Кожна меншина ділиться на дрібніші групи, а ті спалюють книжки, забороняючи їх. Ота їхня політична коректність, що панує в студентських містечках — це ж ні в які ворота не лізе. Небезпечна штука — казати адміністрації університету, чому вони мають навчати, а чому ні. Не подобається вам навчальна програма, — йдіть до іншої школи! Викладачі, котрі танцюють під їхню дудку — лицемірні йолопи! Пора покласти цьому край. Де тільки побачите щось подібне, кричіть: "Ідіоти!" І змусьте їх відступити. Далі, ми повинні негайно опротестувати всі квоти, які політизують процес навчання заниженими вступними вимогами, що знижує рівень підготовленості студентів. Жахливим наслідком всього цього є те, що кожен втрачає його безцінний шанс.
PLAYBOY: Тобто ви не схвалюєте програми позитивних дій20?
БРЕДБЕРІ: Вся концепція вищої освіти зводиться нанівець, якщо для визначення рівня успішності не застосовувати єдиний для всіх критерій — оцінки з однакових для всіх стандартних тестів. Освіта є винятково справою добування знань — не можна і далі дозволяти, щоб її паскудили кляті політики. Залишмо паскудства політикам. [Сміється.]
PLAYBOY: Як вам жилося з таким даром передбачення?
БРЕДБЕРІ: Абсолютно незадовільно.
PLAYBOY: Чи громадськість добре проінформована про ці речі?
БРЕДБЕРІ: Нас інформують лише про зґвалтування і вбивства, яких ми не вчиняємо, про похорони, на які ми не ходимо, про СНІД, яким не хочемо заразитися. Все це за якусь чверть хвилини! Але врешті, ми все ж не безрукі — і можемо переключитися на інший канал, або взагалі вимкнути телевізор. На своїх лекціях я раджу слухачам ніколи не дивитися місцеві новини.
PLAYBOY: Як щодо часописів? З дитинства ви були завзятим читачем часописів. Як би ви оцінили їх теперішнє розмаїття?
БРЕДБЕРІ: Почнімо з того, що зараз майже всі часописи безглузді і недоумкуваті. І я скаженію від того, що не можу знайти якусь путню статтю. Колись я любив Forbes і Fortune, але зараз вони геть захаращені рекламою. Ось чому я вибухнув три роки тому, коли виступав перед нашими провідними редакторами і видавцями.
PLAYBOY: То чому ви вибухнули?
БРЕДБЕРІ: Краще буде сказати, що я поволі розпалювався — і тим сильніше, чим більше думав який шанс я маю. Отже, я прихопив з собою свої докази — примірники часописів Форбс, Форчун, Ґуд гаускіпінґ (Добра домогосподиня), МакКолз, Воуг, Піпл. Я вийшов на сцену і сказав: "Давайте поговоримо про справжні проблеми ваших часописів". Я підніс догори примірник Доброї домогосподині, погортав сторінки і сказав: "Пошукайте тут статтю — не знайдете". Наступним я показав МакКолз і Воуг і сказав: "Дивіться, тут — так само". Я показав Форбс і Форчун. "Дивіться, — сказав я. — Ось тут, зліва, у вас стаття на півсторінки, і тут же починається нова стаття, а тепер гляньте на праву сторінку, — суцільна реклама". Я шпурнув часописи на підлогу. Потім я показав примірник Піпл і сказав: "Хто схоче читати такий часопис? К бісу корпорацію Тайм!21" І пожбурив часопис вниз на підлогу. Потім я витримав паузу і заспокоїв гудіння в залі словами: "Часописи країни мусять зайнятися освітою — і навіть більшою мірою, аніж корпорації — адже вам потрібні майбутні читачі, чи не так? Як можна і далі сприяти занепаду розумових здібностей і ображати людей цим непотребом? Ви мусите бути певні, що в школах навчають читати, бо інакше за кілька років залишитеся без роботи. Ви не матимете читачів — вас це не лякає? Мене лякає. Змініть зміст своїх часописів, а тоді ще раз запросіть мене на розмову". Тут я замовк і чекав на реакцію, з надією, що зумів як слід їх настрахати.
