Обидві групи з'єднуються разом ще того самого дня під командою командира Дивізії. Вся група, разом з деякими вермахтівськими вояками, нараховує близько 800 чоловік.
І в наступні дні доводиться далі продовжувати бої з малими ворожими групами. Тепер частини ХІІІ-го корпусу опинилися між своїм власним фронтом, що відходить на захід, і наступаючим ворогом. 8-ма танкова дивізія, хоч перебувала далі на захід, ніж решта корпусу, зазнала також великих втрат, а до того їй ще бракувало пального. Рештки ХІІІ-го корпусу, а з ним українці, відступали в загальному напрямі на південний захід. Чемеринці, Виписки, Тучне, Стріличі — це місцевості, в яких ще раз доводилося зустрічатися з ворогом.
У такій ситуації дивізійному командуванню треба було обов'язково дістатися на чоло колони, щоб зібрати всі врятовані частини Дивізії. Легко зробити, коли є моторизація. Всі дивізійні автомобілі залишилися в кітлі. Після багатьох клопотань, командирові дозволяють їздити транспортовими засобами 8-ої танкової дивізії. Трохи згодом йому доставила особовий автомобіль дивізійна технічна сотня, яка зголосилася до решти Дивізії.
За допомогою численних знаків нарешті вдається охопити під своє командування і вести далі українських і німецьких вояків Дивізії. Перед наступаючим ворогом колона мусить посуватися у форсованому марші. Дорога відступу під контролем ворожих літаків, які особливо обстрілюють переходи та мости. Ще не можна устійнити, скільки вояків лишилося в Дивізії. Наш шлях відступу веде через Стрий — Дрогобич — Самбір. В Дрогобичі генерал Фрайтаґ зустрічає полковника Бізанца та оповідає йому про бої Дивізії. Тим часом Дивізія дістає наказ зібратися, разом з іншими частинами ХІІІ-го корпусу, в районі Ужгород — Мукачів на Закарпатті. На місце збору Дивізія має йти шляхом Самбір — Спас — Ужоцький перевал (дивись схему ч. 8). Полковник Бізанц обіцяє повідомити про все губернатора Вехтера, бо командир Дивізії і його начальник штабу мусять їхати до 1-ої танкової армії, щоб зголосити генералові танкових військ Ергардові Раусові свій відхід. Головнокомандувач армії вислухує звіт Фрайтаґа й складає йому подяку за те, що вийшов з кітла бодай з частиною своєї дивізії. На вечері, на яку були запрошені інші командири ХІІІ-го корпусу, головнокомандувач висловлює всім частинам корпусу особливе визнання.
Тим часом ворожий тиск на фронтах посилюється. 1-ша танкова армія при напрузі всіх своїх сил чинить йому опір. Всі втрати корпусу і Української Дивізії ще важко встановити. Виглядає, що залишились малі недобитки. У Дивізії зібралося близько 500 українців у селі Спасі над Дністром. Сюди приїхав губернатор Вехтер.
Командир Дивізії приймає його у пригнобленому настрої. Дивізія розбита і втрачена. Вехтер також приголомшений утратою майже всієї Галичини. Генерал Фрайтаґ нарікає в дуже їдких і неперебірливих виразах на, на його думку, погану і боязливу поведінку українців. Тепер він втратив усяку повагу в очах свого начальства, його кар'єра закінчена. А всьому винні… українці. Далі триває в роздратованому тоні довга розмова. Вехтер каже, що в Берліні і головній квартирі не так погано думають про Дивізію. Там уже відомі умови битви і у висновку стверджено, що українці зовсім не погано билися. Обличчя Фрайтаґа роз'яснюється. Побачивши, що він надто далеко зайшов у своєму безпідставному осуді супроти українців, злагіднивши тон говорить, що українці, правду кажучи, не так погано воювали.
Роздратований еґоїстичними поглядами Фрайтаґа, Вехтер негайно по розмові від'їхав. Мабуть, Вехтер вже тоді внутрішньо порвав з командиром, бо, коли Фрайтаґ був нагороджений лицарським хрестом за участь Дивізії в боях під Бродами, Вехтер не прислав йому привітання. Начальник штабу Дивізії не був свідком тієї розмови, бо він, почувши нарікання Фрайтаґа на українців, відразу вийшов. Коли він пізніше запитав про причину зміни у ставленні до Фрайтаґа, полковник Бізанц йому переповів всю розмову. На жаль, Фрайтаґ і далі поширював неділову опінію про Дивізію. Особливо прикра була його промова до українських підхорунжих Дивізії у серпні 1944 року в старшинській школі у Просечніцах (нім. Kienschlag) на Чехії. І там Фрайтаґ уважав за потрібне підкреслити перед українським старшинським доростом тільки неґативний бік поведінки українців під Бродами. Це призвело до того, що навіть німецький командир школи став на захист українців.
Переправившися через Карпати, рештки Дивізії збираються на Карпатській Україні, в районі Середнього, положеного між Мукачевом і Ужгородом. За деякий час тут зібралося близько 1500 вояків Дивізії, між ними у повному складі ветеринарна й технічна сотні та більша частина запасного куреня. Ці частини не були в кітлі. Крім повного бойового озброєння згаданих частин і ручної зброї 1500 вояків, усе найкраще озброєння Дивізії залишилося в кітлі, так само як інших частин ХІІІ-го корпусу. Німецькі дивізії не вивели з кітла відсотково більше людей, ніж Українська Дивізія, і були пізніше розформовані та приділені до інших дивізій.
