Чітко видно, як у ясну далечінь біжать телеграфні стовпи, і дроти їх, як срібні струни, мчать по схилу ясного неба. На них сидять кібці — зовсім чорні значки на нотному папері.
Кріпацтва я не знав і не бачив, та, пам'ятаю, у тітки Ганни Гарасимівни відчував його. Заїдеш на подвір'я і відразу помітиш, що тут воно ще зовсім живе. Садиба — невелика, та вся стара, добряча, оточена сторічними березами й вербами. Надвірних будівель — невисоких, але добротних — дуже багато, і всі вони наче злиті з темних дубових колод під солом'яними стріхами. Вирізняється величиною чи, краще, довжиною тільки почорніла челядня, з якої виглядають останні могікани двірського стану — якісь старезні діди й баби, дряхлий повар у відставці, схожий на Дон-Кіхота. Усі вони, коли в'їжджаєш на подвір'я, підтягуються і низенько зклоняються. Сивий кучер, що йде від каретного сарая взяти коня, ще біля сарая здіймае шапку і через увесь двір іде з простоволосою головою. Він у тітки їздив форейтором, а тепер возить її до обідні, — узимку в дорожніх санках, а влітку в міцному, обкутому залізом візку, на зразок тих, якими їздять попи. Сад у тітки славився своєю занедбаністю, солов'ями, горлицями і яблуками, а будинок — покрівлею. Стояв він серед інших на чільному місці, біля самого саду, — гілля лип обіймало його, — був невеликий і приземкуватий, але здавалося, що йому й віку не буде, — так поважно виглядав він з-під своєї надзвичайно високої і товстої солом'яної стріхи, що почорніла і затверділа від часу. Мені його передній фасад здавався завжди живим: ніби старече обличчя дивиться з-під величезної шапки западинами очей, — вікнами з перламутровим від дощу й сонця склом. А по боках цих очей були ґанки, — два старих великих ґанки з колонами. На фронтонах їх завжди сиділи ситі голуби, тим-часом, як тисячі горобців дощем пересипалися з покрівлі на покрівлю... I затишно почував себе гість у цьому гнізді під блакитним осіннім небом! Увійдеш у дім і насамперед відчуєш запах яблук, а потім уже інші: старих меблів червоного дерева, сушеного липового цвіту, який з червня лежить на вікнах... у всіх кімнатах, — у лакейській, у залі, у вітальні, — прохолода і сутінь: це тому, що дім оточений садом, а верхні шибки у вікнах кольорові: сині й лілові. Скрізь тиша й чистота, хоча, здається, крісла, столи з інкрустаціями і дзеркало у вузьких і кручених золотих рямцях ніколи не зсувалися з місця. I от чути покашлювання: виходить тітка. Вона невеличка, але теж, як і все тут, міцна. Плечі в неї вкриті великою перською шаллю. Вийде вона поважно, але привітно, і відразу ж під нескінченну розмову про старовину, про спадщини, починає з'являтись частування: спочатку "дулі", яблука — антонівські, "бель-бариня", боровинка, "плодовитка", — а потім чудовий обід: уся наскрізь рожева жарена шинка з горошком, фарширована курка, індичка, маринади і червоний квас, — міцний і солодкий-солодкий... Вікна до саду підняті, і звідти віє бадьорою осінньою прохолодою...
III
Останніми роками одне підтримувало гаснучий дух поміщиків, — полювання.
Колись такі маєтки, як Ганни Гарасимівни, були не дивина. Були маєтки з величезними садибами, із садом на двадцять десятин, ці маєтки хоч і руйнувалися, проте ще жили на широку ногу. Правда, збереглися деякі з таких садиб ще й досі, але в них уже немае життя... Немає тройок, немає верхових "киргизів", немає гончаків і хортів, нема челяді і нема самого власника всього цього — дідича-мисливця, на зразок мого небіжчика-шуряка Арсена Семеновича.
З кінця вересня наші сади і токи порожніли, погода, як завжди, різко змінювалась. Вітер цілі дні рвав і шарпав дерева, дощі поливали їх з ранку до ночі. Інколи надвечір між похмурими низькими хмарами пробивалось на заході тремтливе золотаве світло низького сонця; повітря ставало чисте і ясне, а сонячне світло сліпуче блищало між листям, між гіллям, яке живою сіткою розгойдувалось і хвилювалось од вітру. Холодно і яскраво сяяло на півночі над важкими олив'яними хмарами бліде блакитне небо, а з-за них повільно випливали пасма снігових хмар. Стоїш біля вікна й думаєш: "А може, дасть бог, випогодиться". Та вітер не вщухав. Він хвилював сад, шматував безперервний струмінь диму з комина челядні і знову приганяв зловісні косми попелястих хмар. Вони бігли низько й швидко — і скоро, мов дим, затуманювали сонце. Згасало його сяйво, зачинялось віконечко у блакитне небо, а в саду ставало пустельно й нудно, і знову починав сіяти дощ... спочатку тихо, обережно, потім чим далі рясніше і нарешті переходив у зливу з бурею і темрявою. Наставала довга, тривожна ніч...
З такої прочуханки сад виходив майже зовсім оголеним, засипаним мокрим листям і якимось принишклим, приборканим. Але зате яким прекрасним він був, коли знову ставало на годині, починались прозорі й холодні дні початку жовтня, прощальне свято осені! Листя, яке ще не облетіло, тепер висітиме на деревах уже до перших заморозків. Крізь чорний сад буде просвічуватись холодне блакитне небо і покірно чекатиме зими, зігріваючись у сонячному блиску. А поля вже різко чорніють ріллею і яскраво зеленіють заруненою озиминою... Час на полювання!
I ось я бачу себе в садибі Арсена Семеновича, у великому домі, у залі, повному сонця й диму від люльок і цигарок. Народу багато, — усе люди засмаглі, з обвітреними обличчями, у чумарках і довгих чоботях. Щойно добре пообідали, розчервонілись і збуджені гомінкими розмовами про майбутнє полювання, але не забувають допивати горілку і після обіду. А на подвір'ї сурмить ріг і виють на різні голоси собаки. Чорний хорт, улюбленець Арсена Семеновича, влізає на стіл і починає жерти з блюда рештки зайця під соусом. Та раптом він жахливо верещить і, перекидаючи тарілки й чарки, зривається зі столу: Арсен Семенович, вийшовши з кабінету з гарапником та револьвером, несподівано глушить залу пострілом. У залі ще більш набирається диму, а Арсен Семенович стоїть і сміється.
— Шкода, що не влучив! — каже він, граючи очима. Він високий на зріст, худорлявий, але кремезний і стрункий, а з обличчя — красень-циган. Очі в нього блищать дико, він дуже спритний, у шовковій малиновій сорочці, оксамитових шароварах і довгих чоботях. Налякавши і собаку, і гостей пострілом, він удавано поважно декламує баритоном:
Пора, пора сідлати нам донця
I ріг дзвінкий повісити за плечі! —
і голосно каже:
— А проте нема чого марнувати золотого часу!
Я ще й зараз відчуваю, як жадібно і повно дихали молоді груди холодом ясного й вогкого дня надвечір, коли, бувало, їдеш з галасливою ватагою Арсена Семеновича, збуджений музикальним гамором собак, кинутих у чорнолісся, у якийсь Красний Бугор чи Гримлячий Острів, що вже самою своєю назвою хвилює мисливця. Їдеш на злому сильному й приземкуватому киргизі, міцно стримуючи його поводами, і почуваєш себе злитим з ним майже в одно. Він форкає, проситься на рись, шумливо шарудить копитами по глибоких і легких килимах чорного облетілого листя, і кожний звук гучно лунає в порожньому, вогкому і прохолодному лісі. Дзвякнув десь далеко собака, йому жагуче й тужливо відповів другий, третій — і раптом увесь ліс загримів, ніби він увесь скляний, від бурхливого валування й крику. Міцно гримнув серед цього галасу постріл — і все "заварилося" й покотилося кудись удалину.
— Бережи-и! — заволав хтось розпачливим голосом на весь ліс.
"А, бережи!" — промайне в голові п'янка думка. Гикнеш на коня і, мов зірвався з ланцюга, помчиш лісом, уже нічого не розбираючи по дорозі. Тільки дерева миготять перед очима та летить в обличчя багно з-під копит коня. Вискочиш з лісу, побачиш на врунах строкату зграю, що розтяглася по землі, і ще дужче підстьобнеш киргиза навперейми звірові, — по врунах, ріллі і стерні, доки нарешті не перевалишся в інший острів і не зникне з очей зграя разом зі своїм шаленим гавкотом і стогоном. Тоді, увесь мокрий, тремтячи від напруження, стримуєш хриплячого, усього в піні, коня і жадібно ковтаєш крижану вогкість лісової долини. Удалині завмирають вигуки мисливців і гавкіт собак, а навколо тебе — мертва тиша. Напіврозкритий будівельний ліс стоїть нерухомо, і здається, що ти потрапив у якісь заповідні чертоги. Міцно пахне з ярів грибною вогкістю, перегнилим листям і мокрою корою дерев. I вогкість із ярів стає все відчутнішою, у лісі холоднішає і темніє... Час на ночівлю. Та зібрати собак після полювання важко. Довго й безнадійно-тужливо дзвенять роги в лісі, довго чути крик, лайку і скавучання собак... Нарешті, уже зовсім поночі, увалюється ватага мисливців у садибу якогось майже незнайомого холостяка-поміщика і сповнює шумом усе подвір'я садиби, яка освітлюється ліхтарями, свічками й лампами, винесеними назустріч гостям з будинку...
Траплялося, що в такого гостинного сусіда мисливці жили по декілька днів. Рано на зорі, по першому мокрому снігу і в крижаний вітер, рушали в ліси й поля, а смерком знову повертались, усі в грязюці, з розчервонілими обличчями, що пропахли кінським потом та шерстю зацькованого звіра, — і починалася пиятика. У світлому й людному домі дуже тепло після цілого дня на холоді в полі. Усі ходять з кімнати в кімнату в розстебнутих чумарках, безладно п'ють і їдять, галасливо розповідаючи один одному свої враження над убитим здоровенним вовком, який, вишкіривши зуби, закотивши очі, лежить з відкинутим набік пухнастим хвостом серед зали і закрашує своєю блідою і вже холодною кров'ю підлогу. Після горілки і їжі відчуваєш таку солодку втому, таку млость молодого сну, що наче крізь воду чуеш розмову. Обвітрене обличчя пашить, а закриеш очі — уся земля так і попливе з-під ніг. А коли ляжеш на постіль, на м'яку перину, десь у наріжній старовинній кімнаті з божничком і лампадою, замигтять перед очима примари вогнисто-строкатих собак, у всьому тілі заниє відчуття скачки, і не помітиш, як потонеш разом з усіма цими образами і відчуттями в солодкому й здоровому сні, забувши навіть, що ця кімната була колись молитовнею старого, ім'я якого оточене похмурими кріпосними легендами, і що він помер у цій молитовні, можливо, на цьому ж ліжку.
Коли траплялося проспати полювання, відпочинок був особливо приємним. Прокинешся і довго лежиш у ліжку. В усьому домі — тиша.