— Я бачив тут твого старого.
Посмішка згасла на Стівеновім обличчі. Будь-яка згадка про батька з уст однокласника чи вчителя миттю позбавляла його спокою. Він чекав у боязкому мовчанні, що ж той скаже далі. Але Герон значуще штовхнув його під бік:
— А ти — хитрий пес.
— Чого це? — здивувався Стівен.
— Гадаєш сховати масло в роті? — сказав Герон. — Хитрий пес, бачу.
— Дозволь спитати, про що ти говориш? — ввічливо сказав Стівен.
— Дозволяю, — відказав Герон. — Ми бачили її, правда, Воллісе? А що, навіть гарненька. І цікавська. А яка в Стівенароль, пане Дедалус? А він буде співати, пане Дедалус? Твій старий зі шкіри ліз, так лупав на неї через монокль, тож, думаю, він тебе розкусив теж. Але я, боже ти мій Юпітере, тим би не переймався. Класна цяця, — правда, Воллісе?
— Нічого собі, — спокійно погодився Волліс, знову вставляючи мундштук у кутик рота.
Від таких нетактовних натяків у чужій присутності Стівена різонув гнів. Нічого смішного в дівочій цікавості та увазі він не бачив. Весь день він тільки й думав, що про їхнє прощання на східцях конки на Гарольдс-Крос, про потік настроїв, що наринув на нього після цього прощання, і про написаний про це вірш. Весь день він уявляв їхню нову зустріч, бо знав, що вона збиралася прийти на виставу. Давній настрій неспокою повнив його груди, як і на тій вечірці, але вже не виливався у вірші. На заваді стояли знання і дорослість двох збіглих відтоді літ. І за весь день потік хмурої ніжності у темних напливах і відпливах, раз по раз зринаючи і знов завертаючи на себе, так його вишарпав, що від префектового сюсюкання з малим мальованцем вихлюпнувся з нього у жест нетерпіння.
— Отже, мусиш визнати, — вів далі Герон, — ми тебе розкусили. Тепер тобі не вдасться грати переді мною святенника, це вже точно.
Невеселий смішок зірвався з його вуст, і вклонившись як перше, Герон легко, ніби з жартівливим докором, ударив Стівена ціпком по литці.
Стівенів спалах гніву уже минув. Він не почувався ні влещеним, ні збентеженим — просто не хотів цих глузувань. Та він і не сердивсь на те, що спочатку прийняв був за тупу нетактовність, бо знав — йому в його душевній пригоді не страшні нічиї слова. І обличчя його віддзеркалило фальшиву посмішку суперника.
— Визнавай! — повторив Герон і знов ударив його ціпком по литці.
Ударив ніби жартома, та вже не так легко, як першого разу. Шкіра защеміла-запекла — ледь-ледь, майже без болю; і, схилившись у покірному поклоні, ніби перейнявши жартівливий настрій товариша, Стівен почав проказувати Cinfiteor. На тому все й обійшлось; обидва — Герон і Волліс — тільки поблажливо засміялися на його блюзнірство.
Та поки губи його бездумно повторювали слова молитви, в пробудженім зненацька спогаді ожила інша сцена, ніби викликана чарами саме в ту мить, коли він помітив жорстокі западинки в кутиках Геронової усмішки і відчув знайомий удар по литці, і почув знайомий наказ:
— Визнавай.
Це сталося наприкінці першого семестру, коли він ще вчився в шостому класі. Його чутлива натура все ще страждала від батогів непередбачуваного й убогого життя. Душу його все ще непокоїло й гнітило тоскне явище Дубліна. Він пробудивсь од дворічного зачарованого сну у зовсім новому оточенні, в якому кожна постать чи подія вражала його до глибини серця, розчаровувала або чарувала, але, розчаровуючи або чаруючи, однаково повнила його неспокоєм і гіркими думками. Увесь вільний від школи час він проводив у товаристві крамольних письменників, чий сарказм і гострота вислову збурювали Стівенів мозок, перш ніж вилитись у його власні недолугі писання.
