Мистецтво поетичне

Нікола Буало

Сторінка 2 з 4
Бува,
Чудною видасться і правда нам жива.
Безглузді ж вигадки нас тішити не можуть,
Бо ні ума вони, ні серця ні тривожать.
Є речі, що ховать від поглядів людських
Належить, даючи лиш в розповіді їх;
Хоч відчуття тоді сягне не так глибоко,
Та хай сприймає слух, чого не стерпить око.
Пильнуймо, щоб росла дедалі таїна
І щоб розвіялась у певний час вона.
Людського розуму нічим-бо так не вразим,
Як дії хід складний йому розкривши разом;
Повстане істина зненацька перед ним
І обрисів речам надасть усім.
Колись трагедія, і дика й недоладна, —
То був звичайний хор. Напої виноградні
Усі, танцюючи й співаючи, пили
І Діонісові складали похвали.
Співцеві , щоб найбільш подобався народу,
На ігрищах таких буває цап за нагороду.
Сяк-так поодягав комедників Теспіс
І вперше звичай цей до міста переніс;
Він возом виїздив великим на майдани
І людові являв видовище незнане.
Есхіл змінив і лад, і зміст вистав таких,
Осіб докинувши до хору дійових;
За нього вже поміст на площі височіє
І в масках грають там належних лицедії.
Софокл дійшов тоді натхнення верховин:
Поваги й злагоди надав усьому він,
Примусив хор увесь у дії участь брати
І строфи обточив, до нього кострубаті.
Таку трагедію він пишну грекам дав,
Що відтворити Рим її вже не здолав.
У давній Франції театр був у зневазі:
Гріх наші прадіди в цій бачили розвазі.
Однак юрба прочан в Париж колись прийшла
І по-простацькому вдавати узяла
І бога, і святих, і янголів, і діву,
Народ збираючи на теє дивне диво.
Наука променем заглянула своїм
В ті нісенітниці — і край поклала їм.
Геть непокликані апостоли зникають, —
Натомість Гектори й Ахілли воскресають,
А тільки маски вже не надіва актор,
І скрипка заступа музику давню й хор.
Небавом ніжний пал всесильного кохання
Панує на кону так само, як в романі;
Бо хто б скоріше шлях до сердць людських найшов,
Ніж той, що пристрасну змальовує любов?
Та дбайте, ідучи дорогою такою,
Щоб не скидалися на пастушків герої;
Ахілл не так любив, як Тірсіс, — і повір:
Не схожий аж ніяк на Артамена Кір.
Кохання, що живе з сумлінням у незгоді,
Хоч можна зрозуміть, а виславляти годі.
Характери не слід нам із романів брать,
Та вади деякі герой повинен мать:
Ахілл нам любий тим, що, як огонь, гарячий
І ревно від образ, мов та дитина плаче.
Якби не знав герой ні огріхів, не хиб,
Ми натуральності в портреті не найшли б.
Малюйте постаті несхибною рукою:
Агамемнон вражає нас пихою,
Еней побожністю сіяє над усіх.
Надайте певних рис ви кожному із їх.
Вивчайте звичаї, краї й часи терпляче:
Не раз од клімату залежить людська вдача.
Отож із Клелії взірця ми не берім,
Що в ній на Францію похожий давній Рим,
Бо смішно бачити, як відкрива запона
Нам Брута-джигуна й зальотника-Катона.
Поблажливо роман читається легкий:
Там досить плетива химерного подій,
Від нього-бо читач розваги лиш бажає.
Але трагедія міцні закони має,
Кориться розуму й пристойності вона.
Як автор малювать героя почина, —
Нехай герой собі у всьому вірний буде
І з кону тим зійде, ким вийшов перед люди.
Не раз письменника ми можемо зустріть,
Що скрізь лише себе виводить мимохіть:
В гасконця вирина Гасконь, для нього люба;
Тих слів, що й Кальпренед, вживає завжди Юба.
В природі ти зразок і приклад би найшов:
В ній скільки пристрастей, окремих стільки й мов.
Пихою гнів себе високий виявляє,
А сум — покірності у висловах шукає.
