Золоті весла часу

Євген Велтистов

Сторінка 3 з 10

Перехожих у цивільному одязі було значно менше, ніж у військовому. Дівчата в захисній формі, взявшись за мотузки, несли вздовж вулиць величезні пузаті аеростати. А вночі заметалися по небу прожектори, відшукуючи фашистських стерв'ятників, загавкали-забахкали зенітки.

А як незвично було побачити, відчути знову довоєнні речі — канапу, піч, етажерку з книжками, фотографії в рамках на стіні. Бухають за вікном зенітки, іде війна, а в кімнаті по-домашньому спокійно. Деренчливі шибки заклеєно навхрест папером, вікна зашторено, будинок міцний, а під вухом розлягається радіонавушник, і рівно за хвилину дванадцята вмикається Красна площа: тиша, гудки автомобілів, бій курантів. І "Інтернаціонал"...

Звичайно, це романтичне сприйняття перших днів повернення додому. Потім були нічні чергування на дахах, загублені продуктові картки і багато інших випробувань. Але й без маленьких перемог кожної маленької людини, напевно, не було б цілковитого відчуття щастя загальної, всенародної Перемоги.

І помиратиму, не забуду, як диктор оголосив пізно ввечері у травні сорок п'ятого: "Чекайте важливого повідомлення". І полилася сувора й радісна музика. І всі зрозуміли: каюк війні, Перемога!

Наступного дня, увечері, ми мчали знайомими вулицями до центру міста, щоб хоч однією ногою ступити на брущатку Красної площі, переповненої безліччю схвильованих людей, побачити святковий Переможний салют. Тридцятьма артилерійськими залпами з тисячі гармат!

Усе це буде зі мною тодішнім через рік. А зараз я, Кир, Вітер та Олеся бігли через двір до рядів сараїв: я повинен показати друзям свою головну цінність.

У стінній щілині знаходжу ключ, відмикаю замок, входжу в таємничу напівтемряву. Поміж стосом дров і чистою діжкою з-під капусти, що з ранньої осені й до пізньої весни годує всю сім'ю, застряв іржавий, з вивернутими спицями й пропаленим сідлом справжній довоєнний велосипед. У ньому бракувало педалей, та це вже дрібниці.

— Ось! — похвалився я, ляснувши машину по сідлу. — Полагоджу й покочу!

— Здорово! Класно! Який смішний і могутній велик... Як паровоз! — Друзі одностайно схвалили мою ідею.

— Аби над ним попрацювати, можна розвинути колосальну швидкість, — задавався я далі.

— Не аби, а якби, — поправила Олеся.

— Якби...

— Якби над ним попрацювати, — підтримав мою ідею Вітер, — то можна колись і злетіти.

— Ти й так умієш літати, — кинув через плече Кир.

— Я долаю силу тяжіння для живих тіл, — лагідно відповів Вітер.

Признатися, я нічого не зрозумів у цьому короткому діалозі, та й не час було розпитувати. У сараї стало

темно: дверний отвір затулила чиясь могутня постать. Кошлата довбешка просунулась усередину, зблиснула білками очей, оскірилася, уздрівши мій велосипед. До сараю, відтіснивши нас в куток, вліз Вага.

— Ага, письменник, — він швидко обмацав квадратними тупими пальцями машину, — свиснув вел?

— Не свиснув, а знайшов. На звалищі, — відповів я якомога спокійніше.

— Хіба він свистить? — втрутилась Олеся, відчувши агресивність гостя. — Він просто говорить. І чому ви заходите, не питаючи дозволу?

Вага закліпав, роздивляючись таку нахабну плюгавку, позадкував із дверей, грізно наказав:

— Ану виходь! Розбиратимуся! Може, декого й полоскочу!

— Я боюся лоскоту, — пробурчав Вітер, виходячи за мною.

— Не бійся, — шепнув я йому, — він просто лякає.

Я ж бо знав, що у Вагиній кишені ніж на пружині, але навряд чи він пустить його в хід через велосипед: не такий він підлий і дурний...