Твір був основним із трудів його тижня, і кожного вівторка, ідучи з дому до школи, він вичитував свою долю з пригод по дорозі: то, обравши випадкового перехожого попереду, наддавав ходи, щоб перегнати його й дійти першим до якоїсь точки, то, рахуючи, вийде його твір кращим у класі чи ні, скрупульозно переступав з плитки на плитку на викладеному ними хіднику.
Та одного вівторка ходу його тріумфів було грубо обірвано. Містер Тейт, викладач англійської, тицьнув у нього пальцем і різко сказав:
— У творі цього хлопця — єресь.
Над класом запала тиша. Містер Тейт не обривав її, лише заклав руку між схрещених ніг, і чути було, як потріскують манжети і комір його сильно накрохмаленої сорочки. Стівен не підводив очей. Стояв їдкий весняний ранок, очі йому боліли і погано бачили. Він думав про свою невдачу і її викриття, про убогість власного розуму і дому, і відчував, як в'їдається йому в шию пружок комірця, перелицьованого і вистріпаного.
Короткий гучний смішок містера Тейта трохи зняв напругу в класі.
— Ти, мабуть, цього не знав? — спитав він.
— В якому це місці? — спитав Стівен.
Містер Тейт витягнув руку з-поміж колін і розгорнув твір.
— Отут. Про Творця і людську душу. Гм... гм... гм... Ага! ...без жодної можливості наблизитись... Це єресь.
Стівен промимрив: — Я мав на увазі: без жодної можливості дорівнятись.
Це була покора, і містер Тейт, вдоволений, згорнув твір і передав йому, кажучи:
— О... Ну, дорівнятись — це інша річ.
Зате клас так легко не вдовольнився. Хоч після уроку ніхто нічого йому не сказав, він відчував довкола якесь тихе загальне злорадство.
А через кілька днів після цієї прилюдної догани він ішов увечері з листом по Драмкондрівській дорозі, коли почув за собою:
— Стій!
Обернувся й побачив у смерку трьох однокласників. Гукав Герон, що ішов перший, тонким ціпком розтинаючи повітря в такт їхнього маршу. Боланд, його приятель, маршував поруч, щирячи зуби, а Наш відставав на кілька кроків, пихтячи від швидкої ходи й гойдаючи великою рудою головою.
Гуртом вони завернули на Клонліфську дорогу і почали розмову про книжки й письменників: говорили, які книжки читають і скільки книжок мають удома їхні батьки. Стівен слухав усе те з подивом — адже з цілого класу Боланд був найтупіший, а Наш — найледачіший. Та й справді, завершуючи балачку про улюблених письменників, Наш заявив, що найкращий між них — капітан Марріат.
— Дурне! — сказав Герон. — Спитай Дедалуса. Хто найкращий письменник, Дедалусе?
Стівен дочув глузливу нотку, тож уточнив:
— З прозаїків?
— Так.
— Думаю, Ньюмен.
— Кардинал Ньюмен? — перепитав Боланд.
— Так, — відповів Стівен.
Усміх на веснянкуватім обличчі Наша поширшав, коли він обернувся до Стівена:
— Тобі подобається кардинал Ньюмен, Дедалусе?
— Ну, багато хто каже, що Ньюмен у прозі найкращий стиліст, — пояснив їм обом Герон. — Тільки ж він — не поет.
— А хто ж, Героне, найкращий поет? — поспитав Боланд.
— Лорд Теннісон, звісно, — відповів Герон.
— О так, лорд Теннісон, — сказав Наш. — У нас вдома є всі його вірші в одному томі.
В цю мить Стівен забув, що зарікався мовчати, і вибухнув:
— Теннісон — поет? Він просто віршомаз!
— Перестань! — сказав Герон. — Всі знають, що Теннісон — найбільший поет.
— А хто ж, по-твоєму, найбільший поет? — спитав Боланд, штовхаючи ліктем сусіда.
