Але бриг підпливав дедалі ближче до пароплава.
Нарешті бриг уже майже впритул підійшов до борту корабля. У цю мить місяць зійшов і освітив дивну і страшну картину.
До уламка щогли був прив'язаний скелет. Лахміття одягу ще збереглося на ньому. Уцілілі кістки рук бовталися на вітрі, але інші вже давно випали з суглобів і валялися на палубі. Шкіра на обличчі збереглася, висушена гарячим сонцем. На цьому пергаментному обличчі виблискувала усмішка черепа. Червона напівзотліла шапка покривала його вершечок.
Одна мить, і Гатлінг стрибнув на палубу брига.
— Що ви робите, Гатлінге? Бриг може відійти від пароплава. Тоді ви загинули.
— Не турбуйтеся, міс, я встигну. Тут є щось цікаве.
Гатлінг підбіг до скелета, схопив запечатану пляшку і стрибнув на палубу пароплава в ту мить, коли бриг відійшов уже майже на метр.
— Божевільний! — зустріла Гатлінга зблідла міс Кінгман, радіючи його благополучному поверненню.
— Ну, заради чого насправді ви так ризикували? — запитала Вівіана, дивлячись на пляшку. — Цього добра у нас достатньо.
— А ось подивимося. — Гатлінг відбив шийку пляшки й витягнув листок синюватого напівзотлого паперу. Вицвілі, майже руді літери ще можна було розібрати.
Очевидно, гусячим пером, з дивним розчерком і завитками, було написано:
"Хто б ти не був, християнин чи невірний, до чиїх рук потрапить ця пляшка, прошу і заклинаю тебе виконати мою останню волю. Якщо мене знайдеш, після смерті моєї, на бригу, візьми гроші, що лежать у білому шкіряному мішку, в капітановій каюті 50 000 гульденів золотом. З них 10 000 гульденів собі візьми, а 40 000 гульденів передай дружині моїй, Марті Тессель, в Амстердамі, Морська вулиця, власний будинок. А якщо потоне бриг, а пляшку саму знайдеш у морі, перешли їй, Марті Тессель, дружині моїй, моє останнє вітання. Хай пробачить мені, якщо засмучував її чимось… Усі наші померли… Весь екіпаж до матроса… Кар, Губерт… перші… Я один живий, поки що. Тиждень… без їжі… прив'яжуся до щогли… хто помітить. Прощайте… Густав Тессель. Бриг "Марта", 1713 року, Вересень 15 дня".
Коли Гатлінг закінчив читати, запанувало мовчання.
— Як це страшно і дивно! Ми одержали доручення від мертвяка передати привіт його дружині, яка вже двісті років як у могилі… — і, здригнувшися, міс Кінгман додала: — Скільки жахливих таємниць береже це море!
— П'ятдесят тисяч гульденів, — думав уголос Симпкінс, проводжаючи очима бриг, що віддалявся. — Скільки ж це буде по курсу нині?..
Частина друга
І. ТИХА ПРИСТАНЬ
— Земля! Земля! Міс Кінгман! Гатлінге! Ходіть швидше сюди. Ми наближаємося до якоїсь гавані. Вже видно верхівки щогл і труби пароплавів. Онде. Дивіться туди… лівіше!
Гатлінг подивився в підзорну трубу.
— Відкрита вами гавань має до біса дивний вигляд, Симпкінсе. Ця "гавань" тягнеться на багато миль: щогли і труби і знову щогли… Але зверніть увагу: жодна труба не димить, а щогли… Їх оснащення, вітрила?.. Подивіться, міс Кінгман, — і Гатлінг передав їй підзорну трубу.
— Так, це швидше якесь кладовище кораблів! — вигукнула Вівіана. — Щогли і труби зламані, від вітрил залишилися лише клапті. І потім… де ж земля? Я нічого не розумію…
— Не можна сказати, щоб і для мене все було зрозуміло, міс, — відповів Гатлінг, — але я вважаю, справа ось у чому: у Саргасовому морі, в цьому стоячому болоті, очевидно, є свої течії, хоча і надто сповільнені водоростями. Напевно, ми потрапили в одну з цих течій, яка, на жаль, і привела нас до цієї "тихої пристані". Ви погляньте, в яку "гавань" входимо ми. Ось хто зустрічає нас, — і він жестом показав навколо.
