Людина-амфібія

Олександр Бєляєв

Сторінка 5 з 30

Звернувшись до лікарів, Зуріта дізнався, що Сальватор талановитий і навіть геніальний хірург, хоч людина з великими дивацтвами, як багато хто з видатних людей. Ім'я Сальватора було широко відоме серед наукових кіл Старого і Нового Світу. В Америці він уславився своїми сміливими хірургічними операціями. Коли становище хворих вважали за безнадійне і професори відмовлялися оперувати, викликали Сальватора. Він ніколи не відмовлявся. Його сміливість і спритність не мали меж. Під час імперіалістичної війни він був на французькому фронті, де оперував майже виключно череп. Багато тисяч людей завдячують йому своїм поверненням до життя. Після укладення миру він поїхав на свою батьківщину, в Аргентіну. Лікарська практика і вигідні земельні спекуляції принесли Сальваторові величезне багатство. Він купив велику ділянку землі поблизу Буенос-Айреса, обгородив її височенним муром — одне з його дивацтв — і, оселившись там, облишив будь-яку практику.

Він займався тільки науковою роботою у своїй лабораторії. Тепер він приймав і лікував індіанців, що звали його богом, який зійшов на землю.

Зуріті пощастило дізнатися про ще одну подробицю з життя Сальватора. Там, де тепер розташувалися величезні володіння Сальватора, до війни стояв невеличкий будинок з садком, так само обгороджений кам'яним муром. Весь час, поки Сальватор був на фронті, цей будинок стерегли негр і кілька величезних собак. Жодної людини не впускали у двір ці непідкупні вартові.

Останнім часом Сальватор оточив себе ще більшою таємницею. Він не приймає в себе навіть колишніх університетських товаришів.

Узнавши все це, Зуріта вирішив:

"Якщо Сальватор лікар, він не має права відмовитися прийняти хворого. А чому б мені й не захворіти? Я проникну до Сальватора, вдаючи хворого, а потім побачимо".

Зуріта рушив до залізних воріт, що захищали володіння Сальватора, і почав стукати. Стукав довго і вперто, але йому ніхто не відчиняв. Розлютований Зуріта взяв великий камінь і заходився гамселити ним у ворота, здійнявши такий грюкіт, що міг би збудити мертвих. Далеко за муром загавкали собаки, і нарешті вічко в дверцях трохи відтулилося.

— Що треба? — запитав хтось каліченою іспанською мовою.

— Хворий, відчиняйте мерщій! — відповів Зуріта.

— Хворі так не грюкають, — спокійно відповів той самий голос, і у вічку показалось чиєсь око. — Лікар не приймає.

— Він не сміє відмовитись допомогти хворому! — обурювався Зуріта.

Вічко затулилося, кроки віддалились. Тільки собаки продовжували шалено гавкати.

Зуріта, вичерпавши увесь запас лайки, повернувся на шхуну.

Поскаржитися на Сальватора в Буенос-Айрес? Але ж це нічого не дасть. Зуріту аж трясло від гніву. Його пухнастим чорним вусам загрожувала серйозна небезпека, бо, розлютившись, він раз у раз смикав їх, і вони позвисали вниз, як стрілка барометра, що показує низький тиск.

Поволі він заспокоївся і почав обмірковувати, що йому далі робити.

В міру того як він думав, його брунатні від загару пальці все частіше підбивали догори розкуйовджені вуса. Барометр ішов угору.

Нарешті Зуріта вийшов на палубу і несподівано для всіх дав наказ підняти якір.

"Медуза" вирушила до Буенос-Айреса.

— Гаразд, — промовив Бальтазар. — Скільки часу змарновано. Дідько б його вхопив, цього диявола, разом з богом!

