Праворуч у Золочеві у сонячному сяйві купається церква. Бракує тільки гомону дзвонів — співу смерти…
Потік нашого вояцтва пливе далі на захід. Вояки сподіваються зустріти свої лінії. Ще одне розчарування, їх нема. Весь фронт у відступі. Щоб його наздогнати, треба маршувати, маршувати і ще раз маршувати. Нестерпна спека, ятраться рани, опухають ноги. Зацілілі села здаються нам оазами на цій спустошеній пустині. Треба поспішати. Нас зустрічають перелякані селяни. Зупиняємося коло повної холодної води криниці. Який це цілющий бальзам!
Розтягаємося у довгу шеренгу, маршуючи крізь тихі ліси. Спереду рушничні постріли. Ворог постійно заступає нам шлях або наскакує з боків. Один відділ, який маршує окремо, попадає під Гологорами у ворожу засідку. Вся група гине, а між ними командир корпусу. На якійсь галявині зустрічаємо наших вояків із розбитими черепами. Всюди небезпека. Всюди смерть. Короткий відпочинок. Я засипаю. Один з друзів будить мене. Мені не хочеться вставати. Якийсь доброволець приносить мені наказ негайно з'явитися до командира корпусу. Встаю, шукаю, не знаходжу. Він уже давно не живе. Вірний стрілець. Тільки підступом він міг спонукати мене до маршу. Хто лишається, той гине. Перед нами високий горб. На голому вершку видніє тригонометричний пункт. Видно далеко навкруги. На тлі чудового краєвиду видно всюди відступаючі рештки. Короткий відпочинок в ярку. Уже минуло кілька годин, як ми вирвалися з кітла. Раптово — приголомшливий гук! Кілька залитих кров'ю вояків. Недалеко, майстерно замаскований танк, стріляє прямою наводкою. Розскакуємося. Криємось. Звідусюди стріляє ворожа артилерія. Обходимо пробоїни від вибухів. Несподівано перед нами з'являються наші бронетранспортери. В наступному селі наша моторизована піхота. Це — задні частини фронту у відступі. Ми вже не самі, з нами добре озброєні друзі. Але надто рано ця втіха. У них дуже мало амуніції і пального. Вони у відступі. Нам залишається тільки маршувати, маршувати, маршувати. Хто лишиться, потрапить у ворожі руки. Ми ще не врятували свого життя. Не скоро встановиться фронт. Не швидко опинимося за ним. Без перепочинку, без затримки маршуємо цілими днями і ночами без теплої страви. Літунські нальоти тривають вдень і вночі. Ми на краю своїх сил. Тіло відмовляє послуху розумові. Безнадійність, непевність. Минаємо старі знайомі міста гарного Передкарпаття — Стрий, Дрогобич, Самбір. Ми нарешті добилися до своєї мети. Перший збірний пункт в карпатській долині біля лісничівки в селі Спас. Перед нами ще одно, останнє зусилля — перехід через Карпати.
Повертаємося до життя. Відчуваємо радість пробудження серед природи Карпатської України. Серед живих лишилася тільки горстка, невелика жменька вояків — усі інші впали вбиті, поранені, залишені на присуд долі. Вірні вояки, ми вас не забудемо!
Для нас доля була ласкава. За це ми їй вдячні. Перед не одним з нас постає питання: Чи там, у кітлі, смерть для багатьох наших друзів не була ласкавіша, аніж життя? Хто знає? Здаймося на ласку Провидіння. Як тоді, так і тепер воно керуватиме нами у важкий час!
Нове формування Дивізії
На початку вересня рештки Дивізії переїхали до Нойгаммеру. Вже 15 вересня почалося плянове нове формування Дивізії. Згідно з пляном, реченець нової боєздатности Дивізії призначено на кінець 1944 року. Але при найбільшій волі й найкращих зусиллях цього реченця неможливо було дотриматися, бо тут не йшло про звичайне поповнення, а про зовсім нове формування. Крім короткого часу, для проведення нового формування бракувало ще озброєння та інших засобів, яких через великі втрати на фронтах просто не було.
Вже по приїзді до Нойгаммеру треба було вирішити питання приміщення. Крім головного табору, до Нойгаммеру належав близько за 5 кілометрів на схід віддалений, побічний табір Штранс (Strans), новий і модерно устаткований. При головному таборі був ще великий порожній табір для військовополонених. Він був відгороджений високим колючим дротом і складався з примітивних дерев'яних бараків. Тому що всі приміщення були зайняті, для Дивізії призначено покищо колишній табір військовополонених. Таким вирішенням питання приміщення дивізійний штаб не був задоволений і тому домагався бодай частини кращих квартир. Комендант табору намагався піти назустріч домаганням Дивізії, але він мусів виконувати розпорядження командувача VIII-ою воєнною округою. Щойно після постійних домагань в команді воєнної округи й підтримки головної команди вдалося задовільно розв'язати це питання. За короткий час вояки Дивізії перенеслися до мурованих казарм і тільки запасний курінь ще залишився в колишньому таборі військовополонених. Відповідно до своїх ранґ, старшини жили окремо або по кілька в кімнатах привітних старшинських бараків. Коні приміщено у мурованих стайнях, а автомашини — в шопах і ґаражах.
