Рессі — невловимий друг

Євген Велтистов

Сторінка 7 з 25

— Професор простягнув учневі папірець.

Електроник пробіг очима формули.

— Він виконає!

— Але чому Рессі не летить з нами додому? — поцікавився Сироїжкін, нічого не розуміючи.

— Сонні стрільці! — коротко пояснив Громов і здивовано глянув на Сироїжкіна. — Стоп! Ти подав ідею! Справді, чому б Рессі теж не полетіти? Навіщо марно витрачати йому енергію! Центральна Африка — це не близько.

Громов та його супутники вийшли з особняка. Таксі рушило в аеропорт. На задньому сидінні поміж двох хлопчаків примостився кудлатий пес. Одним вухом Рессі слухав формули, другим — скупі чоловічі слова про свою силу й спритність. І ще він слухав, напевно, тихі слова професора Громова:

— "І так далі..." Вдало придумано. Ніколи не знаєш, яке випробування чекає попереду. І ось — серйозний іспит. Настав час проявити йому своє "І так далі"...

...Перед відльотом професор Громов подзвонив з аеропорту секретареві фон Круга:

— Вибачте, будь ласка Я забув сказати вам, коли прощався, що пан фон Круг, проводжаючи нас, застряв у ліфті між першим і другим поверхами...

Чорний тер'єр залишився в групі пасажирів, котрі чекали літака в Африку.

...Є два світи, там живуть люди, які називають себе глибинииками. Глибинники рідко бувають у звичних нам містах, а приїхавши, тужать за своєю дивною сферою глибин, де все зігнуто-криве, легко-невагоме, незвичайно тихе.

Перший світ — Космос. Другий — Океан.

Космічна й підводна ери в історії людства почались майже одночасно: після польоту навколо Землі Юрія Гагаріна й спуску в океан Жака Пікара й Дена Уолша. Розвідка Світового океану й планет Сонячної системи привабила людей особливої сили волі й міцності духу — фахівців, які вміли працювати в незвичному й ворожому для людини середовищі. Величезна маса води й бездонна порожнеча космосу — такі різні на перший погляд умови зближали жителів двох світів. Космічні станції і ракети, підводні будинки й кораблі багато в чому були схожі; глибинники так само потребували кисню й прісної води, почували себе відірваними від звичної, твердої землі. Два світи досліджували невідоме, змагалися, жартували один з одного й разом посміювались над тими диваками-землянами, які з року в рік живуть під одним дахом, ходять звичною дорогою на роботу й не збираються пірнути в океанські глибини чи пробігти по пісках Марса.

Космос і Океан підтримували постійний зв'язок. У короткі перерви між робочими розмовами диспетчери обговорювали новини далекої Землі. Двоє з них — Астронавт і командор — були знайомі давно й не пропускали нагоди обмінятися поглядами з різних, так би мовити, "полюсів".

— Алло, Астронавте, як тобі сподобалася ідея "механічних звірів" у "Тваринному світі"? Ти бачив, сподіваюся, передачу з Теймера? Прийом.

— Бачив, Командоре. Нудне видовище. У мене таких "механічних звірів" повні екрани. І вся ця електроніка — супутники, станції тощо — летить по заданих орбітах. Прийом.

Чогось ти сьогодні не в настрої, Астронавте. Пустота діє тобі на нерви... Я розумію, тобі, зоряному пустельникові, нема чого дивитися на жирафу: тобі, щоб пригадати будь-яку тварину, досить інформації про її параметри. Але твоїй доньці, Асте, коли вона підросте, треба побачити жирафу з ногами й довгою шиєю. Інакше вона не повірить, що є такий звір. Ну як, Асте? Прийом.

— Зрозумів тебе, Командоре. Я фахівець з небесної механіки й нічого не знаю про те, як вирощувати жирафу. Скажи мені краще, що ти бачиш у своїх ілюмінаторах? Прийом.

— У ближньому — сірий намул. У дальньому — тепер я розумію, хто скаламутив воду, — зграя риб активно працює хвостами. От і все, Асте. Прийом.

— Після твоїх слів мій сірий Місяць позеленів від заздрості. Живі риби!.. А в мене саме каміння. На твоєму місці, Командоре, я кинув би роботу й поплив полювати. До речі, ти знаєш, що найбільше задоволення — полювати з собакою? Прийом.

— Ліс на світанку. Легкий туман поміж деревами. Й поперед тебе, зрідка зупиняючись, нюхаючи повітря, біжить собака. Прийом.

— Жене на тебе, все ближче й ближче, от-от вискочить з кущів очманілий заєць... Годі, Командоре! Як ти чув, услід за тиграми й жирафами підуть механічні зайці. Хіба цікаво полювати на такого зайця? Забудьмо всі ці дурниці. Прийом.

Твоя правда, Асте. Таке життя не для пас. Приїжджай у відпустку до мене. Я нагледів одну ущелину, де ховається хитрющий спрут. Поставимо на зеленому схилі намет. Зарядка, сніданок, потім прогулянка на дсльфіпі, екскурсія на затонулі кораблі, після обіду — відпочинок у теплій течії. А коли все набридне, вистежимо й піймаємо спрута для наших дітлахів. Як тобі це подобається, Астронавте? Прийом.

— Чудово, Командоре! Тільки, мабуть, не скоро мені вдасться до тебе визнатися. В найближчу відпустку домовився з приятелем зійти на найвищу гору Місяця. Я розповім тобі, як усе буде. Отож вибач, і спасибі... До зустрічі! Мене викликає Юпітер. Відбій!

