І тоді вони вирішили, що кожен з членів товариства має обрати собі учня, який би продовжив його справу. Ця спадкоємна політика здобула загальну підтримку, й через два століття братство, яке зазнавало переслідувань, відроджується в Америці. Близько 1824 р. у Мемфісі (штат Теннесі) один з його членів поговорив з мільйонером-аскетом Езрою Баклі. Той вислухав його з виразом зверхності й висміяв скромність їхнього проекту. Він сказав йому, що в Америці абсурдно вигадувати нову країну, й запропонував вигадати цілу планету. До цієї грандіозної ідеї він додав іншу, породжену його нігілізмом[55],— зберегти цей грандіозний задум у таємниці. Саме тоді вийшли друком двадцять томів "Encyclopaedia Britannica"; Баклі запропонував видати методичну енциклопедію їхньої уявної планети. Він надасть у їхнє розпорядження свої золотоносні гори, свої судноплавні річки, свої луки, на яких пасуться табуни биків та бізонів, своїх негрів, свої борделі та свої долари, але з однією умовою: "їхній твір не матиме нічого спільного з самозванцем Ісусом Христом". Баклі не вірив у Бога, але хотів показати Богові, який не існує, що смертні люди спроможні задумати і створити новий світ. Баклі був отруєний і помер у Батон-Руж 1828 року; а 1914 року товариство роздало своїм членам, яких було триста, останній том Першої енциклопедії Тлену. Видання було таємним: сорок томів, які її складали (найграндіозніший з творів, на той час задуманих людьми), мали лягти в основу наступного, детальнішого видання, яке буде надруковане вже не англійською мовою, а однією з мов Тлену. Цей огляд ілюзорного світу попередньо назвали Орбіс Терціус, і одним з його скромних творців-деміургів був Герберт Еш чи то як агент Ґуннара Ерфйорда, чи то як член товариства. Той факт, що він одержав примірник одинадцятого тому, говорить нібито на користь другого припущення. Ну а як же інші? 1942 року сталося кілька значущих подій. Я дуже виразно пам'ятаю одну з перших, і, як мені тепер здається, я почасти відчув її пророчий характер. Це сталося в одному з будинків на вулиці Лапріда[56], перед світлим і високим балконом, який дивився на захід. Княгиня де Фосіньї Люсінж одержала з Пуатьє срібний посуд. З глибини великої скрині, змережаної іноземними печатями, з'являлися витончені й важкі речі: срібло з Утрехта й Парижа, покрите карбованою геральдичною фауною, самовар. Поміж тими речами таємничим і майже невловним тріпотінням сонної пташки тремтів компас. Княгиня дивилася на нього такими очима, ніби не розуміла, що це таке. Синя стрілка показувала на Північний магнітний полюс, металевий корпус був опуклий, літери на його циферблаті відповідали одному з алфавітів Тлену. Таким було перше вторгнення фантастичного світу у світ реальний. Дивний і тривожний збіг обставин зробив мене свідком і другого випадку. Це сталося через кілька місяців у корчмі одного бразильця, в Кучілья-Неґра. Аморім[57] і я поверталися з Санта-Анни. Повінь на річці Такуаремба примусила нас випробувати (і витерпіти) тамтешню примітивну гостинність. Корчмар поставив для нас два рипучі ліжка у великій кімнаті, напхом напханій барильцями та бурдюками. Ми вклалися на них спати, але до самого ранку нам не давав заснути невидимий п'яний сусід, який то вибухав майстерно закрученою добірною лайкою, то, завиваючи, наспівував мілонґи — власне, якусь одну нескінченну мілонґу. Ми, звичайно ж, пояснювали ці невгамовні зойки дією пекучої тростинової горілки нашого корчмаря... Але вранці нашого сусіда знайшли в коридорі мертвим. Його хрипкий голос нас обманув: насправді це був зовсім молодий хлопець. Під час його п'яної маячні з його пояса випали кілька монет і якийсь конус із блискучого металу діаметром у гральну кість. Даремно якийсь хлопчисько намагався підібрати цей конус. Його насилу зміг підняти дорослий чоловік. Я тримав його на своїй долоні кілька хвилин: пам'ятаю, що він був нестерпно важкий і що тиск на мою долоню тривав навіть після того, як я віддав конус. Пам'ятаю також кружечок — слід, який він залишив на долоні. Цей дуже маленький, але такий важкий предмет наповнив мене неприємним відчуттям огиди й страху. Якийсь селянин запропонував кинути його у води бурхливої річки. Проте Аморім купив його за кілька песо. Ніхто нічого не знав про мертвого, крім того, що "він прийшов від кордону". Ці маленькі й дуже важкі конуси (виготовлені з металу, який походить не з нашого світу) є образами божества в певних регіонах Тлену.
Тут я закінчую ту частину своєї розповіді, яка стосується мене особисто. Усе інше живе в пам'яті (якщо не в надіях або страхові) всіх моїх читачів. Досить буде нагадати або назвати такі факти — в лаконічних і коротких словах, що їх велика загальна пам'ять може збагатити та доповнити. Десь близько 1944 року один дослідник, вивчаючи матеріали газети "Америкен" (Нешвіл, штат Теннесі), розкопав у одній з бібліотек Мемфіса всі сорок томів Першої енциклопедії Тлену. До сьогоднішнього дня тривають суперечки, чи це відкриття було випадковим, чи це сталося з дозволу керівників досі оповитого туманом Орбіс Терціус. Другий варіант видається ймовірнішим. Деякі неймовірні відомості з одинадцятого тому (наприклад, розмноження хрьонірів) були вилучені або пом'якшені у примірнику, виявленому в Мемфісі; цілком розумно припустити, що ці викреслення були зроблені згідно з планом зобразити світ, який не був би занадто несумісним з нашим реальним світом. Завезення предметів з Тлену до різних країн мало доповнити реалізацію цього плану...[58] Залишається неспростовним фактом, що міжнародна преса здійняла неймовірний галас навколо "знахідки". Підручники, антології, резюме, літературні версії, передруки авторизовані й передруки піратські Найвеличнішого Людського Твору поширилися й далі поширюються по всій землі. Майже відразу по цьому реальність почала відступати в багатьох пунктах. І немає ніякого сумніву, що вона хотіла поступитися. Ще десять років тому досить було запропонувати хай там яку симетричну систему, наділену видимістю досконалої впорядкованості, щоб зачарувати людей. То як же не піддатися чарам Тлену, досконало описаної й такої переконливої картини бездоганно впорядкованої планети? Марно було б нагадувати таким людям, що реальність теж упорядкована. Може, й так, але впорядкована вона за законами божественними — тобто, пояснюю, законами, які створені не людьми і які нам ніколи не пощастить до кінця збагнути. Тлен — це лабіринт, але створений самими людьми, лабіринт, вибудуваний у такий спосіб, щоб люди могли розгадати його загадку.
Контакти з Тленом та призвичасність до нього розкладають цей світ. Зачароване довершеною строгістю цієї системи, людство все більше забуває, що це строгість задуму шахістів, а не задуму ангелів. Уже проникає у школи (гіпотетична) "первісна мова" Тлену; а навчання його гармонійної історії (наповненої зворушливими епізодами) витіснило ту історію, якої навчали в моєму дитинстві; вже в пам'яті людській вигадане минуле розташувалося на місці іншого минулого, про яке ми нічого не знаємо напевне — навіть того, що воно брехливе. Сталися зміни в нумізматиці, фармакології та археології. Гадаю, що біологія та математика теж не залишаться такими, якими вони були... Розсіяна по всьому світу династія вчених-самітників змінила обличчя землі. Їхня справа триває. Якщо мої передчуття мене не обманюють, то через сто років комусь пощастить знайти сто томів Другої енциклопедії Тлену.
І тоді зникнуть з лиця планети англійська, французька та й та ж таки іспанська мови. Світ перетвориться на Тлен. Мені до цього байдуже, у тихому притулку готелю в Адроґе я переглядаю (не маючи наміру його друкувати) зроблений Кеведо[59] переклад "Похоронної урни" Брауна[60].
П'єр Менар, автор "Дон Кіхота"
Твори видимі, які залишив нам цей романіст, можна легко й швидко перелічити. Тому непрощенними уявляються мені ті пропуски та додатки, які ми знаходимо в недостовірному каталозі пані Анрі Башельє, що його мала нахабство запропонувати своїм гідним співчуття читачам — хоч їх і дуже мало, і всі вони кальвіністи[61], якщо не масони або обрізані — одна газетка, чиї протестантські вподобання ні для кого не таємниця. Справжні друзі Менара зустріли появу цього каталогу з тривогою і навіть певним смутком. Здається, лише вчора зібралися ми біля мармурового надгробка в затінку жалобних кипарисів, і ось уже Помилка намагається очорнити його Пам'ять... Тож я відчуваю себе зобов'язаним опублікувати бодай коротке спростування, вказавши на необхідні виправлення.
Я усвідомлюю, що мій убогий авторитет зовсім неважко заперечити. Проте ніхто не заборонить мені навести два свідчення, знехтувати які неможливо. Баронеса де Бакур (на чиїх незабутніх п'ятницях я мав честь познайомитися з поетом, якого ми нині оплакуємо) визнала за можливе цілком схвалити нижченаписане. Графиня де Баньйореджо, один з найвитонченіших умів князівства Монако (а тепер і Пітсбурґа, штат Пенсільванія, після того як нещодавно вийшла заміж за міжнародного філантропа Симона Кауцша, так нещадно обмовленого — гай-гай! — жертвами його некорисливих оборудок), пожертвувала "задля істини й смерті" (це її буквальні слова) вельможною стриманістю, яка їй властива, й у відкритому листі, опублікованому в журналі "Люкс", також висловила мені своє схвалення. Сподіваюся, цих високих рекомендацій досить.
Я вже сказав, що видима творча спадщина Менара може бути легко встановлена й перелічена. Ретельно переглянувши його особистий архів, я знайшов у ньому такі твори:
а) Сонет, написаний у символістському стилі, який друкувався двічі (в різних варіантах) у журналі "Мушля" ("La conque") (у номерах за березень і жовтень 1899 р.).
б) Монографія про можливість укласти поетичний словник понять, які не є ані синонімами, ані перифразами тих, що знаходять застосування в повсякденній мові, а є такими собі ідеальними об'єктами, що створені за домовленістю й сутнісно призначені для потреб поетичного самовираження. (Нім, 1901 р.).
в) Монографія про "певні зв'язки або спорідненості" між мисленням Декарта[62], Ляйбніца[63] та Джона Вілкінса[64] (Нім, 1903 р.).
г) Монографія про "Characteristica universalis"[65] Ляйбніца (Нім, 1904 р.).
д) Стаття технічного характеру про можливість збагатити гру в шахи, прибравши з шахівниці одного флангового пішака.