Вага стояв, широко розставивши ноги, всім виглядом показуючи, що він гроза двору. Був він у батьковій тільняшці з рудими плямами від мастила й широких штанях, латаних-перелатаних. Після сьомого класу Вага працював на заводі токарем, міг зробити для "замовника" будь-яку річ і взяти його в рабство на місяць, два, три. Ми, школярі, розплачувалися бубликами, що їх одержували на сніданок: по бублику в день. Зате коли я загубив продуктові картки, мої переживання тривали тільки півдня: Вага роздобув десь точно такі ж талони, а я понад місяць торгував на Казанському вокзалі сірниковими коробками, віддаючи, зрозуміло, виручку своєму "благодійникові". Вагин батько загинув на фронті, і він після цього нічого не боявся.

Вага з цікавістю оглянув моїх товаришів, смикнув Олесю за червону майку, а у Вітра помацав вухо.

— Закордонні? Американські? — запитав він, широко розкривши білозубий рот.

— Свої, — відповів я, — із сусіднього двору. Щойно приїхали. Забери руки, не займай.

Фраза "із сусіднього двору" правила за охоронну грамоту. Сусідів не кривдили. Поряд з нами, у будинку тридцять п'ять, жили неприторенні розбійники й бандити — Шари, Фінгал, Брек, брати Воли та інші підлітки з не менш екзотичними прізвиськами. Вони або билися на смерть із зайдами, або затівали черговий набіг, але своїх особливо не чіпали. Казали, що вони нащадки тих лихих людей, які колись грабували обози скупників та купців, чий шлях пролягав через Грохольський до Сухаревки. Не знаю, чи так це, тільки нікого з них я потім не зустрічав.

Зауваження щодо рук розізлило Вагу.

Він похмуро звелів:

— Ану, письменнику, виверни кишені!

І вихопив.у мене авторучку, став її роздивлятися, бурмочучи:

— Ага, заряджається не чорнилом, а кулями. Агентурна. Це вже я знаю, читав деяку літературу.

— Віддай, — попросив я, розуміючи всю безнадійність мого становища. Я бачив, що паркерівська ручка вразила хлопця, але не міг же я пояснити йому, звідки вона взялася.

— Ось, викуси. — Вага сунув мені під ніс здоровенну дулю. — Або я вріжу...

Хоробра Олеся ступнула крок назустріч розбійникові.

— Ти що це надумав? — суворо мовила Олеся. — Негайно віддай. Вона йому потрібна. Він пише книжки.

— Знаю, що письменник. — Вага зареготав.

— Ану, подивися мені у вічі! — зажадала дівчинка. Він глянув у суворо-зелені бездонні очі. І відвернувся. Знехотя простягнув авторучку.

— Я просто хотів його врізати, — ліниво позіхнув він.

— Вріж краще шибку, яку розбив учора, — парирувала, посміхнувшись, Олеся.

І як у воду дивилася!

Вага розпсихувався, загорлав, відступаючи:

— Яку шибку? Де я тобі її візьму? Виріжу з тебе, чи що?

Весь цей час я оглядався на наше парадне. Будь-якої хвилини могла вискочити мати з віником або коцюбою, якщо їй гукне хтось у кватирку, що мене кривдять. її Вага побоювався. Та я сподівався, що от-от у темних дверях з'явиться висока батькова постать.

А батько так і не вийшов.

— Забирайся звідси! — велів я Вазі. — Зникни! Інакше погано буде...

— Четверо на одного? Ну, фраєри!.. — Вага круто розвернувся, побіг.

— Він завжди такий? — спитала Олеся.

— Ні, не завжди...

Я усміхнувся, згадавши, як напровесні ми з Вагою загорали на даху сарая, мололи всякі дурниці, й раптом він скочив з місця, схопив мене за ногу: "Слухай, письменнику!.." І прочитав перші у своєму житті вірші:

Танк несеться в бій,

Як вогневій,

А на нім бійці.

Річка перед ним,

Перед ним мости.

Танк пройшов, і квит ото.

Знищив фріців сто.