— Байрон, звісно, — відказав Стівен.
Герон, а за ним інші двоє презирливо зареготали.
— З чого ви смієтеся? — спитав Стівен.
— З тебе, — сказав Герон. — Байрон — найбільший поет! Хіба що для неграмотних.
— Теж мені поет! — сказав Боланд.
— Заткнися, — напустився на нього Стівен. — Що ти знаєш про поезію, крім як шкрябати віршики на плитах у дворі, за які тебе хотіли на банти посадити.
Справді, подейкували, що Боланд написав на плитах у дворі віршик про однокласника, котрий часто їздив додому на поні:
Наш Тайсон, як в'їжджав в Єрусалим,
Упав на пуду, й нич не підстелив.
Цей випад заціпив рота обом підмагачам, та Герон не вгамовувався.
— У кожному разі, Байрон був єретик, ще й розпусник.
— А мені байдуже! — запально вигукнув Стівен.
— Тобі байдуже, єретик він чи ні? — поспитав Наш.
— Що ти у цьому розумієш? — крикнув Стівен. — Ти за все життя не прочитав ані рядка невитлумаченого, — і Боланд так само.
— Я знаю, що Байрон був поганий чоловік, — мовив Боланд.
— Ану, хапай цього єретика! — крикнув Герон. В одну мить Стівен був у них в руках.
— Тейт вже піддав тобі раз за єресь у творі, — вів далі Герон.
— Я донесу йому завтра, — сказав Боланд.
— Ти? — сказав Стівен. — Ти не наважишся й писнути.
— Не наважуся?
— Ага. Нізащо в світі.
— Ти що собі дозволяєш! — закричав Герон, врізавши Стівенові ціпком по ногах.
Це був сигнал до нападу. Наш викрутив йому руки за спину, а Боланд підібрав з риштака довгий капустяний качан. Стівен одбрикувавсь і відбивавсь від ударів ціпком і вузлуватим качаном, та все ж його притисли спиною до загороди з колючого дроту.
— Визнавай: Байрон — погань.
— Ні.
— Визнавай.
— Ні.
— Визнавай.
— Ні. Ні!
Зрештою, після одчайдушних пручань, він вирвався. Його мучителі з криками й кпинами подалися в напрямку Джонс-роуд, а він, обірваний, розчервонілий, задиханий, брів за ними, напівосліплий від сліз, знавісніло стискав кулаки і хлипав.
І тепер, коли він повторював Confiteor під поблажливий сміх сусідів, а сцени того злого епізоду чітко і швидко пробігали в пам'яті, він дивувавсь, чому не тримає зла на тих, хто колись його мучив. Він аж ніяк не забув їх малодушшя й жорстокості, та згадка про це не зроджувала гніву. Тому всі описи шаленої любові й ненависті, які він стрічав у книжках, здавались йому несправжніми. Навіть того вечора, шкандибаючи додому по Джонс-роуд, він відчув, як якась сила очищає його від того знавісніння так легко, як очищують плід від м'якої, стиглої шкірки.
Він і далі стояв з двома товаришами в глибині під навісом, ледве прислухаючись до їхніх балачок чи до оплесків у театрі. Вона зараз там, серед загалу, — може, чекає, коли з'явиться він. Він спробував пригадати її риси, але не зміг. Пам'ятав лише напнутий каптуром шаль та темні очі, манливі й бентежні. Хтозна, чи думала вона про нього, як думав про неї він. У темряві, потай від своїх сусідів, він вклав пучки пальців собі в другу долоню, — ледь-ледь торкнувся і легенько натис. Ні, натиск її пальців був легший і твердіший: умить спогад про цей доторк теплою невидимою хвилею затопив його мозок і тіло.
Попід навісом бігцем біг до них якийсь хлопець. Був схвильований і важко дихав.
— О, Дедалус! — вигукнув він, — Дойл там на тебе вогнем дише. Тобі пора бути там, вдягатися для виходу на сцену.