Під час відпусток вояки Дивізії були використовувані УПА як інструктори для повстанців. Після закінчення відпусток УПА їх відпускала назад. Суперництво між УПА й Дивізією не створило для останньої поважних труднощів.
Українці швидко засвоювали знання і вміло його застосовували на практиці в галузі теренознавства; вони виявляли витримку і твердість у переношенні напруження. Зате у стрілянні, всупереч усім сподіванням, мали погані результати. У них було велике зацікавлення технічними галузями, в яких вони набували досконалу вправність, наприклад, у зенітній артилерії. Як водії автомобіля, вони хоч з захопленням сідали за кермо, але виявляли мало потрібного контролю. Між ними мало добрих шоферів-механіків. Сідаючи біля українського водія, створювалося враження, що сидиш на бочці пороху з запаленим до неї ґнотом. У всякому разі так було з українцями після відносно короткого їх вишколу в автомобільному транспорті. Як конюхи, українці настільки солідні, що добре поїли і годували коней. Зате не радо чистили їх і запряжку.
Постійний наплив добровольців поповнив Дивізію до повної бойової сили, і ще понад 800 вояків охоплено у польово-запасному курені. З цього куреня приходило поповнення старшин, підстаршин і стрільців до кожного підрозділу Дивізії. Крім цього, в ньому відбувалися різні курси фахівців. У квітні 1944 року наплив добровольців досягнув такого рівня, що вже можна було серйозно взятися за організацію вишкільно-запасного полку. Нормально такий полк не підпадав фронтовій дивізії, а окремим командам тилу. У випадку Дивізії, у якій всі вояки були українці, його підпорядковано безпосередньо Дивізії. Спочатку співпраця вишкільно-запасного полку, який приміщено у Вандерн (Wandern) біля Франкфурту над Одрою, була погана, але з часом покращала. Впродовж перших шістьох місяців стан у цьому полку був катастрофічний. В той час в ньому перебувало яких чотири-п'ять тисяч рекрутів — сирий матеріял без жадної військової підготови. Усіх німецьких і українських інструкторів було ледве 40-50, які до того були переважно нездатні до фронтової служби через поранення і тому не могли виконувати практичної вишкільної служби. Дивізія не могла допомогти вишкільно-запасному полкові інструкторами, бо сама відчувала брак старшин і підстаршин. А треба пам'ятати, що в майбутньому з вишкільно-запасного полку приходитимуть поповнення до польово-запасного куреня і до всіх частин Дивізії.
Тим часом у Дивізії треба було завершити бойове навчання. Хоч зайняття вимагали великих зусиль, усе вояцтво виконувало вправи від ранку до пізньої ночі в бадьорому настрої, з повним зрозумінням своїх завдань. Дисципліна була добра, що не раз підтверджував комендант вишкільного табору.
У травні на інспекцію приїхали деякі члени Українського Центрального Комітету, Військової Управи та губернатор Вехтер. Для них проводиться бойові вправи з участю усіх родів зброї: піхоти, артилерії, протитанкових і саперних відділів. Вони на власні очі переконалися в успіхах бойового навчання та бойовій спроможності модерної піхотної дивізії. Парада й промова Вехтера та полковника Бізанца закінчили візиту. Для українців у Дивізії це була нагода встановити зв'язки з своєю батьківщиною.
Таким чином вишкіл Української Дивізії добігав до кінця. В останній стадії найбільше навчалося нічних вправ, форсованого маршу, бойової стрільби і взаємодії всіх родів зброї. Сам Гіммлер зацікавився Дивізією і зголосив свою візиту.
У численних звітах до вищих німецьких політичних і військових органів писалося про боєздатність Дивізії. Завжди підкреслювався її політичний характер і доцільність введення її у бої з погляду українських інтересів. Боротьба проти західніх альянтів не входила в рахунок, бо українці зголосилися воювати тільки проти большевиків за визволення своєї батьківщини, й німецькі власті погодилися на таку передумову. Залишалося вирішити, який відтинок Східнього фронту має зайняти Українська Дивізія. Побажаним було б, щоб українці боролися на рідних землях. Тому північний і південний відтинки Східнього фронту відпадали; також фронт на Угорщині не відповідав цілям Дивізії. Таким чином залишився середній відтинок Східнього фронту на території Галичини й Білоруси. Очевидно, для Дивізії більш вигідний фронт у Галичині, на рідних землях; проте, тісний зв'язок з рідним населенням і вплив УПА можуть мати неґативні наслідки. Але й обізнаність з місцевістю принесе багато користи. Зваживши докладно плюси й мінуси, вирішено запропонувати введення Дивізії в бої в Галичині. Командування пішло ще далі в своїх висновках і пропонувало найперше відтинок фронту на відкритому терені, а щойно після довшого досвіду — у лісистому. Думалося про те, що українці виросли на землі і їхню вартість у тісних вуличних боях у містах не можна оцінювати високо. Бойову вартість Дивізії ще не можна було порівнювати з вартістю добре вишколеної німецької дивізії, і тому пропонувалося спершу післати її на відносно спокійний відтинок фронту. Дивізійний відтинок фронту не повинен бути надто широкий, а такий, першу лінію якого можна було б зайняти двома полками, а третій полк завжди тримати в резерві, щоб ще удосконалити вишкіл. Сусідами Дивізії по обох боках повинні бути добрі, вправлені в боях німецькі дивізії. Такі суґестії для вищого командування — що більше навіть вимоги — могли видаватися в тих обставинах фантастичними, але командування Дивізії мало завжди на оці політичне завдання Дивізії і діяло в інтересі українців. Не йшлося тоді про бої якоїсь звичайної дивізії, а єдиної української дивізії, від успіху якої могло залежати вирішення всього українського питання. Один примірник виготовленого звіту післано до головнокомандувача групи армій "Північна Україна", генерал-фельдмаршала Вальтера Моделя (Walter Model), квартира якого стояла в Галичині. Модель, що мав ті самі погляди на українську проблематику як і Вехтер, виявив жваве зацікавлення відповідним використанням Української Дивізії, зокрема її розташуванням на фронті та пообіцяв зробити все можливе для здійснення намічених плянів. Не чекаючи на вище розпорядження, він на власну руку післав у травні 1944 року до Дивізії десять у фронтових боях досвідчених старшин і підстаршин вермахту з завданням ознайомити всі полки з тереном, на якому Дивізія мала б зайняти свої фронтові позиції. Такі заходи треба було лише вітати.
