Гум-гам

Євген Велтистов

Сторінка 3 з 19

Потім вони втрьох заховаються у відлюдному місці, р-раз — викличуть Гум-гама, і... хтозна, що буде далі.

Проте гуляти з батьком у дворі було небезпечно: там тинявся старий Митін із заліпленою щокою і чіплявся до всіх із запитанням: хто бачив уранці на газоні зарослого рудою шерстю мамонта? Дивовижний звук багато хто чув, але мамонта не бачив жоден мешканець, окрім Митіна, котрий саме в той час голився біля вікна і з переляку порізався. Митін повторював свою розповідь кожному сусідові, показував яму на клумбі — слід мамонтової ноги, а тоді діставав з кишені крихітне жовте кошеня й питав: "Не ваше? Я знайшов його в траві".

Максим уявив, як вони гуляють у дворі і зустрічають Митіна. Батько, як і всі, усміхнеться казці про якогось там мамонта: мало чого бувають на клумбі ями, а порізатися людина може й без будь-якої причини. Але тільки-но батько побачить кошеня, він одразу впізнає Рича. І тоді розкриється вся історія, в якій винен тільки він, Максим. Адже він сам, злякавшись величезного Рича, попросив зробити його маленьким.

— Знаєш, тату, поїдемо до парку! — сказав Максим. — Покатаємося на каруселі, й на літаючих човнах, і ще на чому-небудь. —А по думки додав: "Бідний Рич, потерпи ще трохи. Як тільки я побачу Гум-гама, ти станеш звичайним котом. Отоді вже я покажу хлопцям, як треба лазити по дерев'яній драбині".

Він усе думав про бідолашного Рича, поки йшов з батьком до трамвайної зупинки. Аж ось, сяючий і гарний, підлетів до них трамвай, задзвонив: "Тринь-бринь". Хоч цей жовто-червоний трамвай і здавався безтурботним, котив собі по рейках, та насправді в нього було багато клопоту: пасажири, світлофори, пішоходи, автомобілі. Трамвай довіз Максима до парку й помчав собі далі. Татко натиснув пальцем на Максимків ніс: "Тринь..." І десь удалині одразу відгукнувся трамвай: "Бринь..."

Шуміло над головою листя, кожне дерево у парку пишалося новим вбранням. Максим дивився на дерева й думав: "Час від часу, коли їх ніхто не бачить, вони бігають, розмахують гіллям і розмовляють своєю мовою. І оцей могутній дуб — можливо, той самий, із казки, блукає тихенько вночі..."

— Оце повеселилися, — сумно промовив батько. — Все зачинено.

І справді: каруселі на замку, і літаючі човни, і гойдалки, і гігантські кроки — геть усе на замку. Та хіба можуть замки й огорожі зупинити батьків,, коли вони прийшли покатати своїх дітей!.. І от батьки перелазять через височезну огорожу, а тоді, наче підйомні крани, піднімають і перетягують до себе дітей. А за ними лізуть найхоробріші, найвідчайдушніші мами.

— Татку, розкрути карусель, — голосно сказав Максим.

І всі діти підхопили:

— Нумо кататися! Штовхай її! Крути!..

Карусель, рипнувши, здригнулася: це батьки взялися за металеве пруття. І дерев'яні, прибиті до круга коні ворухнулися: це діти позалазили їм на спини. Кожен на своєму коні, а Максим — на білому.

— Гайда! — гукнув Максимів батько.

Спершу батьки пішли кроком, розкручуючи карусель, і коні рушили кроком. Але вершникам хотілося скакати, вони нетерпляче покрикували на своїх коней.

Карусель закружляла веселіше: дорослі побігли, високо піднімаючи ноги, однією рукою тримаючись за пруття. Вони бігли коло за колом, коло за колом, дедалі швидше й швидше. Діти були вдоволені, кричали:

— Гей! Ану ще! Скакайте за мною!..

Але карусель зупинилася. Батьки більше не могли скакати галопом. Вони утирали з лоба піт і важко дихали.

