Усі тварини якраз пололи бур'яки під доглядом, коли їх здивувала раптова поява Беніяміна: Він гнався щодуху від будівель колгоспу і репетував щосили. Вони вперше бачили Беніяміна схвильованим — більш того, ніхто досі не бачив, щоб він колинебудь так гнався. ."Хутко, хутко! — кричав він. — Зараз же ходіть! Забирають Гнідка!" Не чекаючи на дозвіл свині, тварини припинили працю і помчались до обійстя. Так воно й було: на подвір'ї стояв великий, закритий віз; в нього була запряжена пара коней; стіну воза прикрашував якийсь напис; на передку сидів чолов'яга хитрого вигляду, в мілкому капелюсі. Стоянка Гнідка була порожня.
Тварини юрбою оточили воза. "Бувай здоров, Гнідко! — Закричали хором, — бувай здоров!"
"Дурні! Дурні! — Гукав Беніямін, дрібцюючи довкола них і копаючи землю малими копитцями. — Дурні! Чи не бачите, що написано на стінці цього воза?"
Це спинило і втихомирило їх. Дереза почала відчитувати слова, літеру за літерою. Та Беніямін відіпхнув її на бік і прочитав серед смертельної мовчанки:
"Альфред Сіммондс, Коноріз і Продуцент Клею, Вілінгдон. Продавець шкур і кістяної муки. Постачання халабудок для собак." Розумієте що це значить? Гнідка везуть до коноріза!"
Крик жаху роздався з грудей усіх тварин. В цей мент чолов'яга на передку шмагнув по конях і віз жвавим труськом рушив з подвір'я. Усі тварини кинулись за ним і кричали щодуху. Конюшина протиснулась наперед. Віз починав котитись все швидше й швидше. Конюшина спробувала примусити негнучкі члени до гальопу, але не спромоглась на більще як швидкий клус. "Гнідку! — гукала вона. — Гнідку! Гнідку! Гнідку!" Гнідко неначе почув голос назовні, бо якраз в цей мент його лице з білою смугою на носі появилося у малому віконці, що було ззаду воза.
"Гнідку! — закричала страшним голосом Конюшина. — Гнідку! Виходь! Виходь швидко! Тебе везуть на смерть!"
Усі тварини підхопили заклик: "Виходь, Гнідку, виходь!" Але віз уже набирав скорости і віддалявся від них. Невідомо, чи Гнідко зрозумів Конюшинині слова. Але через хвилину обличчя його щезло у віконці і з середини воза почулось силенне торохтіння. Він намагався вирватись на свободу, б'ючи в двері. Був час, коли Гнідкові вистачило б кілька раз вихонути, щоб побити цілого воза на тріски. Та, на жаль, сила покинула його; через короткий час звуки торохтіння копитами почали слабшати. Тварини з розпуки почали благати коней, що тягли воза, зупинитися. "Товариші, товариші! — гукали вони, — не везіть на смерть свого брата!" Та нерозумні звірі, надто темні, щоб второпати в чому справа, тільки прищулили вуха і придали ходи. Обличчя Гнідка не появилось удруге у віконці. Комусь прийшла думка побігти навперейми й закрити п'ятизасувні ворота. Але було вже запізно: віз за мить проїхав крізь них і почав швидко зникати на шляху. Гнідка не бачили більше.
За три дні оповіщено, що він помер у Вілінгдонській лікарні, хоч зазнав усього піклування можливого для коняки. Квікун прийшов сповістити інших про цю новину. Він казав, що був присутній в останні години Гнідкового життя.
"Це був найбільш зворушливий образ, що я колинебудь бачив! — сказав Квікун, підносячи ніжку і втираючи нею сльозу. Я був у головах його ліжка до останньої хвилини. Наприкінці вже, бувши заслабий, щоб говорити, він прошепотів мені на вухо, що одне тільки турбує його: що відходить перед закінченням вітряка. "Вперед, товариші!" — прошепотів він. — "Вперед во ім'я Бунту. Хай живе Колгосп Тварин! Хай живе Товариш Наполеон! Наполеон має завжди раціюі" Такі були його останні слова, товариші."
Тут Квікун раптово змінив свою поведінку. Він замовк на мить, підозріло скинув оченятами в усі боки і тоді тільки почав продовжувати.
Дійшло до його відома, казав, що коли відвозили Гнідка, хтось розпустив нерозумні і злостиві чутки. Дехто з тварин, помітивши, що не возі, що забирав Гнідка було позначено "Коноріз", прийшли до недоречного висновку, що Гнідка послали на заріз. Воно майже неймовірно (казав Квікун), як тварини могли бути такі безглузді. Ясно, гукав він обурено, микаючи хвостиком і переплигуючи з боку на бік, ясно, товариш Наполеон відомий їм з ліпшого боку? Пояснення було по суті дуже нескладне. Віз був колись власністю коноріза, його потім купив коновал, що ще не встиг був замалювати попереднього прізвища. Ось чому повстала помилка.
Тварини почули це з величезною полегкістю. А коли Квікун далі уроздріб і наглядно розказував, яка була смертна постіль Гнідкова, про те як ним прекрасно піклувалися, про дорогі ліки, що за них платив Наполеон, не зважаючи на ціну, останні сумніви зникли, і сум, що вони відчували з приводу смерти товариша, злагіднювала думка, що він, принаймні, відійшов щасливо.
