Як вранці повз твій будинок
Доводиться йти мені,
Я дуже радий, дитино,
Що бачу тебе в вікні.
Очей твоїх карих погляд
Запитує зоддалік:
"Хто ти й чого тобі треба,
Чужий, сумний чоловік?"
Відомий в землі німецькій,
Поет німецький я.
Згадають людей найкращих —
Назвуть і моє ім'я.
Багато німців, дитино,
Хочуть того, що й я
Згадають найгірше лихо-^-
Назвуть і моє ім'я.
* * *
Горіло море віддаля
В вечірньому промінні.
Сиділи мовчки ти і я
Під хаткою на камінні.
Лягав туман, шумів прибій,
І чайка тужливо літала.
З ясних очей сльоза тобі
Тихо на руку впала.
І сяяла на руках твоїх
Алмазом кожна сльозина,-1-
І з білих рук я випив їх,
Схилившись на коліна.
І з тої днини спокою нема,
Нещасна, ще ж тоді вона
Сльозами мене отруїла!
Чудовий дивний замок
Стоїть на скелях крутих.
Три панни живуть у ньому,
І я їх люблю усіх.
В суботу цілує Єтта,
В неділю — Юлія,
А потім уже й Кунігунда,
Третя мила моя.
Давали там бал у вівторок,
Приїхали дами й пани,—
В каретах, і верхи, і пішки
З'явились у замок вони.
Про мене панни забули,—
Ну бачили ви дурних!
Тітки і кузини сміялись,
Помітили це, як на гріх!
* * *
На обрії далекім,
Як марево, встає
Вечірніми вежами місто,
Забуте місто моє.
Вологий вітер мружить
Сірі шляхи водяні.
Веслує сумний з обличчя
Човняр у моєму човні.
Сонце ще раз пробилось,
Над обрієм дивно сія
Й мені показує місце,
Де втратив кохану я.
Тебе я знов вітаю,
О місто, повне мрійі
Колись було ти, знаю,
Притулком милій моїй.
О вежі й ворота, щиро
Скажіть: де мила моя?
Я вам її довірив —
У вас і питаю я.
Але не винні вежі,
Що не завадили їй,
Коли вона, спакувавшись,
Тікала з міста мерщій.
Для неї одкрились ворота,
Недурно ж говорить світ:
Не буде дурній повороту,
Як вийде з дурних воріт.
* * *
Старою дорогою знову іду,
Провулки бачу знайомі;
В цім домі кохана жила, а тепер
Така порожнеча в цім домі.
Нестерпні бруківки брили!
На мене валиться кожний дім!
ї я тікаю щосили!
Знов пришов я д(? того будинку,
Де вона присягалась колись;
Де кохана зронила сльозинку,
Там гадюки тепер завелись.
* * *
Ніч тиха, всі вулиці в сні спочивають,
Колись моя люба в цій хаті жила;
її вже немає, її тут не знають,
Оселя ж лишилася та, що й була.
І там хтось стоїть, вгору глянув, здригнувся
1 в розпачі руки ламає свої;
Ось місяць його освітив, я жахнувся:
Обличчя і постать у нього — мої.
Ти, марище зблідле, ти, тінь моя власна!
Нащо мене дражниш коханням моїм?
І так не забута година нещасна,
Як серцем я рвався на місці оцім.
* * *
Ти можеш спокійно спати
І знать, що я живий?
Прокинеться гнів колишній —
Ланцюг я зламаю свійі
Чула ти давню пісню,
Як мертвий юнак в давнину
Опівночі кохану
Забрав до себе в труну?
Повір, повір, дитино,
В мої слова оці:
Живий я і значно дужчий.
Аніж усі мерці!
* * *
Красуня заснула в кімнаті,
А місяць припав до вікна,
Мелодію вальса знадвору
Доносить у дім луна.
В півсні шепнула: "Кому це
Мого спокою не жаль?"
Внизу — ой леле! — на скрипці
Тирличе мертвий скрипаль:
"Згадай, як ти підманула,
На танець не вийшла в зал.
Ходім тепер потанцюєм:
У нас на кладовищі бал".
І, силі незнаній скорившись,
Красуня озвалась на клич.
Кістяк під тирликання скрипки
Повів зрадливицю в ніч.
