У наше приміщення безперебійно надходило повітря, що зберігалося в спеціальних резервуарах. Ми були забезпечені консервами й водою. "Так ось чому економка не ходила на базар", — подумав я. Перемістившись на стелю, ми ходили по ній так само вільно, як по підлозі, хоч у звичайному розумінні ми ходили вниз головою. Та людина до всього звикає. Я почував себе відносно непогано. Дивлячись униз, під ноги, крізь товсте, але прозоре скло, я бачив під собою небо, і мені здавалося, що я стою на круглому дзеркалі, в якому відбивалося це небо.
А втім, дзеркало відбивало в собі іноді дивовижні і навіть страшні речі.
Економка сказала, що їй треба сходити в дім, бо вона забула масло.
— Як же ви підете? — жахнувся я. — Ви ж упадете вниз, тобто вгору, тьху, чорт, усе переплуталось!
— Я держатимусь за скоби в землі, мене професор навчив. Коли ми ще не перевернулися вниз головами, у нас були скоби в тому будинку, в стелі, і я вчилася "ходити руками", хапалася за них і ходила по стелі.
Професор Вагнер усе передбачив!
Я не чекав такого геройства від жінки. Рискувати собою, "ходити руками" над безоднею через якесь там масло!
— Але все-таки це дуже небезпечно, — зауважив я.
— Не так, як ви думаєте, — заперечив професор Вагнер. — Вага нашого тіла ще незначна, — вона ще тільки почала збільшуватись від нуля, і потрібна зовсім невелика мускульна сила, щоб утриматись. До того ж я її супроводитиму; до речі, мені треба взяти з дому записну книжечку, — я забув її там.
— Але ж зовні зараз нема повітря?
— У мене є ковпаки з стисненим повітрям, які ми . надінемо на голову.
І ці дивні люди, надівши скафандри, начебто вони збиралися спускатись на дно моря, вирушили в дорогу. Подвійні двері захлопнулись. Я почув грюкіт зовнішніх дверей.
Лежачи на своїй скляній підлозі, я припав обличчям до товстого скла і з хвилюванням почав стежити за ними. Двоє людей у круглих ковпаках, стоячи догори ногами і чіпляючись за скоби, прикріплені до землі, швидко "йшли руками" до будинку. Хіба можна уявити собі щось дивовижніше!
"Справді, це не так страшно, — подумав я. — Але все-таки це незвичайна жінка. Що як у неї запаморочиться в голові?.." Вагнер і економка "піднялися" в тій же позі по східцях на веранду і зникли з очей.
Скоро вони знову з'явилися.
Обоє вже пройшли півшляху, як раптом сталося щось таке, від чого я аж похолов. Економка впустила банку з маслом і, намагаючись підхопити її, зірвалася й полетіла в безодню...
Вагнер зробив спробу врятувати її: він вмить розмотав вірьовку, прикріплену до пояса, і, зачепивши її за скобу, кинувся слідом за економкою. Нещасна жінка падала досить повільно. А Вагнер, щосили відштовхнувшись, рухався значно швидше, і йому пощастило наздогнати Химу. Він уже простяг до неї руку, але не міг. дістати: відцентрова сила відхилила політ Хими трохи вбік. І незабаром економка відокремилась від нього... Вагнер повисів трохи на витягнутій вірьовці і почав повільно підніматися з безодні неба на землю...
Мені було видно, як бідолашна жінка махнула руками... її тіло швидко зменшувалось... Настала ніч і, мов завісою, вкрила цю картину загибелі...
Я здригнувся, уявивши собі останні відчуття економки... Що буде з нею?.. її труп, що не розкладатиметься в холоді всесвіту, вічно літатиме в просторі, поки якесь світило, проходячи поблизу, не притягне його.
Заглибившись у свої думки, я й не.помітив, як увійшов Вагнер і опустився поруч зі мною.
— Прекрасна смерть, — сказав він спокійно. Я зціпив зуби і не відповів. У мені раптом знову прокинулась ненависть до Вагнера.
З жахом я дивився на безодню, що розстилалася під моїми ногами, і вперше з надзвичайною ясністю зрозумів, що небо — не голубий простір над нами, а безодня... що ми "живемо в небі", приліпившись до пилинки, Землі, і тому нас з більшим правом можна назвати жителями неба, "небожителями", ніж мешканцями Землі. Мізерні небожителі! Земне тяжіння, очевидно, діяло не тільки на наше тіло, а й на свідомість, приковуючи її до Землі. Тепер цей зв'язок порвався. Я відчував неміцність нашого земного існування... Наша свідомість зародилася разом з Землею, в безоднях неба, в безоднях нескінченного простору, і там вона й згасне...