Друге формування Дивізії порівняно з першим проходило значно зручніше. По-перше, Дивізія розпоряджала українським і німецьким особовим складом; по-друге, частини приміщувалися вкупі, що облегшувало утримання дисципліни й ведення навчання. Озброєння і устаткування прибували, якщо навіть не в такій великій кількості як раніше, але пляново, так що не виникали перебої в навчанні.
Для нового формування Дивізія диспонувала таким числом вояцтва:
Поворотці з-під Бродів… близько 3 000
Вишкільно-запасний полк… близько 8 000
Разом… 11 000
Щодо чисельности Дивізія не матиме жадних труднощів, бо поповнення постійно напливають. До того, до неї прибуде близько 1000 німецьких старшин і підстаршин, які творитимуть так званий "рамовий особовий склад". Лише при такій умові Фрайтаґ погодився залишитися на посту командира Дивізії. Склалося ще так щасливо, що саме в цей час закінчився останній вишкільний курс для старшин, на який Дивізія післала 200 кандидатів, і вони тепер були до її диспозиції. Це тим більш сприятливе, бо в боях під Бродами Дивізія понесла найдошкульніші втрати в старшинських і підстаршинських кадрах.
Дуже важко було підшукати людину на важливий пост сотника Дмитра Палієва, що пропав під Бродами без вісти. Фактично вибір звузився до двох українців — д-ра Любомира Макарушки і інж. Юрія Крохмалюка. На цей пост Макарушку рекомендували українські установи, зокрема Військова Управа, а Крохмалюка — головне німецький начальник пункту поповнення у Львові. Остаточний вибір впав на Макарушку. Макарушка, колишній старшина австрійської армії та Української Галицької Армії, випускник австрійської Терезіянської Військової Академії, посол до польського сойму між двома світовими війнами, взявся за працю з великою пильністю і найкращою волею. Але йому не легко було добитися успіхів з Фрайтаґом. Проте, Макарушка виявився метким, відстоював інтереси українців енерґійно і здобув довір'я у Фрайтаґа. У дечому він був більш цілеспрямований, ніж його попередник, настирливіший і не легко його можна було задовольнити. До того часу він працював у Військовій Управі.
Українського вояцтва не бракувало. Поповнення пляново приходило. Але була помітна різниця порівняно з попередніми часами. При першому формуванні Дивізії українці голосилися добровільно прямо з цивільного життя; тепер вони приходили головне з лав втікачів перед большевиками. Формально вони також зголошувалися добровільно, але фактично під примусом обставин. До військової служби нікого силою не примушувано. Але хто раз до Дивізії зголосився, мусів підпорядкуватися військовим законам і безкарно не міг змінити свого рішення. Щодо якости, людський матеріял не був такий добрий, як у першому складі Дивізії. Усіх добровольців негайно спрямовувалося до вишкільно-запасного полку на бойове навчання.
До Дивізії також приділено два батальйони єґерів, але ці німецькі батальйони не виправдали покладених на них сподівань. По-перше, велика частина кращого підстаршинського і старшинського складу була затримана вищою командою і до Дивізії не попала, незважаючи на домагання штабу Дивізії; а по-друге, ці батальйони складалися головним чином з "фольксдойчів", переважно з Семигороду (Румунія), які своїм вишколом підходили хіба на конюхів. Значно кращими були старшини й підстаршини-фольксдойчі із Словаччини. Вони мали за собою службу у словацькій армії і швидко заприятелювали з українцями. На жаль, Фрайтаґ їм не дав можливостей для розвитку їхніх здібностей, відкладав їх підвищення і взагалі відштовхував їх від себе. Ці старшини й підстаршини прийшли до Дивізії з позитивним наставленням і охоче виконували свої завдання. Тим більш незрозумілим було ставлення до них Фрайтаґа.
Не зважаючи на велике число німецького особового складу, в Дивізії далі дошкульно відчувався брак добрих старшин і підстаршин-інструкторів. Проте, теперішній стан був значно кращий від стану при першому формуванні Дивізії. Тепер вже міг вишкільно-запасний полк допомагати своїми інструкторами. Правда, рекрути в цьому полку не одержували достатнього бойового навчання і з ними треба було проводити в Дивізії коротке повторення усіх військових основних понять. Командир Дивізії постійно робив заходи у вищих кіл про збільшення німецького персоналу. На цей раз вони принесли успіхи, хоч більш у кількісному, ніж якісному відношенні. Інспекція піхоти далі виявляла найменше зрозуміння у цій справі.
Тим часом до Дивізії прибуло стільки німців, що на переломі 1944-45 років вже можна було ними замістити всі командні пости куренів, дивізіонів і важких сотень. Крім цього, до їх диспозиції були ще по 1-2 німецьких підстаршин. Адміністраційні пости також тепер були усі заміщені німцями, бо виявилося, що українці на ці пости мають мало фахових людей з досвідом, а в школах вермахту і зброї СС нема для українців багато вільних місць. А до того дивізійний інтендант не брав до праці нечисленних існуючих вишколених українських старшин, хоч постійно запевняв Макарушку це зробити; він їх щонайбільше іноді призначав рахунковими до сотень. Критикувати українців за брак здібностей не було підстав, бо вони не мали жадної можливости виявити на практиці свого вміння. Майже всі технічні пости, які вимагали довгого навчання, як римарів чи інших технічних майстрів, були заміщені німцями, а українці були їм за помічників.