Наполеон особисто появився на зборах у найближчу неділю і виступив з" короткою посмертною промовою на честь Гнідка. Він казав, що не можна було привезти тлінних останків незабутнього товариша, щоб їх поховати в колгоспі; за те він наказав сплести великий вінок із лаврини, що росла у садку перед панським будинком; він додав ще, що свині наміряються в скорому часі відбути бенкет на честь Гнідка. Наполеон закінчив свою промову, згадавши дві улюблені Гнідкові приповідки: "Працюватиму дужче" і "Товариш Наполеон має завжди рацію". На його думку було б дуже добре, коли б усі тварини засвоїли собі ці приповідки.
У день бенкету віз бакалійника приїхав з Вілінгдону і скинув перед панським будинком велику щаблясту скриньку. Цієї ночі чути було звуки галасливих пісень; почулось щось подібне на гарячу суперечку; усе закінчилось біля одинадцятої години жахливим дзенькотом роз'биваного скла. На другий день ніхто не ворухався в панському будинкові до здобули грошей на купівлю нової скриньки віскі. МИНУЛИ роки. Пори року чергувались, непомітно пролітало коротке життя тварин. Прийшов час, коли давніх передбунтових днів не пам'ятав уже ніхто, крім Конюшини, Беніяміна, Крука Мойсея і кількох свиней.
Померла Дереза. Померли собаки. Помер Джонс — закінчив життя в притулку для п'яниць в іншій частині графства. Забули й про Білана. Хіба що одиниці, що його знали колись, пам'ятали про нього. Конюшина була тепер стара, товста кобила, суглоби її стали неповороткі, а очі мали нахил сльозитися. Вже два роки час їй було бути на пенсії, але поправді жодна тварина ще не пішла на пенсію. Давно вже перестали подейкувати про потребу виділити край пасовища для літніх тварин. Наполеон змінився в дозрілого десятипудового кнура. Квікунові очі так заплили салом, що ледве міг дивитися. Один старий Беніямін виглядав так само як раніш, хіба що морда йому трохи посивіла; від смерти Гнідка він став ще більше непривітний і мовчазний, як раніше.
В колгоспі було тепер значно більше мешканців, хоча приплід і не був такий великий, як сподівалися у давні часи. Для багатьох тварин, що народилися, Бунт був лише неясною традицією, що її передавали на словах; куплено багато нових тварин, що до свого прибуття в колгосп ніколи й згадки про щось таке не чули. ,В колгоспі крім Конюшини налічували ще троє коней. Вони були хороші стрункі створіння, охочі робітники і добрі товариші, але дуже дурні. Показалося, що жоден із них не був здібний у вивченні абетки вийти за літеру Б. Вони приймали все, що їм розказували про Бунт і основи тваринізму, особливо з вуст Конюшини, що до неї вони ставились з майже синівською пошаною; але можна було сумніватися, чи вони з цих гутірок багато розуміли.
Колгосп був тепер заможніший і ліпше зорганізований; його площа збільшилась навіть на два поля, що їх купили в п. Пількінгтона. Будування вітряка нарешті успішно закінчили, колгосп мав вже молотилку, елеватор, побудовано ріжні нові прибудівлі. Але вітряка таки не вжито для витворювання електричної енергії. Він молов зерно і приносив нічогенький грошовий прибуток. Тварини працювали тяжко при будуванні другого вітряка: їм казали, що коли його закінчать, то поставлять в ньому динамомашини. Але більше не було вже мови про розкоші, що про них колись Білан навчив мріяти тварин: стайні з електричним освітленням, з гарячою й холодною водою і трьохденний трудотиждень. Наполеон виступив проти ціх ідей як ворожих духові тваринізму. Він казав, що найправдивіше щастя полягає у важкій праці і невибагливому житті.
Так якось виглядало, що колгосп розбагатів, а тварини не стали ні трохи багатіші, крім, очевидно, свиней і собак. Може це було частково тому, що стільки було свиней і стільки собак. Воно не те, щоб ці створіння на свій спосіб не працювали. Як невпинно пояснював Квікун, при догляді і організуванні хутора було безконечно багато праці. Велика частина тієї праці була така, що її інші тварини-невігласи не в силі були б збагнути. Наприклад, Квікун розказував їм, що свині посвячували багато виснажного труду таємничим речам, що називались "акти", "звіти", "протоколи", "меморандуми". Це все були великі клапті паперу, що їх треба було густо вкрити письмом, а як тільки вони були вже вкриті, їх вкидали у піч і палили. Квікун казав, що це має особливе значення для добробуту хутора. Проте ані свині, ані собаки не виробляли жодного харчу власною працею, а було їх немало і їхні апетити завжди були прекрасні.
Що до решти, то їхнє життя, наскільки вони могли його оцінити, осталось таким, яким було раніш. Вони назагал були голодні, спали на соломі, пили з ставка, працювали на полі; зимою дошкуляв їм холод, літом комашня. Нераз старші між ними напружували слабу вже пам'ять і намагались з'ясувати собі, чи у перші дні Бунту, коли Джонса тільки-що були прогнали, справи їхні стояли ліпше чи гірше як зараз. Та вони не могли собі пригадати. Теперішнього свойого життя не могли ні з чим порівняти: не могли ні на що спертися, крім рядів Квікунових чисел, а ті незмінно доказували, що все йшло на ліпше й на ліпше. Трарини дійшли до висновку, що це нерозв'язна проблема; у всякім разі тепер у них було мало часу для міркування про такі речі. Тільки старий Беніямін заявляв, що пам'ятає кожну подробицю свойого довгого життя і що добре знає: справи ніколи не стояли (та й не могли стояти) набагато ліпше, чи набагато гірше — бо голод, невигоди і розчарування це незмінний життєвий закон.
А в тім тварини ніколи не втрачали надії.