PLAYBOY: І що ж вони?
БРЕДБЕРІ: Мені влаштували овацію стоячи. Опісля підійшла Крісті Гефнер і привітала мене — я навіть не знав, що Плейбой також був на цих зборах. Плейбой насправді належить до найкращих в історії часописів, тому що жодне інше видання не зробило того, що зробив Плейбой. Тут друкувалися твори більшості з найвидатніших авторів оповідань нашого часу, разом з деякими найвидатнішими романістами та есеїстами, і були представлені майже всі визначні американські митці. В рубриці інтерв'ю побували всі, хто тільки міг розповісти щось цікавого. Де ви ще знайдете стільки різноманітних матеріалів, від майже вульгарних до пишномовних. [Сміється] Я захищав Плейбой від його першого числа. Його видавцям стало сміливості сказати: "Нам байдуже, що там собі подумає Маккарті", і надрукувати уривки з 451° за Фаренгейтом. Всі інші злякалися і друкувати відмовились. Мушу додати ще один важливий момент — я певен, що зі мною погодяться всі хлопці, хто зростав за тих сумних часів, коли Плейбоя ще не було — їм жилося б набагато легше, якби в ті часи був у них Плейбой. Хотів би я мати цей часопис в чотирнадцять років.
PLAYBOY: Щоб відточити ваше вміння писати?
БРЕДБЕРІ: Перестаньте! Картинки у вас дійсно чудові. Моє покоління нічого такого не знало. Подобається це вам чи ні, але я закінчую свій виступ на ваш захист, лише додам, що Г'ю Гефнер — великий сексуальний революціонер.
PLAYBOY: Чому ви уникаєте еротики в своїй творчості?
БРЕДБЕРІ: Немає сенсу писати порнографію, коли власне статеве життя в нормі. Навіщо гаяти час на писання про це?
PLAYBOY: Нас завжди вражало і здавалося дивним, що наукова фантастика — здебільшого фригідна.
БРЕДБЕРІ: Наукову фантастику пишуть люди певного типу. Гадаю, що багато хто з нас запізно одружився. Багато з нас є матусиними синками. Я мешкав разом з батьками до двадцяти семи років. Але більшість відомих мені письменників будь якого жанру, особливо ті, хто пише наукову фантастику, подорослішали пізно. Вони настільки заглиблені в те, що роблять, і в свою фантастику, що не зважають на інші речі.
PLAYBOY: Який літературний жанр з тих, у яких ви працювали, був для вас найскладнішим?
БРЕДБЕРІ: Я пробую писати опери. Я все ще вчуся. Я пишу мюзикл за мотивами Кульбабового вина — працюю над ним з різними композиторами тридцять років. Зараз працюю з Джіммі Веббом над новим варіантом. Ми морочимося вже вісім років. Переставляємо частини, намагаючись вирахувати, де слід припинити балачки і почати співати.
PLAYBOY: Яка була головна причина того, що ви опинилися в Голлівуді?
БРЕДБЕРІ: Я приїхав сюди з Вокеґану, штат Іллінойс, під час Великої депресії. Більшість людей в наших краях не мали роботи. В 1934 році, коли тато повідомив моїй мамі, мені і братові, що пора братися на захід, він уже років два як був безробітний. Мені якраз виповнилося чотирнадцять, коли ми дісталися Каліфорнії, маючи лише 40 доларів, які тратили на житло і харчі, допоки він нарешті знайшов роботу в телефонній компанії за чотирнадцять доларів на тиждень. Це означало, що я міг залишитися в Лос-Анджелесі, і це було чудово. Я був у захваті.
PLAYBOY: Від чого саме?