ХВОРА ВНУЧКА

Сонце пекло немилосердно. Курною дорогою, вздовж густих ланів пшениці, кукурудзи і вівса, йшов старий, виснажений індіанець. Одяг його був подертий. На руках він ніс хвору дитину, прикриту від сонця старенькою ковдрою. Очі дитини були напівзаплющені. На шиї виднілась величезна пухлина. Час від часу, коли старий оступався, дитина хрипко стогнала і трохи розплющувала повіки. Старий зупинявся і дбайливо дмухав на дитяче личко, щоб освіжити його.

— Тільки б донести живою! — прошепотів старий, прискорюючи ходу.

Підійшовши до залізних воріт, індіанець переклав дитину на ліву руку і вдарив правою в залізні двері чотири рази.

Вічко у хвіртці відтулилося, чиєсь око промайнуло в отворі, зарипіли засуви, і хвіртка розчинилася.

Індіанець боязко переступив поріг. Перед ним стояв одягнений у білий халат старий негр із зовсім білим кучерявим волоссям.

— До лікаря, дитина хвора, — промовив індіанець.

Негр мовчки кивнув головою, замкнув двері і знаком запросив іти слідом за ним.

Індіанець оглянувся. Вони були у невеличкому дворі, вимощеному кам'яними плитками. Цей двір був оточений з одного боку високим надвірним муром, а з другого — трохи нижчим муром, що відгороджував двір від внутрішньої частини садиби. Ні трави, ні кущика зелені — справжнє тюремне подвір'я. У кутку подвір'я, біля воріт другого муру, стояв білий будинок з великими, широкими вікнами. Коло будинку на землі розташувались кілька індіанців — чоловіків і жінок. Багато хто з них був з дітьми.

Майже всі діти мали цілком здоровий вигляд. Деякі з них бавилися черепашками в "чіт і лишка", інші мовчки борюкалися — старий негр з білим волоссям суворо стежив за тим, щоб діти не галасували.

Старий індіанець покірно сів на землі у загінку біля будинку і почав дмухати на нерухоме, посиніле личко дитини. Поруч з індіанцем сиділа стара індіанка з розпухлою ногою. Вона глянула на дитину, що лежала на колінах в індіанця, і спитала:

— Дочка?

— Онука, — відповів індіанець.

Похитавши головою, стара жінка сказала:

— Болотяний дух увійшов у твою онучку. Та він дужчий за злих духів. Він вижене болотяного духа, і твоя онучка одужає.

Індіанець ствердно кивнув головою. Негр у білому халаті обійшов хворих, подивився на дитину індіанця і показав на двері будинку.

Індіанець увійшов до великої кімнати з підлогою із кам'яних плит. Посеред кімнати стояв вузький довгий стіл, покритий білим простиралом. Розчинилися другі двері з матовим склом, і до кімнати увійшов лікар Сальватор у білому халаті, високий, плечистий, смуглявий. Крім чорних брів і вій, на голові Сальватора не було жодної волосинки. Мабуть, він постійно брив голову, бо шкіра на голові загоріла так дуже, як і на обличчі. Досить великий, горбкуватий ніс, трохи випнуте гостре підборіддя і міцно стулені уста надавали обличчю жорстокого, навіть хижого виразу. Карі очі дивилися холодно. Від цього погляду індіанцеві стало не по собі.

Індіанець низько вклонився і простягнув дитину. Сальватор швидким, упевненим і разом з тим обережним рухом узяв хвору дівчинку з рук індіанця, розгорнув ганчірки, в які була загорнута дитина, і кинув їх у куток кімнати, спритно влучивши в ящик, що там стояв. Індіанець пошкандибав до ящика, щоб узяти звідти своє ганчір'я, але Сальватор суворо зупинив його:

— Облиш, не чіпай!

Потім поклав дівчинку на стіл і схилився над нею. Він став до індіанця в профіль. І індіанцеві раптом здалося, ніби це не лікар, а кондор схилився над маленькою пташкою. Сальватор почав намацувати пальцями пухлину на горлі дитини. Ці пальці теж вразили індіанця. Це були довгі, надзвичайно рухливі пальці. Здавалося, вони могли згинатися в суглобах не тільки вниз, але й убік і навіть вгору. Зовсім небоязкий індіанець намагався не піддаватися тому страху, що на нього наганяв цей незрозумілий чоловік.