...У місячному світлі повзе пустелею караван машин. Крокуючі, як у місяцехода, колеса, що безперешкодно проходять через піски, приминали червонувату землю Африки. Вдень, при яскравих сонячних променях, це одноманітно пласка, похмура рівнина, де трапляються іноді низькі колючі чагарники та брудні ями. Вночі місяць змінював пустелю: вилискували вершини піщаних пагорбів, простягалась попереду колони сріблиста доріжка, — нічна пустеля скидалася на притихле морс. Лагідна, безвітряна місячна ніч — нагорода після розпеченого дня, коли навіть павіана може вразити сонячний удар, після гарячого вітру, який сушить шкіру, й оманливих міражів води. Вночі над африканською пустелею висять близькі, майже ручні зорі.

Згори караван схожий на величезну змію, що звивається поміж пагорбів. Командир двадцять шостого загону Пенн повис на повітряній машині в кінці колони, де повзуть цистерни з водою, холодильники з молоком, фургони з пресованим сіном. "Мій ноїв ковчег" — називає Пенн свою колону. На відкритих платформах всюдиходів похитуються слони, носороги, гіпопотами. Автокранами стирчать над кабінами жирафи, в інших машинах — зебри, антилопи, страуси. Леви у всюдиході з ґратами — швидше за традицією, ніж з необхідної перестороги. Понад п'ятдесят тварин, добутих для зоопарку "Тваринний світ", — усі спокійні, ніби ручні. Звичайні трофеї сонних стрільців.

Пенн, командир стрільців, або, як його називають слідопити за надзвичайний зріст, Пенн-довгов'яз, тривалий час працював "білим мисливцем", успадкував рідкісну професію від батька й діда. Він умів робити все, що входить в обов'язки мисливця: вистежувати звіра, розбивати табір, готувати обід, проявляти фото— й кіноплівку, водити літак, машину й, певна річ, несхибно стріляти. Щоправда, відколи полювання на тварин було заборонено для всіх, стріляти Пеннові доводилося дуже рідко.

За останні роки білий мисливець убив одного слона, який, почувши гудіння кінокамери, прищулив вуха, згорнув кільцем хобот і з такою люттю кинувся на відкриту машину, що зім'яв би її, як порожню бляшанку, якби не зупинила нападника куля в лоб з важкої нарізної рушниці. Слон упав на коліна біля самих коліс. Холоднокровний турист з Європи, що до останнього метра знімав напад слона, врятував Пенна від в'язниці: ефектна кіноплівка підтвердила небезпеку, що загрожувала людям. Крім того, турист, який назнався професором фон Кругом, запропонував мисливцеві нову роботу. Пенн-довгов'яз став сонним стрільцем.

Сонні стрільці полювали на найрідкісніших звірів, причому вибирали найкращі екземпляри. Вони носили з собою потужні рушниці й зневажали полювання з автомобілів, коли звірі, що звикли до техніки, підпускають людину на кілька кроків; ішли в чагарники, вистежували там жертву, натискували спусковий курок. У цьому полюванні все було, як і десятки років тому: азарт і обережність мисливця, хитрість звіра, дивна тиша перед вирішальним моментом і раптовість нападу, — майже все правдоподібно. Звір падав не мертвим — його вмить усипляла сонна куля.

І хоч Пенн, ставши вже командиром стрільців, називав свою роботу "лікарським полюванням", він добре пам'ятав, що народився в інший час, ніж його дід і навіть батько, які полювали по-справжньому. Коли нема в кого стріляти розривною кулею, "лікарське полювання" — найкраще заняття для таких запальних, сильних, прагнучих гонитви за звіром молодиків, як він сам. Зараз сонні стрільці відпочивали, переживаючи уві сні, можливо, ще раз свої пригоди; спали всі, крім тих, хто вів машини разом з провідниками.

Пустивши аеромобіль на малу швидкість, командир задоволено поглядав на свій ноїв ковчег. П'ятдесят голів — гордість будь-якого мисливця. Добути п'ятдесят голів, коли майже вся саванна перетворена на поля і пасовиська, коли звірі поховалися в колючих чагарниках, — значить, місяць блукати з пересохлим від спраги ротом по пустель Місяць пекельної роботи! Там, на платформі, були й його, Пенна, "мисливські рекорди": носоріг з могутнім рогом і лев з надзвичайною чорною гривою. Лев вискочив з трави за п'ять метрів від Пенна й, зупинений пострілом, повалився важким мішком, ледь не дряпнувши його по плечу; носоріг, якого мисливець вистежував більше тижня і зустрів на вузькій стежці, з властивою йому несамовитою впертістю не захотів дати дорогу Пеннові...

Була й друга програма, про яку командир двадцять шість доповідав фон Кругові. Мету її професор не пояснив навіть Пеннові, але для стрільців вона становила винятковий' інтерес: змагання із влучності. Треба було вцілити особливою радіокулею в певне місце голови чи тіла. Зебри й страуси, антилопи й жирафи, позначені радіокулею, тікали галопом. Агресивніші мішені, коли вони виявляли мисливця з безшумною рушницею і нападали на нього, діставали додатково сонну кулю. Таку жертву не чіпали: за кілька годин звір прокидався, ставав на ноги.

Сонні стрільці не цікавилися метою такого незвичайного полювання. Вважали, що в науки свої дивацтва, а вони мали від цих дивацтв задоволення, не порушуючи — що дуже важливо — правил закону про браконьєрство: радіокулі не вбивали тварин. Крім задоволення, на стрільців чекала спеціальна винагорода. Командир завжди знав, хто влучає точно в ціль: у радіоскриньці пеленгатора, який він возить у своїй машині, кожна радіокуля попискує своїм сигналом.

...Пенн подивився на годинник і пересвідчився, що ніч закінчується.

1 2 3 4 5 6 7