БРЕДБЕРІ: Я був без тями від Голлівуду. Ми мешкали за чотири квартали від кінотеатру, в якому демонструвалися фільми кіностудій MGM і Fox. Я навчився ходити туди зайцем. Майже щотижня там відбувалися попередні перегляди. Я гасав по всьому місту на роликах, як одержимий, щоб взяти автографи у чарівних зірок. То були чудові часи. Я бачив великих зірок кінокомпанії MGM — Норму Шірер, Лорел і Гарді, Роналда Коулмена. Щоб побачити, як виходять або приходять зірки, я проводив день перед павільйоном компанії "Парамаунт" чи "Колумбія", потім мчав на другий кінець Голлівуду. Я бачив Кері Ґранта, Марлен Дітріх, Фреда Аллена, відому пару Бьорнса і Аллена — усіх, хто бував в Каліфорнії. Щоп'ятниці, в супроводі охоронця, з'являлася Май Вест.
PLAYBOY: Кажуть, що ви так докучали Джорджу Бьорнсу, що він дав вам вашу першу роботу у шоу-бізнесі. Чи це правда?
БРЕДБЕРІ: Так. Джордж був доброю людиною. Він читав усі сценарії, що я писав щотижня. Вони були жахливі, але я так сліпо і шалено кохав голлівудське кіно і радіо, що не розумів, наскільки був настирним. Без сумніву, Джордж гадав, що я відчеплюся, якщо він раз використає мій текст в одній із віньєток — коротеньких оповідок із восьми рядків, якими він завершував свої передачі. Я ж хотів, щоб так було завжди. Коли те літо скінчилося, я зупинив свій внутрішній годинник на чотирнадцяти роках. Ще одна причина, чому я став письменником, — це бажання втекти від безнадії і відчаю реального світу, ввійшовши у світ надії, творений власною уявою.
PLAYBOY: Ваші батьки схвалили цей вибір?
БРЕДБЕРІ: Дякувати Богу, вони були дуже поблажливі. Дивно, але батьки ніколи мені не перечили. Вони просто зрозуміли, що я божевільний і що Господь захистить мене. Звичайно, тоді, давно, можна було вештатися по місту вечорами без будь якого ризику стати жертвою нападу або насилля.
PLAYBOY: Яка ваша думка щодо сучасного Лос-Анджелеса — землетрусів, бунтів, пожеж?
БРЕДБЕРІ: Насправді цей потужний землетрус відродив у Лос-Анджелесі оптимізм — він, як будь-яка біда, згуртував нас. Ви піднімаєте першу цеглину, потім другу і так далі. Я ніколи не бачив, щоб стільки людей так активно допомагали одне одному. До мене додому прийшов маленький хлопчик і сказав, що ось-ось завалиться наш димар, — а я цього й не помітив. Наступного дня, просто з вулиці, зайшов незнайомий чоловік і порекомендував дуже добрих будівельників і ремонтників. Це справді були чудові люди — веселі, розумні, винахідливі і начитані! Вони мешкали у нас більше місяця і стали частиною сім'ї — ми скучали за ними, коли вони поїхали. Всі наші сусіди і мешканці долини Сан-Фернандо, де справи були разів у двадцять гірше, розповідали про подібні речі.
PLAYBOY: Вас здивувало, що після землетрусу автостради були відбудовані за кілька місяців?
БРЕДБЕРІ: Ще й в першу чергу? Ні. У нас людина без автомобіля — як самурай без меча. Там, де це можливо, я б замінив машини автобусами, однорейковою підвісною залізницею, швидкісними потягами — будь чим, що б знову зробило пішоходів центром нашої цивілізації, а міста придатними для життя пішоходів. Мене не цікавить, куди люди подінуть свої автомобілі, оскільки вони віддають їм три чверті свого життя — приблизно стільки часу люди витрачають щотижня, зайвий раз їдучи туди, куди самі не хочуть, щоб побачитися з людьми, які не хочуть з ними бачитися.
PLAYBOY: Вам легко так казати — ви ніколи не водили автомобіля.
БРЕДБЕРІ: Ні разу в житті.
PLAYBOY: Чому?
БРЕДБЕРІ: В шістнадцять років я став свідком жахливої дорожньої пригоди, в якій загинуло шестеро людей.