У Середньому командир і начальник штабу склали докладні звіти про бої і накреслили схеми боїв, — усе з пам'яті, бо всі воєнні щоденники пропали під Бродами, — і розіслали їх до відповідних політичних і військових установ. Тепер уже можна було підвести перші сумні підсумки. Дивізія ввійшла у бої, маючи 11 000 вояків. У кітлі вона втратила близько 7 000 вояків. Більшість вояків згинули або поранені попали в руки большевикам. Можливо, що деякі з поранених перебували у військових шпиталях і по видужанні повернуться до Дивізії. Інші були приєднані до деяких німецьких військових одиниць, як виявили розшуки й запити в 18-ій СС-дивізії (18. SS-Freiwilligen-Panzergrenadier "Horst Wessel") в районі міста Ясла. Багато вояків, які пропали, опинилися ймовірно поза фронтовими лініями і там або змішалися з населенням, або приєдналися до УПА. Штаб Дивізії розраховував, що з часом до Дивізії повернеться ще багато вояків, так що всіх повернулих з-під Бродів буде близько 3 000. Проте, багато хоробрих стрільців, підстаршин і старшин ніколи не повернуться — вони згинули геройською смертю на полі бою. Особливо відчувається болюча втрата всіма шанованого й улюбленого сотника Палієва. З німецьких старшин — втрату командира 31-го полку і командира дивізіону зв'язку буде важко перенести.
У минулих важких боях Дивізія виконала те, чого можна було від неї очікувати. Не її вина в тому, що вона попала в оточення і мусіла боротися з переважними з кожного погляду силами ворога. Її не можна було порівнювати до подібних, у боях загартованих німецьких з'єднань. Тут і там не витримали нерви — це траплялося також іншим частинам у першому бою. Але ніяка частина не несла, навіть приблизно, такої великої відповідальности в найнесприятливіших обставинах, ніж Українська Дивізія. Командування Дивізії правильно оцінювало боєздатність Дивізії. У звітах воно ясно представляло оцінку, але на неї ніхто не звертав уваги. Що більше — розпорядження вищих кіл завжди були протилежні до пропозиції та оцінки дивізійного командування. Отже, події пішли своєю трагічною чергою, на жаль, коштом українців. В ім'я правди, треба ще підкреслити, що першим бойовим враженням українців були відступаючі з бойової лінії німецькі частини. Від українців, що не були ще в боях, вимагалося, щоб вони трималися краще, ніж німці, і врятували ситуацію. Від них вимагалося надто багато; від них вимагалося того, до чого вони ще не дозріли, не маючи фронтового досвіду. Під час боїв у кітлі та при прориві чимало українців виявилися надзвичайно відважними. Наприклад, усюди, де появлялися ворожі танки, українці підповзали поборювати ці сталеві потвори з близької віддалі; відомий випадок, коли український підстаршина свідомо заплатив своїм життям, щоб знищити ворожий танк. Багато вояків Дивізії нагороджено залізними хрестами за геройські вчинки; багато підвищено в ступенях за відвагу.
Розглядаючи брідську битву, треба ствердити, що Дивізія не підвела, а навпаки, з найбільшою вірністю виконала свої обов'язки у боях з ворогом. Якщо доля не нагородила її великою перемогою, в цьому не вина Дивізії, а збігу дуже нещасливих обставин. Перш за все, головне командування зробило першу помилку своїм наказом про введення Дивізії в такі бої. Але Дивізія зробила початок для української військової традиції, яку треба формувати далі в нових боях.
В книжці "Совєтська країна", том четвертий, "Велика вітчизняна війна СССР", І. Й. Мінца, І. М. Разґона і А. Л. Сідорова, В-во СВА, (Das Sowjetland, Band 4, "Der grosse Vaterlдndische Krieg der Sowjetunion" vom I. J. Minz, I. M. Razgon und A. L. Sidorow, SWA Verlag), Берлін, 1947, про Броди пишеться так:
"Під час боїв оточено й знищено велике вороже бойове угрупування в районі Бродів. Совєтські війська взяли в полон 17 000 вояків, в тому числі двох генералів. На полі бою лишилося понад 30 000 убитих німецьких офіцерів і бійців".
Ось вся коротка російська згадка про битву під Бродами. Однак, подані числа перебільшені. Згідно з відомостями автора, до ХІІІ-го корпусу, крім Української Дивізії, належало ще чотири вермахтівські дивізії, стан яких був досить ослаблений — разом 32-35 000 війська, отже, разом з Українською Дивізією приблизно стільки, скільки большевики подали вбитими і полоненими.
По опрацюванні звітів Фрайтаґ і начальник штабу поїхали до головного командування в Берліні, а після командир Дивізії далі — до головної квартири. Впродовж того часу команду над рештками Дивізії перебрав командир гарматного полку полковник Баєрсдорф.
Звітами командира Дивізії зацікавився також Гіммлер. Він був радий, що з кітла вирвалися бодай рештки, які стануть основою при негайному новому формуванні Дивізії. Чималою турботою буде брак озброєння, втраченого під Бродами. Гіммлер одержав докладні інформації про перебіг битви під Бродами і вважав, що українці трималися добре. Він думав, що від них не можна було вимагати більше, ніж від німецьких частин, які також не зуміли стримати наступу ворога. Гіммлер виявив жваве зацікавлення українцями та доручив Фрайтаґові негайно почати нове формування Дивізії. На те Фрайтаґ просив, щоб на його місце призначити іншого командира, а йому дати якусь німецьку дивізію.