Зрештою старий заговорив.
— Ти мрійник і маєш видіння,— приязно промовив сивий достойник.— Побожні й благі видіння також можуть вводити в оману; не довіряйся їм, як і я їм не довіряю. Ти можеш побачити, брате-мрійнику, що я у своєму серці думаю про ці речі?
— Я можу бачити, отче, що Ви дуже приязно про це думаєте. Ви думаєте так: "Цей молодий учень трохи наражається на небезпеку, він має видіння, він, мабуть, забагато медитував. Я б міг накласти на нього покуту, вона йому не зашкодить. Але ту покуту, що кладу на нього, я прийму й сам". От як Ви щойно подумали.
Абат підвівся. Усміхаючись, він кивнув послушникові, щоб попрощатися.
— Ну, добре,— сказав він.— Не сприймай свої видіння занадто серйозно, юний брате. Бог вимагає від нас іще чогось, крім видінь. Будемо вважати, що ти старого улестив, коли пообіцяв йому легку смерть. Припустимо, що якусь хвилю старий із задоволенням послухав такої обіцянки. Досить на цьому. Зранку після утрені ти повинен молитися на вервиці, і то молитися на ній покірно й ревно, а не між іншим, абияк, і я робитиму те саме. А тепер іди, Нарцисе, ми вже досить поговорили.
Іншого разу абатові Даніелю довелося полагоджувати суперечку між наймолодшим з отців-професорів та Нарцисом, ті не могли дійти згоди про одне місце в навчальному плані: Нарцис з великою наполегливістю домагався введення деяких змін у викладанні, переконливо їх обґрунтовуючи. Та отець Лоренц з почуття ревнощів не бажав з цим погодитися і після кожного обговорення наступали дні прикрої мовчанки та взаємної образи, поки Нарцис, вважаючи, що це саме він має рацію, знову не заводив про це. Зрештою отець Лоренц, трохи ображений, сказав: "Що ж, Нарцисе, ми мусимо покласти край цій суперечці. Ти ж знаєш, що вирішую я, а не ти, ти не мій колега, а помічник і повинен робити, як я кажу. Але позаяк ця справа є для тебе аж такою важливою, і я, хоча й обіймаю вищу посаду, не переважаю тебе у знаннях і здібностях, то не хочу приймати рішення сам, ми представимо справу нашому отцеві абатові, хай він і вирішує".
Так вони й зробили, й абат Даніель терпляче та приязно вислухав суперечку двох учених про їхні погляди на викладання граматики. Коли вони докладно представили свої погляди, старий радісно подивився, похитав трохи сивою головою і сказав: "Дорогі брати, ви ж не думаєте, що я на цих речах розуміюся так само добре, як і ви. Похвально, що Нарцисові школа лежить так близько до серця і що він намагається покращити навчальний план. Проте якщо його начальник дотримується іншої думки, то Нарцис повинен промовчати й підкоритися, і ніякі покращення школи не можуть переважити, якщо через них будуть порушені порядок і покора в цьому домі. Я засуджую Нарциса, бо він не захотів поступитися. І вам обидвом, молодим вченим, бажаю я, щоб вам ніколи не бракувало таких зверхників, що дурніші за вас; бо ж немає кращого ліку від зарозумілості". З цим добродушним жартом він відпустив їх. Та він зовсім не забув простежити в наступні дні, чи вчителі зуміли знову порозумітися.
І ось сталося так, що в монастирі з'явилось нове обличчя, у монастирі, який уже бачив їх так багато, вони приходили й відходили, і обличчя це не належало до тих непомітних, що легко забувалися. Був це хлопець, якого батько вже давно перед тим записав до школи. Одного весняного дня він прибув до монастиря, щоби вчитися у монастирській школі. Батько з хлопцем прив'язали біля каштана своїх коней, з воріт назустріч їм вийшов сторож.
Хлопець поглянув на дерево, все ще зовсім голе після зими. "Такого дерева,— сказав він,— я ще ніколи не бачив. Яке гарне, яке дивовижне дерево! Хотів би я знати, як воно називається".
Батько, вже літній чоловік із заклопотаним та ніби роздратованим обличчям на слова сина уваги не звернув. Але сторож, якому хлопчисько відразу сподобався, дав йому відповідь. Хлопець люб'язно подякував, простягнув руку і сказав: "Я називаюся Ґольдмунд і буду тут ходити до школи". Чоловік той приязно всміхнувся і через браму почав підійматися широкими кам'яними сходами поперед прибульців, а Ґольдмунд без вагань увійшов до монастиря, маючи відчуття, що він уже зустрів у цьому місці дві істоти, яким міг би бути другом — дерево і сторожа.
Прибулих прийняв отець шкільний настоятель, а під вечір — і сам абат. В обидвох випадках батько, королівський службовець, представив свого сина Ґольдмунда, і його запрошували якийсь час погостювати в монастирі. Він, проте, скористався правами гостя лише на одну ніч і пояснив, що зранку повинен від'їхати. Як подарунок він запропонував монастиреві одного зі своїх коней, і цей дар було прийнято. Розмова з духовними отцями була ввічливою і холодною, але й абат, і отець з радістю дивилися на Ґольдмунда, який шанобливо мовчав; їм відразу сподобався вродливий і ніжний юнак. Батька вони на другий день без ніякого жалю відпустили, а сина дуже радо залишили в себе. Ґольдмунда представили вчителям і дали ліжко у шкільній спальній залі.
Шанобливо, із засмученим виглядом попрощався Ґольдмунд зі своїм батьком. Він стояв і дивився батькові вслід, аж поки той не зник між коморою та млином через вузькі склепінчасті ворота зовнішнього монастирського подвір'я. На його довгих білявих віях висіла сльоза, коли він обернувся; а тут його зустрів сторож, ніжно поплескуючи по плечу.
— Молодий паничу,— промовив він заспокійливо,— не треба журитися. Більшість людей на початку трохи тужать за домом, за татом, за мамою, за братами й сестрами. Але ти скоро побачиш: тут також можна жити, і то зовсім непогано.
— Дякую, брате-стороже,— сказав юнак,— у мене немає ні братів, ні сестер, я не маю мами, у мене є тільки батько.
— Зате тут ти знайдеш товаришів, і вченість, і музику, і нові ігри, яких ти ще не знаєш, і ще всілякого різного, ось побачиш. А коли тобі потрібен буде той, хто бажає тобі добра, приходь до мене.
Ґольдмунд усміхнувся. "О, дуже Вам дякую. Коли б Ви захотіли потішити мене, то покажіть мені, будь ласка, де стоїть наш коник, якого залишив тут мій батько. Я би хотів привітатися з ним і подивитися, чи і в нього все в порядку".
Тоді сторож узяв його із собою і повів до стайні біля комори. Там у теплих сутінках різко пахло кіньми, гноєм та ячменем і в одному стійлі Ґольдмунд знайшов гнідого коня, який привіз його сюди. Він обняв за шию двома руками тварину, яка його вже впізнала і витягнула йому назустріч голову, приклав коневі вуста до широкого, з білою плямкою чола, ніжно погладив і прошепотів йому у вухо: "Здоровенький був, Блесе, конику мій, мій хороший, тобі тут добре? Ти ще мене любиш? Ти маєш що їсти? Ти також згадуєш наш дім? Блесе, конику, любий хлопчику, як добре, що ти тут залишився, я буду часто до тебе приходити і дивитися, як тобі тут ведеться". Він витягнув з-за вилоги на рукаві шматок хліба, який відклав зі сніданку, і давав його тварині з'їсти невеликими кусниками. Тоді він попрощався з ним і пішов слідом за сторожем через подвір'я завширшки, як ринкова площа міста; частина подвір'я була засаджена липами. Біля внутрішнього входу він подякував сторожеві й подав йому руку. Тут він помітив, що більше не пригадує дороги до шкільної зали, яку йому вчора показали, засміявся й, почервонівши, попросив сторожа провести його, що той радо зробив. А тоді він увійшов до шкільної зали, де на лавах сиділа дюжина хлопчаків та юнаків, і помічник Нарцис повернувся до нього.
— Я Ґольдмунд,— сказав він,— новий учень.
Не усміхаючись, Нарцис кивнув, вказавши йому місце на задній лаві, і відразу продовжив свій урок.
Ґольдмунд всівся на своє місце. Він був здивований зустріти тут такого юного вчителя, старшого від нього всього на кілька років. Він був здивований і глибоко втішений зустріти такого вродливого, такого благородного, такого серйозного і при тому такого чарівного і привабливого. Сторож був приязним до нього, абат зустрів його так дружньо, там у стайні стояв Блес і була часточка його домівки, а тепер був і цей на диво юний учитель, серйозний, як якийсь вчений і вишуканий, як принц, зі своїм стриманим, тверезим, таким діловим і владним голосом! Ґольдмунд із вдячністю слухав, хоч і не зрозумів відразу, про що йшла мова. На серці йому було добре. Він потрапив до добрих, милих людей і сам він був готовий їх любити й добиватися їхньої дружби. Зранку в ліжку після пробудження він почувався пригніченим і втомленим після довгої подорожі і при прощанні з батьком мусив трохи поплакати. Але зараз усе було добре, він був задоволений. Подовгу, знову й знову розглядав Ґольдмунд юного вчителя, милувався його строгим худим обличчям, холодним блиском його очей, його вузькими вустами, що чітко і впевнено формували склади і його натхненним й невтомним голосом.
Та коли урок закінчився й учні з шумом підвелися, Ґольдмунд трохи перелякався і з соромом помітив, що якийсь час спав. Це помітив не тільки він, побачили це і його сусіди по лаві і пошепки передали далі. Тільки молодий учитель вийшов із зали, однокласники почали його смикати і штурхати.
— Виспався? — запитав один із них і вишкірився.
— Гарний учень! — глузував інший.— Добрий світоч Церкви вийде з такого. Спить, як бабак, уже на першому уроці.
— Заберіть до ліжка цього малюка,— запропонував хтось, і вони вхопили його за руки й ноги, щоб винести під загальний сміх.
Ґольдмунд перелякався, а тоді розлютився; він лупцював, куди попало, намагаючись звільнитися, йому надавали стусанів і зрештою впустили на землю, а хтось і далі притримував його за ногу. Ґольдмунд напружився й вивільнився, а тоді кинувся на першого-ліпшого, хто був перед ним, і відразу почав з ним запеклу бійку. Його суперник був сильний хлопчисько, і всі дивилися на цей двобій з величезним зацікавленням. Коли Ґольдмунд не піддався і завдав силачеві кілька добрих стусанів, то він уже завоював собі друзів серед шкільних товаришів, навіть якщо ще й імені їхнього не знав. Раптом усі стрімголов кинулися врозтіч, і тільки-но зникли, як увійшов отець Мартин, керівник школи і зупинився перед хлопчиськом, який залишився сам. Він здивовано глянув на хлопця, блакитні очі якого збентежено блищали на розчервонілому, трохи побитому обличчі.
— Так-так, що це з тобою? — запитав він.— Адже ти Ґольдмунд, чи не так? Ті ледацюги тебе скривдили?
— Та ні,— відповів хлопець.— Я з ним швидко впорався.
— З ким це?
— Я не знаю.