Який тут знявся писк, який лемент! Діти хотіли скакати, скакати й скакати. І не хотіли більше нічого. Ані цукерок, ані повітряних кульок, ані морозива. Тільки скакати! Якби дерев'яні коні вміли плакати, вони неодмінно пустили б сльозу од такої відданості!

Максимів батько, звертаючись до інших батьків, сказав:

— На команду "раз-два!" — розгойдуємо. "Три!" — вискакуємо на круг і відпочиваємо. Ну! Давай!

"Молодчина татко, командує! — подумав Максим і раптом згадав про Гум-гама. Коли б оце він був тут, то нікому не треба було б бігати. "Р-раз!" — і все".

Знову рушили коні, принишкли вершники, але це була вже не та швидкість. Поки дорослі бігли, колесо легко крутилося, та після команди "три" карусель швидко зупинялася. Так вона й кружляла ривками : швидко, повільно, зупинка. Знову розгін і знову стоп.

Аж ось сталося несподіване: батьки вискочили на круг, а карусель не загальмувала. Навпаки, вона як почала, як почала крутитися! Спершу всі замовкли, потім хтось ахнув, і вершники закричали хором "ура!".

Батьки посідали на вільних коней. Мами махали їм із-за огорожі.

Тільки один чоловік лишився стояти біля каруселі, не зіскочив на круг — маленький спокійний міліціонер. Усі гукали до нього: "Залазьте! Покатайтесь!.." Але він мовчав. Видно, дуже стомився на чергуванні; аж щоки йому посиніли од безсонної" ночі.

А Максим, тільки-но побачив маленького міліціонера, враз упізнав його.

Гум-гам! Він з'явився, тільки-но Максим подумав про нього, в темно-сірому, з блискучими ґудзиками скафандрі, схожому на міліцейську форму.. Це ж він грався тоді з Максимом та з усіма вершниками.

Гум-гам підморгнув другові, коли той проїжджав повз нього, і навіть свиснув у срібний свисток: не скучай, Максиме, катайся на здоров'я!

Карусель крутилася швидше й швидше, і Максимові здалося, що дерева розступилися, одсунулися від скаженої каруселі. Затим вони злилися в одне зелене коло. Тепер Максимові видно тільки дерев'яну голову. Та хвіст переднього коня. Та таткове обличчя, коли озирнешся. Ех, глянули б на нього Сергій, Мишко та інші хлопці!

Як він летить-скакає. Не гірше, ніж на справжньому коні.

Тр-р-р!.. Знизу почувся страшний тріск. Карусель здригнулася, спинилась.

— Неподобство! Дорослі люди — а дурієте! — Це кричала сердита тітка, відмикаючи замок на хвіртці. — Всю машину мені поламали. Ось викличу міліцію...

Батьки позлазили з коней, позабирали маленьких вершників.

— Ось не кричіть, будь ласка, — мовив Максимів батько. — Міліціонер щойно був тут і не зробив нам зауваження. А механізм ми не вмикали.

— Як то не вмикали, ви ж крутилися! — знову заходилася кричати тітка і раптом спокійно погодилася : — Правильно. Машина замкнена... Але все одно неправильно ви поводитесь, громадяни. Парк ще не відкривали.

— Як не відкривали? — обурилися в один голос батьки.

— Гуляти гуляйте. А ігри ще закриті, — пояснила тітка і як доказ показала важкий замок.

Замок переконав батьків. Усі одразу стали розходитись.

— Коли ж вони відкриються? — спитав Максимів батько.

— Одного чудового дня загримить музика, продаватимуть квитки, отоді й катайтеся хоч і весь день.

— Музика, здається, грала, — згадав Максим.

— Не помітив, — сказав батько. — Я ж бігав.

— Якби не тітка, ми каталися б до вечора. Навіть без музики.

— Навряд, — відповів тато. — Я й досі не розумію, як увімкнувся мотор. Може, замикання?

— Дуже просто. Він знав, що ми хочемо кататися... — Максим затнувся, мало не назвавши Гум-гама.

— Хто знав? — Тато засміявся. — Ах ти, винахіднику! Ну що ти тямиш в електриці!..

— А навіщо тямити? Катайся, коли хочеш, та й годі, — пробурчав Максим.

Він усе озирався: чи не з'явиться знайома постать у міліцейському скафандрі.

Ні, недаремно зник Гум-гам, коли прибігла галаслива тітка. Правильно казав його друг: деякі дорослі тільки псують гру...

Максим не знав, що коли буркотлива тітка позамикала всі замки й пішла собі, порожня карусель здригнулася й безшумно почала крутитися. Ні, вона була не зовсім порожня: на одному коні сидів маленький чоловічок у сірому скафандрі. Він щасливо посміхався й бурмотів: "Оце так гра, всім іграм гра. Весела карусель, карусельна карусель. Зараз у мене ця карусель покаруселиться..."

Карусель крутилася дедалі швидше й швидше, вона стала схожа на велику дзигу, потім на велосипедне колесо, потім на гвинт літака. І раптом той гвинт плавно знявся з місця й полетів над парком. Дедалі вище й вище летів над дахами будинків, угвинчуючись у небо, сяючий круг. Аж у самісіньку глибінь неба.

Кажуть, таємничий диск бачили мешканці різних міст. Він летить з величезною швидкістю, змінює свій колір, кружляє на місці, — одне слово, каруселиться, як сказав Гум-гам. Але блакитнолицього пасажира на ньому немає. Гум-гам залишив скажену розкарусель.

ТРИН-ТРАК

У дворі, куди повернулися Максим з батьком, знову щось скоїлося. Коло під'їзду — натовп. Ще здалеку помітно, як усі голосно розмовляють, розмахують руками.

— Ну от, — промовив тато, — нова подія! Якась ненормальна неділя.

Він хотів прослизнути до під'їзду, але його гукнули :

— Не кваптесь, Семене Васильовичу. До квартири ви не потрапите.

І мама — вона була тут-таки — потвердила, що .до квартири вони не потраплять.

Посеред юрби стояв дядько Захар і тримав за руки своїх синів — Мишка та Сергія. Це вони, доки сусіди гуляли, дихали свіжим повітрям та слухали розповідь Митіна про мамонта, зіпсували тридцять шість замків у четвертому під'їзді. Причому вони не приховували своїх планів — на кожних дверях висіла записка з кривими літерами: "Замок зіпсований". І підпис: "Розбійники". Речовий доказ — купу записок — зібрав Митін.

Він показав їх усім батькам і з'ясував, що то писав Мишко.

— Он як — розбійники! — казав червоний від обурення дядько Захар і грізно дивився на синів. — Ну, що ж тепер робити?

"Розбійники" мовчали. Вони вже в усьому зізналися. Тільки не могли гаразд пояснити, як зіпсували стільки замків.

— Записки писали — це правда, лякати — лякали, а замків не ламали! — повторювали в один голос близнята.

Однак жоден ключ не міг відкрити замка. Тридцять шість дверей чекали, коли їх одімкнуть.

— Навіщо ви це зробили? — спитав дядько Захар.

— А для чого вони потрібні — замки? — втрутився Максим. — Тільки заважають.

— Авжеж, навіщо? — боязко підтакнув Мишко.

— Навіщо? — тоненьким голосом спитав Сергій.

Митін став пояснювати, для чого потрібні замки.

По-перше, на світі ще не перевелися злодюжки. По-друге... Тут Митін замовк і більше нічого не міг сказати. Та й інші дорослі замислилися, пригадуючи, навіщо потрібні замки.

Зате дітям було що сказати. По-перше, губляться ключі. По-друге, якщо замок тугий, марно витрачаєш силу. По-третє, замки ламаються. По-четверте, людина, аж поки виросте, не може дістати до дзвінка. По-п'яте, дзвінки будять немовлят.

1 2 3 4 5 6 7