Так думав я, а перед моїми очима діялося щось незвичайне... Від Землі відривалося каміння і падало вгору... Незабаром стали відриватись цілі брили скель. День і ніч змінювали одне одного ще швидше. Сонце проносилось по безодні-небу, і наставала ніч, зорі линули з такою ж шаленою швидкістю, і знову сонце, і знову ніч... Ось у світлі сонця я бачу, як зірвався і впав паркан, відкривши горизонт. Я бачу висохле дно моря, спустошену землю... Я бачу, що скоро кінець...
Та на Землі ще лишилися люди... Я чую, як говорить невеликий гучномовець нашої радіостанції...
Земля спустошена майже до полюсів. Усе гине... Це остання вціліла радіостанція на острові Врангеля. Вона подає сигнали, жде і не дістає відповіді... Радіохвилі летять у мертву пустоту... Мовчить Земля, мовчить і небо. Дні і ночі так швидко змінюються, що все зливається в імлу... Сонце, пролітаючи по небу, креслить вогненну смугу на темному фоні, — разом з останніми залишками атмосфери Земля втратила своє голубе покриття, світло небесної блакиті... Місяць став менший, Земля вже більше не може втримувати свого супутника, і Місяць віддаляється від Землі...
Я відчуваю, як товсті стекла нашої підлоги напружились, стали опуклими, дрижать... Скоро вони не витримають, і я провалюся в безодню...
Хто це бурчить коло мене? А, професор Вагнер. Я насилу підводжуся: шалена швидкість Землі наповнила свинцем моє тіло. Я важко дихаю...
— Ви!.. — злісно звертаюсь до професора Вагнера. — Навіщо ви це зробили? Ви погубили людство, ви знищили життя на Землі... Відповідайте! Зараз же зменшіть швидкість руху Землі, інакше я...
Але професор мовчки заперечливо хитає головою.
— Відповідайте! — кричу я, стискуючи кулаки.
— Я не можу нічого зробити... очевидно, допустив помилку в обчисленнях.,.
— Так ви заплатите за цю помилку! — закричав я і, зовсім знавіснівши, кинувся на Вагнера й почав його душити...
В ту ж мить я відчув, як тріщить наша підлога, лопається скло, і я, не випускаючи Вагнера, лечу з ним у безодню...
V. "НОВИЙ СПОСІБ ВИКЛАДАННЯ"
Переді мною усміхнене обличчя професора Вагнера. Я здивовано дивлюся на нього, потім навколо себе.
Ранній ранок. Голубий полог неба. Вдалині синіє море. Біля веранди спокійно пурхають два білі метелики. Повз мене проходить економка з великим куском вершкового масла на тарілці...
— Що це?.. Що все це означає? — питаю я професора.
Він посміхається в свої довгі вуса.
— Прошу пробачення, — каже Вагнер, — що я без вашого дозволу і навіть ще не знайомий з вами, використав вас для одного експерименту. Якщо ви мене знаєте, то вам, мабуть, відомо, що я давно працюю над розв'язанням питання, як одній людині вмістити величезну масу сучасних наукових знань. Я особисто, наприклад, досяг того, що кожна половина мого мозку працює самостійно. Я знищив сон і стомлюваність.
— Я читав про це. Вагнер кивнув головою.
— Тим краще. Але це не всім доступно. І я вирішив використати для педагогічних цілей гіпноз. Адже кінець кінцем і в звичайній педагогіці є частка гіпнозу... Сьогодні рано-вранці я вийшов на прогулянку і помітив вас... Ви вже не перший день вартуєте за кущем ялівцю? — спитав він з веселою іскоркою в очах. Я зніяковів.
— Ну, от я й вирішив покарати вас за вашу цікавість, загіпнотизувавши...
— Як, невже все це було...
— Тільки гіпнозом, з того самого моменту, як ви побачили мене. Певен, що ви все це пережили немов реальність. І вже, звичайно, ніколи в житті не забудете пережитого. Отже, ви мали можливість дістати урок наочного вивчення законів тяжіння і відцентрової сили... Але ви виявились дуже нервовим учнем і під кінець уроку поводились трохи збуджено...
— А довго тривав урок? Вагнер подивився на годинник.
— Хвилини зо дві, не більше. А правда ж, продуктивний спосіб засвоєння знань?
— Дозвольте, — вигукнув я, — а це скляне вікно, скоби на землі!.. — Я простяг руку і враз замовк.
Поверхня двору була зовсім рівна; не було ні скоб, ні скляного круглого "вікна"...
— Так це... теж був гіпноз?
— Ну, звичайно... Признайтеся, що ви не дуже нудились на моєму уроці фізики? Химо, — гукнув він, — кава готова? Ходімо снідати.
© БЄЛЯЄВ О. Р. Хойті-Тойті: Оповідання. — К.: Молодь, 1960. — 100 с. — (Бібліотечка пригод та наукової фантастики).
© СВЄЧНИКОВА Н. І., переклад з російської, 1960.