Ляльководи (Лялькарі)

Роберт Гайнлайн

Сторінка 6 з 9

Перші систематизовані дані з'явилися в 40-ві і 50-ті роки двадцятого століття. Наступний сплеск відбувся в 80-ті. Я помітив деяку закономірність і почав виписувати дати. Виходило, що дивні об'єкти в небі з'являлися у великій кількості приблизно з тридцятирічною періодичністю, хоча можливо, фахівець зі статистичної обробки даних дав би точнішу відповідь.

Тема літаючих тарілок була прямо пов'язана з "таємничими зникненнями", і не тільки тому, що обидві вони входили в один і той же розділ з морськими зміями, кривавими дощами й іншими незбагненними явищами. Існувало безліч підтверджених документами прикладів, коли пілоти, що переслідували "тарілки", безвісти зникали — офіційні інстанції давали в таких випадках "найпростіші" пояснення: розбився і не знайдений.

В мене з'явилась нова думка, і я вирішив перевірити, чи є у таємничих зникнень тридцятирічний цикл, і якщо так, то чи збігається він з циклічним рухом якого-небудь з об'єктів зоряного неба. Впевненості в успіху в мене не було: занадто багато даних і мало відхилень, оскільки дуже значна кількість людей зникає в рік з інших причин. Однак статистичний облік вівся роки, і не всі записи загинули під час бомбувань. Я відзначив, що треба буде відправити ці дані для професійної оцінки.

За ніч роботи ми з Мері не обмінялися і трьома словами. Потім, потягуючись, встали. Я позичив їй дріб'язок, щоб опустити в машину і зробити мікрокопії тих записів, які вона відібрала (і чому жінки завжди не носять з собою дріб'язок?), а також викупив свої касети.

— Ну, то який вирок? — запитав я.

— Я почуваю себе, як горобець, що побудував затишне гніздечко у водостічному жолобі.

Я процитував закінчення віршика й сказав:

— Певно, з нами буде те ж саме: так будь-чому й не навчившись, ми знову побудуємо гніздо в жолобі.

— Нізащо! Сем, треба щось робити! Тут простежується чітка закономірність, і цього разу вони хочуть залишитися.

— Можливо. Особисто я, навіть думаю, що твоя правда.

— Але що ж робити?

— Ясонько, настав час тобі зрозуміти, що в країні сліпих навіть одноокому живеться несолодко.

— Не будь циніком. Часу нема.

— Саме так, нема. Ходімо.

До світанку залишалося майже нічого, й бібліотека практично спорожніла.

— Знаєш, що? — сказав я. — Давай візьмемо барило пива, відвеземо до мене в готель і все гарненько обговоримо.

Вона похитала головою.

— Тільки не до тебе.

— Чорт! Це ж у справі!

— Поїхали до мене додому. Всього дві сотні миль. Я приготую сніданок.

Я вчасно згадав мету свого життя і посміхнувся.

— Краща ідея за всю ніч. Але якщо серйозно: чому не до мене в готель? Півгодини заощадимо.

— А чим тобі не подобається моя квартира? Я ж не кусаюся.

— Шкода. Але все-таки, чому раптом така зміна?

— М-м-м… Можливо, я хотіла б показати тобі ведмежі капкани біля мого ліжка. А можливо, довести, що вмію готувати. — На її щоках з'явилися маленькі ямочки.

Я зупинив таксі, і ми попрямували до неї додому.

Зачинивши двері, вона передусім старанно обстежила квартиру, потім повернулася і сказала:

— Повернися. Хочу помацати твою спину.

— Нічого...

— Повернися!

Я замовк, і вона простукала кісточками пальців мої плечі.

— Тепер перевір мене.

— Із задоволенням! — Однак я вже зрозумів, до чого все це, й зробив, що потрібно і як потрібно. Під сукнею не виявилося чогось незвичного: лише гарненька дівчина й кілька смертоносних іграшок.