Він тоді зовсім очманів від раптової радості.

Про вірші я не встиг розповісти товаришам. До нас біг, розмахуючи над головою ременем із блискучою бляхою, Вага із своєю компанією і репетував на все горло:

— Розійдись! Я псих! Уб'ю-у-у!

Ми згуртувалися щільною купкою, стиснули кулаки, готуючись до відсічі.

І крик обірвався. Вага зупинився, позадкував, зник. Хтось устиг шепнути йому страшну новину, яка повзла по двору: Льошу Маніна вбили...

Мене хитнуло. Я напевно знав, хто убив мого друга. Вірніше, я згадав про це: адже я з іншого часу. Карлуша! Ввічливий білявий парубок із сусіднього двору, помічник провізора наріжної аптеки. Він убивав беззбройних через заздрість. Побачить у дівчини годинник або в старого нову краватку,тихо відкликає вбік, вимагає: віддай! Спробуй тільки запереч... Льоша ось заперечив, коли ніс подаровані ковзани, а Карлуша вже подумки приміряв "гаги" на свою ногу. Ех, через ковзани: А Вага ж вигострив ніж для Карлуші на заводському верстаті.

От і втік.

Я безпорадно оглянувся: де ж ви, друзі дитинства, — Ігор, Вітько, Юрко, Льоха? Ні, Льохи вже не буде. А десь поряд ховається Карлуша. З Льохиними ковзанами. Страшно.

І раптом страх минув. Я угледів крізь бузкові кущі дядька Серьогу в білій гімнастерці. Він давно спостерігав за нашою суперечкою з Вагою, але поки що не втручався. Я заспокоївся. Начувайся, Карлушо! Міліціонер скоро тебе спопаде. Буде тобі справедливий суд. На якому, щоправда, ти так нічого й не зрозумієш.

Зате Карлушина мати прийде до нас у двір, стане навколішки перед Льохиними вікнами й простоїть до ранку.

Стислося серце. Я не хотів наражати дітей майбутнього на тяжке випробування.

Сказав:

— Кире, повертайся додому!

Він кивнув, склав руки сокиркою, націлюючись на глуху рублену стіну комори. Ми вишикувалися за його спиною. І пішли прямо на стіну.

На ходу я гукнув:

— Здорові були, дядьку Серьожо!

І побачив, як змахнув білий рукав над червоною петлицею.

РАНКОВІ Й ВЕЧІРНІ КІНОСЕАНСИ

— А тебе все життя називали письменником?

— Атож, так сталося, — відповідав я Олесі та братам. — У дитинстві я мріяв бути продавцем дитячих книжок і сказав про це вголос. От і став дворовим письменником.

— Хіба це погано? — озвалася дівчинка.

— Ні, аж ніяк не погано. Були прізвиська менш шанобливі. Інженер. Інтелігент. Ні в чому не винуватих носіїв цих прізвищ зустрічали сміхом і потиличниками.

— Яке варварство! — Олеся сіпнула плечем.

— Звичайно, варварство. Однак ще й життєва школа. Тільки ви не подумайте, що весь світ тоді складався із хуліганів та бандитів. Справжні люди воювали, працювали, допомагали одне одному. А це так, тимчасовий накип.

— А Вагу ти більше не бачив?

— Колись бачив.

...Я впізнав його зразу, як тільки сів у таксі. І він мене, певно, теж, тільки не подав виду.

Коли машина помчала, я сказав у тверду широченну спину: "Здорово, Ваго!" — "Здоров, письменнику, — обізвався він, мигцем глянувши у дзеркальце. — Ти став справдешнім письменником". — "А ти справдешнім шофером".

Після війни він став шоферувати. Постатечнів, виростив двох дочок. Ніхто з таксистів краще за нього не знав Москву.

— До речі, одна з його дочок — кіноактриса, — сказав я дітям.

— А... — Олеся махнула рукою. — Кіношка. Його навалом, і все нудне.

— Так уже й усе?

Ми сидимо з дітьми у моєму кабінеті.

1 2 3 4 5 6 7