Що ближче підходив пароплав до незвичайної гавані, то частіше траплялися на шляху сумні уламки кораблів. Тут були розбиті, покалічені, напівзогнилі судна всіх країн і народів. Ось пірога з цілого шматка дерева… А ось один скелет рибальського барка: зовнішня обшивка обвалилася, шпангоути стирчали, як голі ребра, і кільова частина була схожа на риб'ячий спинний хребет… Ще далі виднілися судна, що більш-менш збереглися: барки, шхуни, тендери, фрегати, галери… Іржавий сучасний пароплав стояв пліч-о-пліч з португальською каравелою шістнадцятого століття. Вона мала красиві вигнуті корабельні лінії. Низький борт підносився витіюватими надбудовами на носі та кормі. Стрижень керма проходив крізь всю корму, по серединах бортів були отвори для весел. "Санта Марія" — виразно виднілося на борту.
— Дивно! — вигукнув Гатлінг. — Майже на такому ж судні. плив Колумб, і одна з його каравел також називалася "Санта Марія", дві інші — "Пінта" і "Ніна". А ось дивіться, — і далекозорий Гатлінг прочитав на борту лінійного корабля: — "Генрі". Далі, бачите, трьохпалубне судно: "Суверен морів" і "1637 рік" на його борту. А між ними колісний пароплав першої половини дев'ятнадцятого століття — не більше п'ятдесяти метрів завдовжки.
Прохід між судами ставав все вужчим. Кілька разів пароплав зупинявся, натикаючись на великі уламки, нарешті зупинився впритул до суцільної маси тісно притиснутих один до одного кораблів, ніби злитих у своєрідний острів.
Супутники мовчали. В усіх було таке відчуття, ніби їх живцем привезли на кладовище.
— Якщо доля занесла вже нас сюди, то слід познайомитися з цим незвичайним островом. Симпкінсе! Ходімо!
Симпкінс явно не мав бажання вирушати на екскурсію цим похмурим кладовищем.
— А який сенс? — спробував він відмовитися.
— Будьте ж чоловіком, Симпкінсе. Хто знає, що таїть у собі цей острів? Можливо, тут є і мешканці.
— Привиди давніх голландських мореплавців?
— Це ми побачимо. В будь-якому разі, хто б не мешкав тут, краще, коли ми першими дізнаємося про них. Цей острів може стати нашою могилою, але хто знає, може, тут ми матимемо і шанс на порятунок. Треба оглянути судна; чи не виявиться яке-небудь ще придатним для плавання?
— Оглянути судна! — Симпкінс пригадав "Марту" з її 50 000 гульденів золотом. Він вагався.
— Але як залишимо ми одну міс Кінгман?
— Про мене не турбуйтеся. Я не боюся привидів, — відповіла вона.
— Ми ось що зробимо, міс, — запропонував Гатлінг, — покладете в топку солому. Якщо вам загрожуватиме якась небезпека, підпаліть солому; ми побачимо дим, що виходить з труби, і негайно ж вирушимо на допомогу. Ходімо.
Гатлінг перебрався на трьохпарусне судно вісімнадцятого століття "Вікторія", що стояло поряд. Симпкінс неохоче послідував за ним.
Вони поволі просувалися в глибінь острова.