Вона повернулася до мене обличчям і полегшено зітхнула.

— От тому я і не хотіла їхати до тебе в готель. Тепер я вперше, відтоді як побачила цю тварину на спині керуючого станцією, впевнена, що ми в безпеці. Квартира цілком герметична. Йдучи геть, я завжди відключаю повітря, і до мого приходу вона — як сейф у підвалі банку.

— А як щодо вентиляційних душників?

— Я не вмикала систему кондиціонування. Цього разу просто відкрила один із запасних балонів, що встановлені на випадок нальоту. Можеш не турбуватися про безпеку. Що тобі приготувати?

— Можливо, доля надішле мені трошки просмажений біфштекс?

Доля виявилася прихильною. За їжею ми дивилися програму новин, але з Айови як і раніше новин не було.

5

Ведмежі капкани я так і не побачив: Мері просто замкнула двері в спальню. Через три години вона мене розбудила, й ми поснідали вдруге. Потім запалили сигарети, і я ввімкнув теленовини. Крім претенденток на звання міс Америка, там будь-чого не показували. В інший час претендентки не залишили б мене байдужим, але оскільки всі вони не горбились, а горб під купальником приховати просто неможливо, передача не здалася важливою.

— То що далі? — запитав я.

— Потрібно систематизувати факти й ткнути Президента в них носом.

— Як?

— Потрібно знову його побачити.

— Як? — повторив я.

Відповіді в неї не було.

— Очевидно, у нас є лише один шлях: через Старого.

Я спробував з'єднатися з ним, використовуючи обидва наші коди, для того щоб Мері теж брала участь у розмові, але у відповідь почув:

— Перший заступник Олдфілд. Слухаю.

— Мені потрібен Старий.

Коротка пауза, потім:

— З особистої справи чи службової?

— Мабуть, з особистої.

— З особистих питань я вас з'єднувати не стану, а всі службові можете вирішувати зі мною.

Дуже хотілося сказати, що я про нього думаю, але мені вдалось стриматися і обмежитись розривом зв'язку. Далі набрав ще один код, спеціальний код Старого — цим сигналом його з могили підняти можна, але не дай боже комусь з агентів скористатися кодом без важливого приводу.

Старий відповів чергою лайок.

— Бос, — перебив я його, — це щодо Айови...

Він одразу втихомирився.

— Так?

— Ми з Мері нагромадили за ніч деякі дані, й хочемо все це обговорити.

Знову лайки. Він розпорядився передати дані в аналітичний відділ і додав, що при наступній зустрічі відірве мені вуха.

— Бос! — підвищив я голос.

— Що?..

— Якщо ви хочете все покинути, ми готові зробити те ж саме. Я і Мері можемо подати у відставку безпосередньо зараз. І це цілком серйозно.

Мері скинула брови, але промовчала. Старий теж довго мовчав і нарешті вичавив втомленим голосом:

— Готель "Палмглейд" на півночі Майамі-Біч.

— Їдемо.

Я замовив таксі, й ми піднялися на дах. Дотримуючись моїх вказівок, водій зробив гак, пролетівши над океаном, щоб не гаяти час у густих транспортних потоках над Кароліною, тому добулись ми досить швидко.

Старий лежав з похмурим виразом обличчя і, поки ми доповідали, задумливо просіював пісок між пальцями. Я навіть прихопив із собою "проектор", щоб він міг переглянути запис.

Коли ми дійшли до тридцятирічного циклу, Старий скинув погляд, але промовчав і, лише коли я згадав про можливу кореляцію із циклічністю зникнень, з'єднався з Відділом.

— Дайте мені аналітичну службу. Пітер? Здоров. Мені потрібен графік непояснених зникнень, починаючи з 1800 року. Що? Згладиш відомі фактори й відкинеш стабільний рівень. Мені потрібні стрибки й спади. Коли? Дві години тому. Чого ти ще чекаєш?