Гекуба, як огонь всю Трою охопив,
Нехай не розсипа високомірних слів
І не розказує, що Понту води сині
"Сім гілок Танаїс вливає на чужині".
Ні! Декламацію таку порожню тим,
Хто в ній кохається, назавжди залишім.
Журба і тихий плач пасують до страждання,
Ридайте ж ви самі, щоб викликать ридання,
І не до діла там проречисті слова,
Де серце крається і з болю умліва.
В театрі критиків суворих є доволі,
І важко вславитись тепер на цьому полі.
Не зразу осягнеш тут перемоги ти,
Бо завжди висвистать готові є роти.
Всім вільно автора картать і дорікати,
Аби лиш за квитка належну дав заплату, —
І вигинається на тисячу ладів,
Хто хоче вдовольнить суворих глядачів.
Високе й ніжне він повинен малювати,
Шляхетність, глибочінь, поважність виявляти,
Буть несподіваним, вражати нам серця,
Усіх захоплювать дивами без кінця
І дати твір такий, щоб легко всі сприймали,
Та, раз побачивши, повік не забували.
Ще більше величі епічний має стрій,
З байок уроджений, з фантазії та мрій.
Там чарувати нас є способів без краю, —
Усе там плоть і кров, і ум, і душу має.
Там божествам дано з усіх чеснот рости:
Мінерві з мудрощів, Венері —з красоти.
Там гріх не з випарів виходить, не із тучі,
А Зевс ним потряса в руці своїй могучій.
Не буря опада нещасних моряків —
Вергає то вали страшний Нептунів гнів.
Луна — не відляски, не відгуки у лісі, —
Сумної німфи плач по красному Нарцісі.
З тих пишних вимислів поет бере своє,
Єднає, скрашує, у плетеницю в'є,
Величним образам дає в уяві жити
І свіжі щоразу подибує там квіти.
Як борвієм несе Енея кораблі
До африканської далекої землі, —
Тут мало бачити пригоду нещаслива,
А божеського слід дошукуватися гніву:
Злоба Юнонина, хоч давня, а жива
Троянцям ту біду і лихо навіва;
Еол, під ласку їх бажаючи підпасти,
Всі вітри шле на їх і чинить їм напасті;
А бог морів, Нептун, підноситься з води
І хвилі втишує й рятує від біди,
Єдиним вигуком приборкавши стихії.
Оце чарує нас, оце серця нам гріє!
А без таких окрас і заходу шкода,
Без них поезія і мертва, і бліда,
І ритор — не поет — стає нам перед очі,
Що нісенітниці несміливо белькоче.
Тож хиблять автори, які за днів нових,
Оздоб цураються і вигадок отих,
Хотівши, щоб богів античних затупили
Господь з пророками та всі небесні сили.
До пекла читача вони щораз ведуть,
Люцифер, Вельзевул у віршах їх живуть, —
А всі ці образи, коли до того мова,
Навряд чи похваля релігія Христова:
Адже Святе Письмо у приписах своїх
Лише навчає нас покутувати гріх,
Страждання очищать забруднене сумління, —
А різні тут байки і зайві, і злочинні,
Саму-бо істину звертають на ману.
Та й що тут малювать? Хіба що сатану,
Що взявся вашому чинити зло герою
І з господом самим стає не раз до бою.
Он Тассо — скажуть нам — тут успіху дійшов.
Що ж, не судитиму, але додам ізнов:
Хоч яке його хваліть, а й він не міг би навіть
Своєю книгою Італію прославить,
Якби герой його, з молитвою в очах,
Одно диявола на правий кликав шлях,
Якби не дав поет Рено нам та Аргана,
Якби там не Танкред і не його кохана.
Запевне, аж ніяк оцим я не сказав,
Щоб до поган поет безумно приставав,
Як християнського обрав собі сюжета.
Але ж як ви мирські картини нам даєте,
То нащо із води тритонів виганять,
Від Парка ножиці, від Пана флейту брать?
Навіщо боронить понурому Харону
Царів і пастухів возити в тьму бездонну?
Марнота марна це, і смішно лиш було б
Давати читачам поеми без оздоб!
Ще, може, скажуть нам, узявши того сліду,
Пов'язки й терезів позбавити Феміду,
У Марса відберуть його несхибний лук
І вирвуть Часові годинника із рук!