Навряд чи щось у світі мало більш сумний вигляд, аніж це величезне кладовище. Море ховає загиблі кораблі, земля — людей. Але це кладовище залишало своїх мертвяків відкритими, при повному світлі гарячого сонця. Доводилося ступати з великою обережністю. Напівзотлілі дошки тремтіли під ногами. Щомиті мандрівники ризикували провалитися в трюм. На цей випадок кожний з них мав мотузку, щоб надати допомогу один одному в потрібну мить. Поручні хиталися. Обривки вітрил від одного дотику розсипалися на порох. Скрізь товстим шаром лежали пил тління та гнилої зелені… На багатьох палубах валялися скелети, що блищали на сонці білизною кісток або темніли ще шкірою чи лахміттям одягу, що зберігся. По розташуванню скелетів, по проломлених черепах можна було гадати про те, що збожеволілі перед смертю люди сварилися, бунтували, безцільно та жорстоко вбивали одне одного, намагаючись комусь помститися за страждання та загублене життя. Кожний корабель був свідком великої трагедії, що сталася на ньому п'ятдесят, сто, двісті років тому.
Який нелюдський жах, які страшні страждання треба було пережити живим володарям вибілених сонцем черепів, що шкірили тепер зуби в страшній усмішці! І всі вони усміхалися, усміхалися до вух…
Навіть Гатлінгу робилося страшно від цих оскалів, а Симпкінса трясла лихоманка.
— Ходімо звідси, — просив він. — Я не можу більше!
— Почекайте, он там корабель, що добре зберігся. Цікаво спуститися в каюти.
— Сходами, які зламаються під вашими ногами? — Симпкінс раптом розлютився. — Гатлінгу! Я не зроблю більше ні кроку. Досить. Прошу вас більше не командувати мною. Ви забули про те, хто ви і хто я! Куди ви ведете мене? Навіщо? Щоб скинути десь у трюм, і таким чином звільнитися від мене без шуму! О, я знаю; я заважаю вам.
Гатлінга розлютила ця промова.
— Замовкніть, Симпкінсе, або я насправді шпурну вас за борт.
— Не так-то просто, — уїдливо вимовив Симпкінс і, притулившися до дерев'яної огорожі біля борту, націлив на Гатлінга дуло револьвера. Гатлінг швидко зробив крок уперед, але, перш ніж він схопив за руку Симпкінса, пролунав постріл і звук поручнів, що обрушилися. Куля пролетіла над головою Гатлінга. Тієї ж миті він побачив, як Симпкінс, безглуздо змахнувши руками, впав за борт разом зі зламаними поручнями. За бортом глухий плескіт води… тиша… потім пирхання Симпкінса. Гатлінг подивився за борт. Сищик борсався в зеленій каші водоростей. Водорості звисали гірляндами з голови, обвивали руки, чіпко тримали свою жертву. Симпкінс зібрав усі зусилля, щоб зачепитися за обшивку корабля. Після цілої низки спроб це йому вдалося. Але руки його втомилися, водорості тягли вниз, ще трохи — і він пішов би на дно.
Гатлінг відійшов від борту, сів на бочку та запалив люльку.
— Гатлінгу, пробачте. Я був дурний осел, — чув Гатлінг голос Симпкінса, але продовжував мовчки диміти люлькою. — Гатлінге… врятуйте… Гатлінгу!
Гатлінг підійшов до борту. Він вагався. Все ж таки людина просить про допомогу. Але яка людина? Продажний сищик, шпигун, який не зупиниться навіть після порятунку зараз же зрадити Гатлінга, віддати його в руки властей, щоб одержати свої тридцять срібняків.
— Ні, ні, — і Гатлінг знову сів і почав посилено диміти…
— Гатлінгу, благаю! Гатлінгу! Гатлінгу! — стогнав Симпкінс.
Гатлінг посилено димів люлькою.
— Га-а-т… — і раптом цей крик перейшов в якесь захлинисте ридання.
Гатлінг скрипнув зубами, відкинув люльку і, розкрутивши кінець мотузка, кинув її утопаючому.
Останніми зусиллями Симпкінс схопив мотузок, але як тільки Гатлінг починав тягти його, Симпкінс зривався: водорості чіпко тримали його, в руках вже не було сили.
— Обв'яжіться мотузком! — крикнув йому Гатлінг.
Симпкінс абияк обв'язався, закрутив вузол і став підніматися на палубу.
Стоячи перед Гатлінгом, Симпкінс був такий схвильований, що тільки безперервно повторював: "Гатлінгу!..