Ідуть, він мугиче, танцює,
Лунає перестук кісток,
А череп киває й киває
У сяйві блідих зірок.
Замріяно я дивився
На очі ті, на чоло —
Обличчя її на портреті
Враз оживать почало.
І посмішка чарівлива
Завилася на устах,
І наче від сліз печальних
Заграло світло в очах.
І сльози покотились
У мене з-під повік,—
Не міг я, не міг повірить,
Що втратив тебе навік!
* * *
Сх, я нещасний Атлас! Цілий світ,
Світ ділий туги мушу я носити.
Вагу ношу незмірну. Розіб'ється
Вже хутко серце в грудях.
Ти, горде серце, ти цього бажало!
Ти щастя прагнуло, без міри щастя,
Чи туш — теж без міри. Горде серце,
Тож досить маєш — туги!..
* * *
Вмирають люди, і роки
Минають один за одним,
Але не вмирає кохання,
Що в серці живе моїм.
Ще раз подивитись на тебе
І мовити в смертний час,
Обнявши твої коліна:
"Madame, я кохаю вас!"
Що треба самотній сльозині?
Туманить вона мій зір.
Вона в очах у мене
Зосталась з давніх пір.
Багато сестер блискучих
У неї колись було,
Та з горем моїм і щастям
Вітрами їх геть змело.
Розтанули, мов тумани,
І ті зірочки ясні,
Що радощі і страждання
Навіяли в серце мені.
Ох, так і моє кохання
Спливло без марних зітхань!
Ти також, самотня сльозино,
На віях моїх розтань!
* * *
Крізь хмари осінній півмісяць
Пробився серпом блідим.
Стоїть при кладовищі
Пастора тихий дім.
Читає біблію мати,
Син біля свічки притих,
Старша дочка куняє,
А менша каже до них:
"Ох, боже, до чого ж нудно
Життя в нас потяглось!
Тільки і є розваги,
Коли ховають когось".
Читаючи, каже мати:
"Та що там, лиш четверо світ
Лишило зо дня, як батька
Поховано біля воріт".
А старша дочка позіхав:
"Помреш тут з вами, хоч плач,
Я завтра піду до графа,—
Кохає мене багач".
А син молодший сміється:
"Тут троє мисливців є,
Що роблять золото й приймуть
Мене в товариство своє".
Тут синові біблію мати
В бліде обличчя жбурля:
"Ти хочеш розбійником стати,
Прокляте богом хлоп'я!"
І чують — щось стукнуло в шибку,
І бачать — рука у вікні.
То мертвий батько надворі
Стоїть у чорнім вбранні.
* * *
Наснилось: дивилась печально зоря,
І місяць, і небо журбенне;
Я в місто лечу, де кохана моя
Живе далеко від мене.
І ось її дім, коло нього стою
І сходи цілую, де мила
Ставила ногу маленьку свою,
Де сукня її шелестіла.
Ніч нескінченна, ніч крижана
Лежить на холоднім камінні;
Стежить за мною постать з вікна —
Вся в місячному промінні.
Надворі лиха негода,
То дощ, то січе сніжком.
Сиджу в задумі й дивлюся
У темряву за вікном.
Ген здалеку вогник самотній
Мигтить крізь тьму густу;
З ліхтариком добра матуся
Прямує кудись в сльоту.
Можливо, іде купити
Масла, яєць і муки,
Бо хоче коржа смачного
Вона спекти для дочки.
Дочка у кріслі на свічку
Мружиться в напівсні;
Круг милого личка злотом
Локони сяють рясні.
Чи вона не помічала
У твоїх очах кохання?
Чи не міг ти прочитати
І в її очах бажання?
Чи крізь них не видно душу,
Серце щире, не байдуже?
Адже ти в подібних справах
Не осел, мій любий друже!
Любили вони — та обоє
Дивились, немов вороги,
І вперто обоє мовчали,
Хоч мліли обоє з жаги.
Вони розлучились — лиш зрідка
їх сни єднали німі.
Вони давно вже померли
И не знали про те самі.
# * *
Коли я вам скарживсь на біль і зітхав,
З вас кожний мовчав і з нудьги позіхав;
Коли ж у вірші я вклав свій біль,
Гучні дифірамби почув звідусіль.