Тоді самі слова за божество нам стануть,
А алегорії в поезії зав'януть.
Ні! Ми не квапмося за прикладом таким
І марні острахи від себе геть женім.
Нехай бог істини, коли ми християни,
За бога вигадок у віршах не повстане.
У мітах є для нас принада не одна:
Сказав би — для поем створились імена
Ореста, Гектора, Паріса, Одіссея,
Гелени Красної та мудрого Енея.
Тож вартий не хвали — огуди той талант,
Котрому заступив усіх їх Гільдебранд.
Буває: лиш ім'я ми варварське найдемо,
І варварською вся здається нам поема.
Як читача свого не хочете томить,
А все цікавити, — героя оберіть
Собі величного, щоб славних діл доходив,
Щоб навіть хибами будив у серці подив,
Щоб з наймужнішими ставав на мужній герць.
Людовік, Цезар вам хай буде за взірець,
Але ж не Полінік з його лукавим братом:
Де ллється кров лише — для читача нудьга там.
Не накопичуйте без ладу різних дій:
Сам тільки Ахіллес та гнів його страшний
Гомерів архитвір виповнює до краю.
Бува, що з надміру убозтво випливає.
Скупий і жвавий стиль на розповідь беріть,
Та в описах зате пишноту розгорніть,
У найяснішу їх гармонію уклавши
І всього ницого цураючися завше.
Хай той безумець вам не буде за зразок,
У кого, — як іде з гебреями пророк,
З неволі вирвавшись, через Червоне море,
І розступилися обабіч хвилі-гори, —
У вікнах зграя риб здивована стоїть,
А хлопченя мале "за матір'ю біжить
І руку з камінцем до неї простягає".
Навала тих дрібниць поезію вбиває.
Про міру дбайте скрізь і не глушіте нас,
коли ще тільки-но засідланий Пегас,
Багатомовною заявою такою:
"Про найславнішого співатиму героя,
Що над усіх прожив величніш і ясніш!"
А то гора якраз маленьку вродить миш.
Миліший нам поет, нема чого й казати,
Що на гармонію та на красу багатий,
Початок не гучний кладе своїм пісням:
"Про мужа-воїна я заспіваю вам,
Що до Авзонії у мандрах запливає
І перший на поля Лавінії ступає".
Тут муза не склада обітниць голосних,
А більше нам дає, ніж хто чекати б міг,
У дальших розділах: побачиш незабаром
Латинян майбуття, відкрите дивним чарам,
І попідземних рік німий та чорний жах,
І тіні царственні в Плутонових полях.
Я раджу постатей виводити багато
І грою різних фарб увагу чарувати,
І жарти інколи з поважністю мішать:
Одним лиш пафосом ви можете приспать,
А не розважити. Миліший Аріосто,
Котрий сміховину розповідає просто,
Ніж хмарні автори, які беруть за зло,
Коли їм грації розгладжують чоло.
Природи син, Гомер, щоб нас приворожити,
Зняв пояса колись тонкого з Афродіти.
Скарб незлічені зміщає книга та,
Де в золото усе він диво оберта,
Чого лиш мудрою торкається рукою,
Різноманітністю нас тішачи ясною.
Все тепле, все живе в рядках його дзвінких;
Він не кохається у викрутах чудних,
А й методичного порядку не плекає:
У нього сам сюжет із себе випливає,
Події зростають без довгих готувань,
І кожний вірш, і звук належну має грань.
Навчайтеся ж його любить і цінувати:
Там пожиточного ви знайдете багато.
Поеми красної, що плине, як ріка,
Одною примхою не випише рука:
Потрібен час і труд; величної будови
Не створить первоук, шкода тієї й мови.
Буває іноді — без досвіду поет,
Натхненням зрушений в полуменистий лет,
Займеться мріями про славу поетичну;
Обіруч він сурму хапає героїчну, —
І муза, в хаосі згубивши певний шлях,
У випадкових лиш підноситься стрибках,
А полум'я його без книжки, без освіти
Дедалі пригаса, бо ні з чого горіти.
1 2 3 4

Інші твори цього автора:

Дивіться також: