|
— Авжеж, — угадав він мою думку, — ви були б роздавлені вагою своєї власної голови й обернулися б у коржик. — І, знову посміхнувшись, вів далі: — Хима, моя економка, каже, що я винайшов прекрасний засіб зберігати продукти від бродячих котів. "Зовсім їх не знищуйте, — каже вона, — а щоб їхні лапи прилипли: більше не прийдуть!" Так... — сказав він після паузи, — є коти ще шкідливіші й небезпечніші — двоногі, озброєні не пазурами й зубами, а гарматами й кулеметами.
Уявіть собі, яким оборонним засобом стане скорена сила ваги! Я можу влаштувати загороджувальну зону на кордонах держав, і жоден ворог не переступить її. Аероплани падатимуть так, як оцей птах. Навіть більше, снаряди не зможуть перелетіти цієї загороджувальної зони. Можна зробити й навпаки: позбавити наступаючого ворога сили ваги, і солдати, замість того, щоб рухатись, високо підскакуватимуть, безпорадно дригаючись у повітрі... Але все це дрібниці порівняно з тим, чого я досяг. Я знайшов спосіб зменшити силу ваги на всій поверхні земної кулі, за винятком полюсів.
— І як ви цього досягнете?
— Я примушу земну кулю обертатися скоріше, от і все, — відповів професор Вагнер з таким виглядом, начебто йшлося про дзигу.
— Збільшити швидкість обертання Землі?! — не міг я стриматись від вигуку.
— Так, я збільшу швидкість її руху, тоді відцентрова сила почне збільшуватись, і всі тіла на землі дедалі легшатимуть. Якщо ви згодні погостювати в мене ще кілька днів...
— З задоволенням!
— Я почну експеримент, як тільки встану, і ви побачите багато цікавого.
ІІІ. "КРУТИТЬСЯ"
За кілька днів професор Вагнер зовсім одужав, коли не зважати на те, що трохи накульгував. Він надовго виходив у свою підземну лабораторію в кутку двору, залишаючи в моє розпорядження свою домашню бібліотеку. Але в лабораторію мене він не запрошував.
Одного разу, коли я сидів у бібліотеці, ввійшов Вагнер, дуже збуджений, і ще з порога крикнув мені:
— Крутиться! Я пустив свій апарат у хід, і тепер побачимо, що буде далі!
Я думав, що станеться щось незвичайне. Але минали години, минув день, нічого не змінилось.
— Почекайте, — посміхався професор у свої навислі вуса, — відцентрова сила збільшується пропорціонально квадрату швидкості. А Земля — чимала дзига, її скоро не розкрутиш!
Ранком, встаючи з ліжка, я відчув нібито якусь легкість. Щоб перевірити себе, я підняв стілець. Він. здався мені значно легшим, ніж звичайно. Очевидно, відцентрова сила почала діяти. Я вийшов на веранду й сів з книжкою в руках. На книжку падала тінь від стовпа. Мимовільно я звернув увагу на те, що тінь пересувається досить швидко. Що б це могло означати? Начебто сонце стало швидше рухатись по небу.
— Ага, ви помітили? — почув я голос Вагнера, який стежив за мною. — Земля обертається швидше, і частіше змінюється день і ніч.
— Що ж буде далі? — зчудовано спитав я.
— Поживемо — побачимо, — відповів професор.
Сонце в цей день зайшло на дві години раніше, ніж звичайно.
— Уявляю, який переполох зчинила ця подія в усьому світі! — сказав, я професорові. — Цікаво було б знати...
— Можете дізнатися про це в моєму кабінеті, там стоїть радіоприймач, — відповів Вагнер.
Я поспішив у кабінет і міг переконатися в тому, що населення всієї земної кулі надзвичайно схвильоване.
Та це був тільки початок. Земля оберталась дедалі швидше. Доба вже дорівнювала лише чотирьом годинам.
— Тепер усі тіла, шо знаходяться на екваторі, втратили одну сорокову частину своєї ваги, — сказав Вагнер.
— Чому тільки на екваторі?
— Там земне тяжіння менше, а радіус обертання більший, отже, й відцентрова сила діє сильніше.
Учені вже зрозуміли, яка їм загрожує небезпека. Почалось велике переселення народів з екваторіальних областей до більш високих широт, де відцентрова сила була меншою. Але поки що зменшення ваги приносило навіть користь: поїзди могли перевозити величезні вантажі, для польоту великого пасажирського аероплана було достатньо малопотужного мотоциклетного мотора, швидкість руху збільшилась. Люди раптом стали легшими й сильнішими. Я й сам відчував, що легшаю. На диво приємне відчуття!
Та незабаром радіо стало приносити й сумніші звістки. Поїзди частіше почали сходити з рейок на уклонах і поворотах, хоч, проте, без особливих жертв: вагони, навіть падаючи під укіс, не розбивалися. Вітер, підіймаючи хмари пилу, який уже не опускався на землю, переходив в ураган. Звідусіль надходили звістки про страшну повідь.
Коли швидкість обертання збільшилась у сімнадцять разів, предмети й люди на екваторі стали зовсім невагомими.
Якось увечері я почув по радіо страшну новину: в екваторіальній Африці й Америці зареєстровано кілька випадків, коли люди, позбавлені ваги, під дією відцентрової сили, що весь час збільшувалась, падали вгору. Незабаром прийшла й нова страхітлива звістка: на екваторі люди вже стали задихатися.
— Відцентрова сила зриває повітряну оболонку земної кулі, яка була "прикріплена" до Землі силою земного тяжіння, — спокійно пояснив мені професор.
— Але... тоді й ми задихнемося? — з хвилюванням спитав я Вагнера.
Він знизав плечима.
— Ми добре підготовані до всіх змін.