Він підвівся на ноги, дозволивши мені вручити йому ціпок, і сказав:

— Добре, пора назад.

— У Білий дім? — з надією запитала Мері.

— Що? Коли ти підростеш? У вас немає чогось такого, що могло б переконати Президента.

— А... а що ж тоді?

— Не знаю. А якщо тобі чого-небудь на думку не спадає то краще поки помовч.

У Старого була машина, і на зворотному шляху мені довелося нею кермувати. Зрештою передавши керування автопілоту, я сказав:

— Бос, я здається придумав, що може переконати Президента.

Старий фиркнув, але приготувався слухати.

План такий: послати двох агентів а Айову, скажімо мене і ще когось. Другий агент буде постійно знімати мене телекамерою. Ваше завдання — змусити Президента дивитися.

— А припустімо, не буде на що дивитися?

— Ну, я вже подбаю, щоб було. Рушу аж до місця посадки, прорвуся. У вас будуть знімки справжнього корабля, з близької відстані, і їх побачать безпосередньо в Білому домі. А потім я подамся в контору до Барнса й займуся цим згорбленим збіговиськом. Буду здирати сорочки прямо перед камерою. Ніяких там ніжностей — зривати й викривати.

— Ти розумієш, що шансів в тебе не більше, ніж у миші на котячому з'їзді?

— Думаю це не так. Якихось надлюдських можливостей у них нема. Готовий посперечатися: вони можуть саме стільки, скільки може тіло людини, яка потрапила в їх владу. Я не збираюся в мученики, але так чи інакше знімки добуду.

— Х-м-м...

— Непоганий план, — втрутилась Мері. Я буду другим агентом. Я вмію…

Ми зі Старим одночасно сказали "ні", і я одразу ж почервонів: не моя прерогатива. Мері запропонувала:

— Я хотіла сказати, що це цілком логічний вибір, оскільки я володію… е-е-е… даром виявляти чоловіків, яких осідлали паразити.

— Ні, — повторив Старий. — Там, куди він налаштувався, вони всі з паразитами. У всякому випадку, я буду так вважати, поки не дістану доказів протилежного. І зрештою, я приготував для тебе інше завдання.

Мері варто було би промовчати, але вона запитала:

— Яке? Що може бути важливішим?

— Інша робота теж важлива, — сказав Старий спокійно. — Я призначаю тебе охоронцем Президента.

— О! — вона на секунду задумалася. — Однак, бос… я не впевнена, що зумію виявити жінку з паразитом. У мене… е-е-е… інша спеціалізація.

— Що ж, тоді ми заберемо звідтіля всіх секретарок. І Мері… тобі доведеться стежити за самим Президентом теж.

Знову коротка пауза.

— Але припустімо, я виявлю, що якимсь чином йому все-таки підсадили паразита?

— Тоді ти зробиш те, що необхідно, місце президента займе віце-президент, а тебе розстріляють за зраду. Однак повернемося до першого плану. Ми пошлемо Джарвіса з камерою і додамо Девідсона, щоб тримав його під прицілом. Поки Джарвіс буде знімати тебе, Девідсон буде стежити за ним, а ти, якщо вдасться, не забувай поглядати на Девідсона.

— Отже, думаєте, це нам вдасться?

— Ні, взагалі-то, але будь-який план краще, ніж ніякого. І може, це їх трохи розворушить.

Ми — Джарвіс, Девідсон і я — вирушили в Айову, а Старий тим часом поїхав до Вашингтону. Безпосередньо перед від'їздом Мері відвела мене вбік, потім притягнула за вуха, міцно поцілувала й сказала:

— Обов'язково повертайся, Сем.

Я розчулився, як п'ятнадцятирічний хлопчисько.

Девідсон приземлив машину відразу за зруйнованим мостом, що ми його знайшли в першу поїздку. Я вказував, куди їхати, користуючись картою, де було позначено справжнє місце посадки космічного корабля.

1 2 3 4 5 6 7