— Прекрасно. Чудово, — бурмотів Сальватор, ніби милуючись пухлиною і обмацуючи її пальцями.

Закінчивши огляд, Сальватор повернув обличчя до індіанця і сказав:

— Зараз у нас молодик. Приходь через місяць, коли знову буде молодик, і ти забереш свою дитину здоровою.

Він поніс дитину за скляні двері, де були ванна, операційна і палата для хворих.

А негр уже вводив до приймальної нову пацієнтку, стару індіанку з хворою ногою.

Індіанець низько вклонився скляним дверям, що зачинилися за Сальватором, і вийшов.

Рівно через двадцять вісім днів відчинилися ті самі скляні двері.

У дверях стояла дівчинка в новому платтячку, здорова, рум'яна. Вона боязко дивилася на дідуся. Він кинувся до неї, схопив її на руки, поцілував, оглянув горло. Від пухлини не залишилося й сліду. Тільки невеличкий, ледь помітний червонястий шрам нагадував про операцію.

Дівчинка відштовхувала дідуся руками і навіть скрикнула, коли він, поцілувавши, вколов її давно не голеним підборіддям. Довелося спустити її з рук на підлогу. Слідом за дівчинкою вийшов Сальватор. Тепер лікар навіть усміхнувся і, погладивши дівчинку по кучерявій голівці, сказав:

— Ну, бори свою дівчинку. Ти вчасно приніс її. Ще б кілька годин — і навіть я не зміг би повернути їй життя.

Обличчя старого індіанця вкрилося зморшками, губи затремтіли, з очей полилися сльози. Він знову підняв дівчинку, притиснув її до грудей, упав перед Сальватором на коліна і переривчастим від сліз голосом сказав:

— Ви врятували життя моїй онучці. Що, крім свого життя, може запропонувати вам у нагороду бідний індіанець?

— Навіщо мені твоє життя?

— Я старий, але ще маю сили, — провадив далі індіанець, не підводячись з підлоги. — Я віднесу дитину до матері, моєї доньки, і повернуся до вас. Я хочу віддати вам решту мого життя за добро, яке ви зробили мені. Я служитиму вам, як собака. Благаю вас, не відмовте мені в цій милості.

Сальватор замислився.

Він дуже неохоче й обережно брав нових слуг. Хоча робота знайшлася б. Та й чимало роботи, — Джім не вправляється в садку. Цей індіанець, здається, людина підходяща, хоч лікар волів би взяти краще негра.

— Ти даруєш мені своє життя і просиш, як ласки, прийняти твій подарунок. Гаразд. Хай буде так. Коли ти можеш прийти?

— Ще не мине перша чверть місяця, як я буду тут, — сказав індіанець, цілуючи край Сальваторового халата.

— Як тебе звуть?

— Мене?.. Крісто — Христофор.

— Іди, Крісто. Я чекатиму на тебе.

— Ходімо, внучко! — звернувся Крісто до дівчинки і знову підхопив її на руки. Дівчинка заплакала. Крісто поспішно вийшов.

ЧУДЕСНИЙ САД

Коли через тиждень Крісто прийшов, лікар Сальва-тор зосереджено глянув йому в очі і сказав:

— Слухай уважно, Крісто. Я беру тебе на службу. Ти матимеш готовий стіл і добру плату...

Крісто замахав руками.

— Мені не треба нічого, аби тільки служити у вас.

— Мовчи і слухай, — мовив Сальватор. — Ти матимеш усе. Але я вимагатиму одного: ти мусиш мовчати про все, що тут побачиш.

— Швидше я відріжу собі язика і кину собакам, ніж вимовлю хоч одне слово.

— Гляди ж, щоб з тобою не скоїлося такого лиха, — попередив Сальватор.

1 2 3 4 5 6 7