* * *
Гукнув я чорта, і він прибув,
Але не такий, як я думати звик.
Він не гидкий, не кульгавий був,
А милий приємний чоловік,
Чоловік у літах своїх найкращих —
Із світських, вихованих, путящих.
Він вельми тямущий дипломат,
Про церкву й державу балакати рад.
Що ж трохи блідий, в тім дива немає —
Санскрит і Гегеля саме вивчає.
Фуке — поет його кращих мрій,
А критику, мабуть, він геть покине,
Вішавши заняття це старовинне
Гекаті, прабабці любій своїй.
Хвалив він мої юридичні вправи,
Бо й сам колись бравсь до цієї справи.
Сказав, що цілком байдужий він
До дружби моєї,— і ґречний уклін
Зробив,.запитавши: Чи ми, скажіть,
В іспанськім посольстві не бачились
з вами? —
І я, придивившись до нього, ту ж мить
Згадав, що знайомий вже з ним роками.
* * *
Не кепкуй, людино, з чорта!
Шлях життя короткий в нас,
А вогонь одвічний в пеклі
Ще палає — не погас.
Сплачуй всі борги, людино!
Довгий шлях в житті для нас —
Доведеться брати набір,
Як робив ти вже не раз.
* *
Дитя моє, бувши дітьми,
Двійком малих дітей,
Ми в курнику під солому
Ховались від людей.
Ми кукурікали півнем,
І люди, що йшли повз нас,
Вірили — кукуріку! —
То півень і є якраз.
Ящик стояв на подвір'ї —
Жили ми з тобою в нім.
Прикрасивши папірцями
Його, як гостинний дім.
Стара сусідова кицька
Візит нам складала свій,
Робили ми компліменти
І ввічливий кніксен їй.
Розпитували, чи здорова;
А втім, у пізніший час
Те саме стареньким кицям
Казали ми ще не раз.
Сиділи вдвох, і частенько
Тужили, як люди старі,
І скаржилися, що добре
Жилося в давній порі.
Як зникли вірність, і віра,
И любов, що жила колись,
І як подорожчала кава
І гроші перевелись!
Минули дитячі ігри,
Ніщо не вернеться знов —
Ні світ, ні життя, ні гроші*
Ні вірність, ні віра й любов.
* ф *
Аж серце стисне, як згадаю
Забуті давні дні, коли
Спокійно світ лежав без краю
І люди мирно ще жили.
Все зрушилось навколо тебе,
Нужда й гризота скрізь тепер,
Неначе бог помер у небі
І в пеклі чорт давно помер.
А навкруги таке страждання,.
Таке холодне люте зло,—
Коли б не крихітка кохання,
Навряд чи можна б жить було.
В молодії давні літа
Від кохання без привіта
Я палав не раз;
Дорогі тепера дрова,
Згас вогонь, душа здорова,
Далебі, от це й гаразді
Красна любко, не журися!
Нащо сльози? Схаменися!
Так роби, як я:
Ти живи, поки живеться,
А журбу забудь — минеться!
Далебі! Та й будь моя.
Приснилась мені моя люба —
Пригноблена жінка сумна.
Своєї колишньої вродн
В нужді позбулася вона.
Дитя до грудей пригортала,
А друге за нею брело,
І зір, і хода, і одежа —
Все в неї убоге було.
З базару вона поверталась,
Коли я її перестрів —
Спинивсь я і сумно й спокійно
До неї заговорив:
"Бліда ти, стомлена й хвора,—
У дім мій зо мною ходім,
Я буду на хліб заробляти
Трудом і старанням своїм.
Для діток твоїх недорослих
Віддав би я радо життя,
Найбільше ж для тебе самої,
Знедолене, бліде дитя.
Не буду тобі говорити
Про те, що тебе я любив,
Коли ти помреш — на могилі
Ридатиму я без слів".
* * *
Я тобі на вірність клявся,
До серденька пригортав,
В сіті власні я попався
І за правду жарт прийняв.
Як покинеш в цю хвилину
Ти мене хоч би на жарт,—
Я застрелюсь, я загину,
Бо без тебе жить не варт!
* * *
Не шалійте з нетерпіння,
Якщо тон пісень журливих
Часом ще звучить виразно
І в моїх новіших співах.
Зачекайте, відлунає
Давнє горе непривітне,
І нова весна піснями
В серці згоєнім розквітне!
Пора схаменутись, позбутися мрій,
Кінчати з безумною грою,—
Я надто довго, як лицедій,
Комедію грав з тобою.
Чудові куліси в театрі я мав —
1 все в романтичному стилі,
Мій рицарський плащ в брузументах палав,
Палали чуття спломенілі.
І що ж, хоч я мудро дивацькі оті
Приборкав чуття навіжені,
Нещасний і досі ще я у житті,
Мов досі ще граю на сцені.
0 боже! Убравшись в позичений грим.
Казав я всю правду до краю —
Не знав я, що з смертю у серці своїм
Вмирущого воїна граю.
* *
Всевладний Вісвамітра
То б'ється, а то постить,—
Корову у Васішти
Йому одібрать кортить
Який ти бик, Вісвамітро,
Про що тут говорить,—
Коли за корову ти можеш
1 битися^ і постить!
Тільки б серце не зламала
В тебе доля навісна,
Все віддасть нова весна,
Що зима в тебе забрала.
Скільки ще тобі радіти!
Вічне щастя зберегти!
Серце, все, що любиш ти,—
Смієш, мусиш ти любити!
Ти квітка і гарна, і чиста,
Весняна в тобі яснота;
Дивлюсь я на тебе, і туга
Серце мені огорта.
І наче тобі у зажур!
Я руку кладу на чоло,
І, молячись, небо благаю,
Щоб цноту твою зберегло.
* * *
Любко, це для тебе згуба,
Сам про те я мушу дбати,
Щоб не дати твому серцю
Від кохання запалати.
Я про теє дбаю щиро,
А однак не раз благаю,
В думці криючи благання:
"Покохай мене, мій раю!"
* * *
Коли в подушки і в тишу
Порину в час нічний,
Зринає перед мене
Твій образ осяйний.
Коли ж склепляє очі
Дрімота і пітьма,
Твій образ милий входить
У сон мій крадькома.
А прокидаюсь вранці —
Те саме й наяву:
Весь день твій образ в серці,
Тобою я живу.
* * *
Дівчинко — уста червоні,
Мед у погляді та сміх —
Дівчинко моя маленька,
Ти завжди в думках моїх.
В довгий вечір цей зимовий
Дуже хочеться мені
У кімнаточці з тобою
Побалакать в тишині.
Я б хотів поцілувати
Руку білу та малу
І сльозами окропити
Руку білу та малу.
* * *
Хай навкіл мете завія,
Хай штурмує, шаленіє,
Хай зі дзвоном б'є у вікна,—
У плачі я не поникну,
Бо весна в душі моїй
І коханий образ твій.
* * •
Хто благає Матір Божу,
Хто святих Петра і Павла,
Я ж одну благаю тільки —
Сонце ясне, любку гожу.
Будь до,мене прихильніша,
Дай розкоші, поцілунків!
Ти, з дівчат найкраще сонце,
З сонців дівчина ясніша!
* * *
Друже мій, ти закожавсь,—
Біль новий тебе колише;
Все темніше в голові,
А на серці — все ясніше.
Друже мій, ти закохавсь,.
Не сховаєш те, що зріє,—
Твого серця щирий жар
Крізь жилетку пломеніє.
* * *
Хотів перебути з тобою
Хвилину самоти —
Не згодилась зо мною,
Бо поспішала ти.
Сказав я: душа спопеліла
І жар мій — все буде твоїмі
Ти кніксен мені зробила
І засміялась при тім.
Мене ти ще більше печальним
Зробила на довгі дні —
У поцілунку прощальнім
Відмовила мені.
Стрілятися я не стану,
Про це ти й думать облиш,—
Бо все це, моя кохана,
Траплялось мені й раніш.
* * *
Сапфірової синизни
Твої глибокі очі.
Щасливець той, кому вони
Всміхаються охоче.
А серце в тебе — той алмаз,
Що гранями яскріє.
Щасливець, з ким воно весь час
Горить і пломеніє.
Напіврозкриті, надять, звуть
Твої рубіни-губи.
Щасливець той, кому шепнуть
Вони жадане: "Любий!"
4.