Кида сонце в тиху хвилю,
Корабель іде у морі,
Шлях пославши смарагдовий.
Під стерном улігся боцман,
Чуйно спить, на грудях лежа,
Весь в смолі смаглявий юнга
Парус порваний латає.
З щік брудних пашить рум'янець,
Рот широкий у тремтінні,
А великі гарні очі
Повні скарги і тривоги.
Капітан над ним бушує
І кляне: "Негідник! Злодій!
Ти навіщо з бочки знову
Вкрав у мене оселедця?"
Тиша в морі. Ось із хвилі
Вирина розумна рибка,
Гріє голову йа сойці,
Плеще хвостиком, весела.
Тільки чайка, ніби камінь,
Зверху падає на рибку,
В пазури схопивши здобич,
Знов зникає у блакиті.
Морська примара
А я на борту корабельнім-лежу,
Замріяним зором вдивляюсь
У воду асну'та прозору,
Дивлюся все глибше і глибше,
Аж доки на дні, у глибокій безодні,
Неначе туман забілів,
А далі ясніше і все виразніше
З'являються куполи, кірхи та башти,
Нарешті — у сонці з'явилося місто
Старофламандське,
Обжите людьми.
У чорних плащах чоловіки поважні,
У комірах білих, широких,
На шиях почесні у них ланцюги,
І шпаги в них довгі, і довгі обличчя.
Ідуть через людний майдан, що на ринку,
До ратуші східців високих,
Де статуї кесарів скіпетроносні
Неначе на варті стоять із мечами.
А далі — на вулиці, попід будинками,
Де вікна виблискують, ніби дзеркала,
Гуляють дівчата в шовкових убраннях.
Стрункі вони станом, обличчям — мов квіти,
І в'ється, й спадає волосся злотисте
З-під шапочок чорних малих.
А хлопці в строкатім іспанськім убранні
Проходять повз них і вітаються гордо.
Літні жінки
В старомодній одежі,
Що вже перестала давно шелестіть;
Несуть молитовники й чотки вони,
Дрібненькими кроками
Йдуть до собору,
Приваблені дзвонами
Й звуком органа.
Від цих передзвонів самого мене
Бере таємниче тремтіння,
Безмежна нудьга і зажура глибока
Стиска мені серце,
Серце моє нездужале.
Здається, немовби усі його рани
Розкрили цілунком кохані уста,
І знову кривавляться рани,—
Краплі, гарячі, червоні,
Повільно і довго спадають
Униз на старенький будинок,
В морському глибокому місті,
На ту кам'яничку, із дахом старим і
шпилястим, —
Вона ж бо давно вже порожня,
Тільки внизу край віконця
Сидить там дівчина,
Схиливши голівку на руку,
Як бідне забуте дитя,—
Я знаю тебе, бідолашне, забуте дитя!
Так он-бо ти де — у морській глибині —
Сховалась від мене
З дитячої примхи
І вийти не можеш,
Сидиш ти чужа, між чужими людьми.
Століття минали,
А я все шукав тебе з мукою в серці,
У цілому світі шукав.
Ти, вічно кохана,
Ти, втрачена здавна,
Ти — знайдена врешті.
Обличчя твоє дороге,
Розумні і вірні очі
І любу усмішку твою.
Тепер я ніколи тебе не залишу,
Зійду я до тебе в морську глибину.
Розкривши обійми,
Я кинусь до тебе, до серця твого!
Та в хвильку останню вхопив дуже вчасно
За ногу мене капітан,
Від борту відтяг
І крикнув мені, посміхнувшись суворо:
"Що це ви, докторе, чи не здуріли?"
Очищення
Лишайся в морській глибочині своїй,
Моя божевільна мріє!
В минулім — багато ночей
Серце терзала ти щастям облудним,
Тепер же — морським привидінням
І вдень уже мучиш мене.
Лишайся в безодні на віки віків!
І я ще до тебе закину в глибінь
Усі мої болі й гріхи,
Блазенський ковпак з бубонцями,
Що довго бряжчав на моїй голові.
И холодну блискучу гадючу шкуру
Того лицемірства,
Що здавна так мучило серце моє,
Недуже серце,
Що бога зреклося і неба зреклося,
0 серце нещасне моє!
Гей! Гей! Починається вітер.
Угору вітрила! Нехай тріпотять!
По зрадницьки тихій рівнині
Летить корабель,
1 радію я серцем на волі!
ДРУГИЙ ЦИКЛ
Привітання морю
Талата! Талата!
Тебе я вітаю, о вічнеє море!
Вітаю тебе десять тисяч разів
Усім своїм радісним серцем.
Отак, як вітаєш тебе в давнину
Десять тисяч тих грецьких сердець,
Бідою поборених за вітчизною стужених,
Славнозвісних тих грецьких сердець.
Здіймалися хвилі;
Здіймались, ревіли,
І сонце на мнх розсипало
Веселе рожеве проміння;
Сполохані зграї чайок
Летіли у далеч і дзвінко кричали,
Затупали коні, щити загриміли,
Далеко летіло, мов клич перемоги,—
Талата! Талата!