— А навіщо ви все це зробили? Це ж світова катастрофа, загибель цивілізації! — не міг я стриматись від докору.
Вагнер був незворушний.
— Навіщо я це зробив, ви дізнаєтесь потім.
— Невже тільки заради наукового експерименту?
— Я не розумію, що вас так дивує, — відповів він. — А хоч би тільки для експерименту. Дивно! Коли проноситься ураган або відбувається вибух вулкану і губить тисячі людей, нікому й на думку не спаде обвинувачувати вулкан... Сприймайте це як стихійне лихо...
Ця відповідь не задовольнила мене. Мимоволі в мене зароджувалося до професора Вагнера почуття недоброзичливості.
"Треба бути недолюдком, не мати серця, щоб заради наукового експерименту прирікати на смерть мільйони людей", — думав я.
Неприязнь до Вагнера зростала в міру того, як моє самопочуття дедалі погіршувалось, та й було від чого: ці жахливі, незвичайні звістки про загибель світу, це мелькання дня і ночі, що все прискорювалось, хоч кого роздратують. Я,майже не спав і став страшенно нервовий. Я мусив рухатись надзвичайно обережно. Навіть від незначного зусилля м'язів я летів угору і бився головою об стелю, — правда, не дуже боляче. Речі втрачали свою вагу, і з ними дедалі важче було справитись. Досить було випадково доторкнутися до стола або крісла, і важкі меблі відлітали вбік.
Вода з умивальника текла дуже повільно, і струмінь теж відхилявся вбік. Наші рухи стали поривчастими. Кінцівки тіла, майже позбавленого ваги, смикались, мов у картонного паяца, якого приводять у рух нитками. "Мотори" нашого тіла — м'язи — виявились надто сильними для облегшеної ваги тіла. І ми ніяк не могли звикнути до цього нового становища, бо вага весь час зменшувалась.
Хима, економка Вагнера, сердилась не менше, ніж я. Вона скидалася на жонглера, коли готувала їжу. Каструлі й сковороди летіли вгору, вбік; вона поривалась ловити їх і робила безглузді рухи, танцювала, підскакувала.
Зате Вагнер був у чудовому настрої і навіть сміявся з нас.
Надвір я зважувався виходити, тільки понапихавши в кишені каміння, щоб "не впасти в небо". Я бачив, як міліло море, — воду зганяло на захід, де вона, мабуть, заливала береги... На довершення до всього я відчував головокружіння і задуху. Повітря розріджувалось. Ураганний вітер, що дув весь час із сходу, почав начебто вщухати... Адже температура швидко знижувалась.
Повітря розріджується... скоро кінець... У мене було таке бридке самопочуття, що я мимоволі задумувався, яку смерть мені обрати: впасти в небо чи задихнутись. Це гірша смерть, та зате я додивлюся до кінця, що буде з Землею.
"Ні, все-таки краще покінчити відразу", — вирішив я, почуваючи, що задихаюсь, і заходився виймати з кишені каміння.
Чиясь рука зупинила мене.
— Стривайте! — почув я голос Вагнера, що ледве долинав у розрідженому повітрі.
— Час нам спуститись у підземелля!
Він узяв мене під руку, кивнув головою економці, яка стояла на веранді, важко дихаючи, і ми попрямували в куток двору, до великого круглого "вікна" в землі. Я втратив свою волю і йшов як у сні. Вагнер відчинив важкі двері, що вели в підземну лабораторію, і вштовхнув мене. Втрачаючи свідомість, я м'яко впав на кам'яну підлогу.
IV. УВЕРХ ДНОМ
Не знаю, чи довго я був непритомний. Першим моїм відчуттям було те, що я знову дихаю свіжим повітрям. Я розплющив очі й дуже здивувався, побачивши електричну лампочку, укріплену посеред підлоги, недалеко від того місця, де я лежав.
— Не дивуйтесь, — почув я голос професора Вагнера. — Наша підлога скоро стане стелею. Як ви себе почуваєте?
— Дякую, краще.
— Ну, то вставайте, досить лежати! — і він узяв мене за руку. Я підлетів угору, до скляної стелі й дуже повільно опустився вниз.
— Ходімте, я покажу вам свою підземну квартиру, — сказав Вагнер.
Усе приміщення складалося з трьох кімнат: двох темних, що освітлювалися тільки електричними лампочками, й однієї великої з скляною стелею чи підлогою, важко сказати. Справа в тому, що ми переживали, очевидно, той момент, коли земне тяжіння й відцентрова сила зробили наші тіла зовсім невагомими. Це надзвичайно утруднювало нашу подорож по кімнатах.
Ми робили найнесподіваніші піруети, чіплялися за меблі, відштовхувались, стрибали, налітали на столи, іноді безпорадно повисали в повітрі, протягуючи один одному руки. Лише кілька сантиметрів розділяли нас, але ми не могли подолати й такого простору, поки який-небудь хитромудрий трюк не порушував цієї нестійкої рівноваги. Зсунуті нами речі літали разом з нами. Стілець "ширяв" серед кімнати, склянки з водою лежали боком, і вода майже не виливалася, — вона потроху обтікала зовнішні стінки скла...
Я помітив двері в четверту кімнату. Там щось гуло, але туди Вагнер не пустив мене. В тій кімнаті, очевидно, стояв механізм, що прискорював рух Землі.
Скоро, проте, наша "міжпланетна подорож" скінчилась, і ми опустилися на... скляну стелю, яка віднині мусила стати нашою підлогою... Речей не треба було переміщати, вони самі перемістились, і електрична лампа, укріплена на підлозі, дуже до речі опинилась у нас над головою, освітлюючи нашу кімнату короткими ночами.
Вагнер справді все передбачив.