16 травня 1944 року Дивізію відвідав райхсфюрер СС Гіммлер. У відвідинах брав участь також губернатор Вехтер. Свою візиту Гіммлер почав промовою до німецького й українського старшинського корпусу. [17] На другий день відбулися бойові вправи з участю майже усіх родів зброї. Потім відбувся урочистий марш вибраних відділів з усіх частин і підрозділів Дивізії, який тривав близько півтори години. Відвідини закінчилися закритим обговоренням. Гіммлер виявив багато зрозуміння для усіх інтересів Дивізії, був задоволений станом бойового навчання і кілька разів висловив своє визнання. Гіммлер також схвалив пропозиції Дивізії щодо введення її в бої та запевнив з свого боку повну підтримку. У загальному склалося враження, що він мав багато зрозуміння для українських інтересів, якщо вони були йому належно з'ясовані. В ім'я правди треба також зазначити, що Дивізія не натрапляла на жадні труднощі з його боку, а поступки, які вона одержувала, відбувалися за його заходами або згодою. На третій день Гіммлер відлетів з Вехтером до Галичини, до головної квартири Моделя, щоб з ним обговорити подробиці майбутніх бойових дій Дивізії.
В червні 1944 року Дивізію відвідала репрезентація батьків вояків під керівництвом професора В. Кубійовича й полковника А. Бізанца. На жаль, склад репрезентації не був зовсім вдалий, бо вона складалася переважно з мешканців міст, а менше — сіл. Батьки оглянули приміщення, де жили їхні сини, були на деяких вправах, а далі провели деякий час з своїми синами. Ці відвідини ще раз встановили зв'язки Дивізії з батьківщиною. Гості дивилися на вправи Дивізії й дефілювання її частин (дивись розділ другий).
У половині червня фельдмаршал Модель теледепешою запросив командира Дивізії і його помічників до себе на обговорення майбутнього введення Дивізії в бойові дії. Це запрошення прийшло на пропозицію Вехтера, і ми негайно кур'єрським літаком полетіли до Львова, де спершу обговорили з Вехтером організаційні й політичні питання, пов'язані з Українською Дивізією. У Вехтера, між іншим, ми довідалися від Ґунтера д'Алквена (Gunter d'Alquen) про так званий "Плян Скорпіона". Це — пропаґандивна акція, що мала за завдання намовляти українців з Червоної Армії переходити на німецький бік. Дивізія мала б відкомандирувати більше пропаґандивних ґруп, складених з інтеліґентних українців, які діяли б на цих відтинках фронту, де німецькі й совєтські лінії були близько розташовані одна від однієї. Пізніше командування Дивізії відрядило такі ґрупи, але про них не одержано більше вісток. Сумніваємося, що вони мали якесь більше значення.
Із Львова ми поїхали до головної квартири фельдмаршала, недалеко Львова, де нас приймав Модель і вислухав звіт про своєрідні властивості Дивізії та її боєздатність. Він погоджувався з оцінкою і пропозиціями Фрайтаґа і призначив для неї відтинок фронту в околицях Станиславова в районі 1-ої танкової армії. Закінчивши свої наради, на другий день командир і начальник штабу Дивізії поїхали на ділове обговорення до 1-ої танкової армії. Їхали в чудову соняшну погоду, серед зелених квітучих ланів затишної Галичини. Командувач армії, генерал танкових військ Ергард Раус (Erhard Raus), старшина колишньої австрійсько-угорської армії, виявив повне зрозуміння до завдань Української Дивізії, тим більше, що він знав українців ще з часів своєї служби в цісарсько-королівській армії. Для Дивізії він призначив фронтовий відтинок недалеко на схід від Станиславова. Ще того самого дня виїхали ми до відповідного армійського корпусу, щоб обговорити решту подробиць про наш відтинок. Ночували в Станиславові і ранком повернулися до головної квартири фельдмаршала, щоб здати звіт з наших обговорень. Перші ешельони повинні виїхати на фронт за яких 14 днів після повороту командира до Нойгаммеру.