Тебе я вітаю, о вічнеє море!
Наче мова вітчизни, для мене звучать твої
водич
Наче мрії дитцнства, знову для мене
Сяють знову на водах рухливих твоїх.
Ти спогади давні мені повідаєш
Про всі милі чудові розваги,
Про всі блискучі різдвяні дарунки,
Про всі червоні дерева-корали,
Про рибки злоті, і перлини, і скойки,
Що їх таємниче ховаєш
У себе на дні, в кришталевім палаці,
О, як нудьгував я в пустельній чужині.
Неначе квітка зів'яла
В бляшанці ботаніка,—
Так моє серце лежало у грудях.
Здавалось мені, що сидів я всю зиму
Недужий, у темній лікарні,
І раптом я вийшов з неї —
Засліплює очі мені і ясніє
Весна смарагдова, розбуджена сонцем,
ї в білім цвітінні шумлять дерева,
І первістки-квіти на мене зорять
Очима ніжними і запашними,
Все пахне, бринить, і сміється, і диха,
І в синьому небі співають пташки:
Талата! Талата!
Ти, серце, що так відступило завзято!
Як часто, до сорому часто
Тебе воювали північні жінки!
З великих очей переможних
Палаючі кидали стріли;
Кривими мечами загострених слів
Грозилися груди розсікти,
Клинописом їхніх листів розбивали
Мій бідний приборканий мозок.
Даремно я захищався щятом*
Стріли свистіли, й рубали мечі,
А варварки півночі відвисли
Мене аж до моря...
І, вільно зітхнувши, вітаю я. море,
Любе, рятівне море:
Талата! Талата!
Розбито кора бель
Надія й кохання! Загинуло все!
А сам я, подібний до трупа,
Що люто викинуло море,
Я лежу на піску,
На березі голім, безлюднім.
Хвилює пустеля морська перед мене,
Позаду лишилося горе і смуток,
А ген наді мною хмари пливуть,
Безформено-сірі дочки повітря,
Що з моря у відра з туману
Воду беруть,
Стомлено носять і носять
1 знов виливають у море,—
Хмурна, невесела робота
І марна, як власне моє життя.
А хвилі рокочуть, і чайки кигичуть,
І знову спливають старі спогадання,
Побляклі малюнки І забуті сниг
Болючі й приємні, встають перед мене"
На півночі жінка живе,
Та жінка вродлива, немов королева,
їй стан кипарисово-стрункий облягає
Принадне біле убрання.
Хвиля легкого волосся,
Подібна до райської ночі,
З голови, коронованої косами,
Ллється і в'ється мрійливо
Біля блідого обличчя її.
І на блідім на коханім обличчі
Владно світяться очі великі,
Наче чорне сонце.
0 чорне сонце, як то часто,
Як солодко часто я з тебе спивав
Пломінь безумний натхнення,
Усмішка з'являлась ласкава, мов голуб,
На дивно окреслених гордих устах,
1 дивно окреслені горді уста
Слова шепотіли солодкі, як місячне сяйво,
І ніжні, мов пахощ троянд,
І від того здіймалась у мене душа
І орлом злітала у небо.
Мовчіть же, хвилі і чайки!
Минулося все — і щастя, й надія,
Надія й кохання! Лежу на землі,
Людина з розбитого корабля,
І втискаюсь гарячим обличчям
У мокрий пісок.
Запитання
Над морем пустельним, морем нічним
Юнак одинокий стоїть,
В думках його сумнів, на серці — журба,
Він хвилі питає похмуро:
"О, відкрийте, скажіть мені загадку мудру
життя,
Болючу цю згадку давню!
Вж© скільки над нею мудрило голів —
Голів в шапочках з ієрогліфами,
Голів у тюрбанах і чорних беретах,
Голів з париками і тисячі інших,
Спітнілих від дум бідолашних голів.
Скажіть мені: що таке в світі людина?
Звідки прийшла? І куди вона йде?
І хто живе там, урогі, на зірках золотих?"
Шумлять собі хвилі, як вічно шуміли,
І вітер гуляє, і хмари пливуть,
Байдужо-холодні зірки мерехтять,
А дурень стоїть і чекає одвіту.
Епілог
Як в полі пшеничне колосся,
Так само ростуть, визріваючи, думи
В душі у людини.
А ніжні думки про кохання —
Це веселоцвітні між ними
Червоні і сині квітки!
Червоні і сині квітки!
Сердитий жнець викидає вас геть,
Вас ціп дерев'яний молотить глузливо,
І навіть убогий мандрівець,
Що тішиться вами,
Він також хита головою
І каже: гарненький бур'ян.
І тільки дівчатко селянське,
Що любить сплітати вінки,
Вас любить і рве,
І вами прикрашує коси собі,
І, вами прибравшись, до танців біжить,
Де весело грають сопілки і скрипки,
Чи до тихого гаю,
Де голос коханого їй ще миліший,
Ніж скрипки й сопілки.