "ходити в село" він уже чув, під ним розуміли нічні вилазки вихованців на всілякі таємні розваги та пригоди, монастирські закони це забороняли, і за це суворо карали. Він перелякався. "Ходити в село" — це був гріх, це було заборонено.